Але всі ті злочини, це ще ніщо. Найбільший злочинець, це та людина, що видерла з душі народу віру в себе, у власну силу й у власну боротьбу на шляху до сонця. А мені вдалося защепити в душу мого народу їдь сумніву та зневіри. Ця зневіра лягла зморою на мій народ і бичуватиме навіть його майбутні покоління. Отруту сумніву і зневіри будуть навіть діти мого народу висисати з молоком із материних грудей. Ось чому я найбільший злочинець! Ось чому я отримаю найвищу пекельну нагороду!»
При останніх словах цієї людини слабий, блідий пекельний огонь нагло налився темно-багровою, кривавою луною та вдарив углиб, ушир і вгору такими стихійно могутніми хвилями, а одночасно залунав по всіх усюдах у пеклі Сатани такий розпучливий плач і ридання, розітнувся такий жахливий скрегіт зубів, що сам цар Сатана серед безтямних радощів зіскочив зі свого огненного престолу, припав перед людиною чолом до землі та цілуючи її в ноги і в руки, лебедів голосом вдячності й відданості:
«Я твій раб… я твій раб навіки…»
А цариця Сатаниха, схвильована, захоплена й очарована, простягла руки до людини й біжучи до неї, кричала:
«Ходи в мої обійми, найбільший злочинцю і спасителю пекла! Ось тобі найвища пекельна нагорода!»
І з тими словами поклала на уста злочинця огненний цілунок.
Коли найбільший злочинець сказав, як його на світі звуть, Дажбог засміявся голосом, у якому тремтів здушений гнів заздрості та висловив йому ось яке признання:
«Ти один переміг навіть мене, бо не я, бог, спас пекло від загибелі, тільки ти, людина! Честь і слава тобі за те в пеклі, український Хаме!»
«Ой під гаєм зелененьким»
Солоспів Високодостойної Лисички-вдовички
Довго й важко боролося зі собою Лисичка-вдовичка, заки зважилася виступити зі своєю піснею на всезвірному зборі. Адже вона не тільки не була славною оперною співачкою, але не співала досі навіть на провінціальнім концерті такого глухого кута, як ним є місцевина Лисовичі у пралісі. Що найвище вона пописувалася своїм уродженим музикальним хистом у тісному сімейному кружку, який час од часу збільшався тільки завдяки попівським празникам. Та не слід забувати ще й того, що від смерті її чоловіка, що згинув з руки людини, Лисичка-вдовичка перестала на знак жалоби взагалі співати й дуже часто вмивала свою вдовість гіркими сльозами, бо дуже любила свого блаженної пам’яті доброго товариша життя. Отже її, і так не першорядний голос тепер вийшов із вправи, а може навіть захрип, заржавів? Як же ж бідній Лисичці-вдовичці співати перед обличчям самого царя Лева, його Найдостойнішої Дружини, перед збором усіх міністрів, найбільших художників-співаків і співачок та перед усією звіриною громадою? Невже це не буде те саме, що пориватися, як то кажуть, із мотикою на сонце? Та наперекір усім тим жахливо небезпечним труднощам виросла у грудях Лисички могутня сила, що пхала її з непоборною стихійністю на шлях цієї крайньо одчайдушної честилюбності. Як же називається ця могутня сила?
Кохання.
Мудрість, яку показав державний прокуратор доктор Лис Микита на звіриній судовій розправі, його незвичайна красномовність, його сила духа і свята незломність переконання — все те полонило серце й душу Лисички-вдовички до цього степеня, що вона закохалася в нім до самого дна своєї душі, дуже вразливої на духовність. Вона почувала, що сьогодні настала для неї найважніша хвиля її вдовичого життя, яка мусить рішити це, чи їй бути чи не бути. Або вона своєю піснею покаже докторові Лисові Микиті всю свою душу, покладе йому під ноги все своє любов’ю жагуче серце і спонукає його чарами своєї пісні до любовної взаємності, або на випадок невдачі вона радо згине, щоб не вертати назад до сірої та щербатої долі вдовичого життя.
Коли Лисичка-вдовичка станула перед царем і побачила, як усі створіння позирали на неї серед загального мовчання з великою цікавістю, якась млісно-гаряча струя піднялася з її душі та підступила їй під горло. Вона почала з найбільшим переляком почувати, що ця струя неначе розпаленим оловом топить і палить її шию… «Що то буде?»,— мелькнуло їй на хвилинку через голову. «Сором і смерть..»,— кепкував з неї якийсь несамовитий голос, який лиш вона сама чула. Цей таємний голос розторощив останні проблиски її надії та відваги. Замість почати співати вона стала переступати з ноги на ногу, наче оп’яніла якоюсь важкою отрутою і вже хотіла крикнути «Води» та повалитися омліла на землю. Нараз поглянула в цей бік, де Лис Микита стояв і здавалося їй, що вичитала з його очей слова:
«Сміло, люба, не бійся нічого!»
Це враження очей Лиса Микити спасло її від зомління й тепер вона почула у своїй душі лиш ось який зазив:
«Смерть або життя! Вибирай життя!»
Лисичка-вдовичка стрепенулася. Нагло вся її тривога розвіялась і вона підняла з гордістю й самопевністю свою голову та почала співати вдовичу пісню «Ой під гаєм зелененьким». Перші слова пісні випливали з її душі з чималою непевністю й тому її голос помітно тремтів. Коли ж вона прийшла до слів: «Брала вдова льон дрібненький», її огненне почуття любові взяло верх над усією боязливістю, над шорсткістю й невиробленням голосу. Всемогутня сила кохання усунула вкінці всі перепони й дала лисиччиному горлу мистецьку силу, що вповні відповідала тому жагучому полум’ю яким горіла її душа. І цар Лев, і цариця і майже вся звірина братія слухали з чим раз більшим захопленням її пісні та стали почувати, що на артистичному звіриному небі виринає в особі Лисички-вдовички нова співоча зоря, яка дорівняє, а може перейде своїм талантом усі найславніші оперні співачки звіриного царства.
А Лис Микита, на котрого Лисичка-вдовичка найбільше дивилася при співанні пісні, почав чимраз більше хвилюватися й одушевлятися. За кожним разом, як Лисичка глянула на нього, він висловлював їй своїми очима найбільше признання, а його уста наче пересилали до неї слова:
«Славно, Лисичко-вдовичко, славно!»
Хоча з Лиса Микити був великий знавець жіночого серця, але не треба йому було аж того знання, щоб догадатися, що Лисичка-вдовичка закохалася в нім на смерть. Його здогад обернувся в певність, коли Лисичка співала слова пісні:
«Ой коли б я мужа мала,
Я би його шанувала,
Курочками годувала,
Вдень і внічку цілувала»
Здається, що Лисичка, співаючи ці слова, забула, що на неї дивиться і її слухає цілий звіриний світ. Вона бачила тільки Лиса Микиту й байдуже їй було те, що другі створіння думатимуть про неї. Очима, що зайшли серпанком мраки з пристрасного кохання, вона позирала вперто й безупинно на Лиса Микиту та обмотувала його серце чимраз більше ніжною пряжею свого голосу та всього свого до краю розкоханого «я». Її поведінка впала в очі майже всім звірям, а пані Борсучиха штовхнула свою сусідку, пані Бобринську носом і шепнула до неї насмішливо:
«Гляньте на неї… Бачите? Як так можна забувати товариську пристойність? Або ця жінка несповна розуму або з неї нівроку зіллячко!»
Пані Бобринська, щаслива подруга, відповіла:
«Так до мужчин очі щирити!.. Та й ще при всіх! Тьху!..»
Лис Микита слухав чародійного голосу Лисиччиної пісні та бачив, як усе єство Лисички неначе говорило до нього:
«Бери мене… Я твоя… твоя навіки»
Тоді його старе й холодне серце палилося якимось уже давно невідомим теплом і він, очарований піснею та самою Лисичкою говорив сам до себе в душі:
«О, любове! Найтаємніша, наймогутніша сила всього творіння! Ти сонцем опромінюєш понуру темряву буття! Ти жагучим огнем розтоплюєш лід холодної дійсності! Ти непоборною рукою рвеш кайдани злоби, самолюбства й жорстокості! Де ти цариш, там гомонить пісня щастя, там ллються промінні сльози захопленої радості й одушевлення! Стужені, зболілі, розбиті душі, що блукають самітно по сумних розпуттях життя, находять у тобі цілюще джерело найсвятішої єдності й сонячного змагання! Вічно жий, любове, ти глибока нерозгадана загадко буття! Роди на руїнах старого новий світ, а з нового світу рай сотвори».
Коли Лисичка-вдовичка скінчила свою пісню, діждалася з усіх усюдів великого і щирого признання, а доктор Лис Микита так був схвильований, як ні один раз у часі великої судової розправи. Приступив до Лисички-вдовички, а серце так йому тьохкало, що він, славний промовець, якому ніколи в найтруднішім положенні не забракло красномовних слів, не знав спершу, як до неї обізватися. Мусив силоміць придушити в собі всі почування непевності та збентеження і вкінці промовив до Лисички-вдовички словами: