«Смерть людині!»
З одушевленим завзяттям перехопили звірі цей оклик і з кожного звіриного горла, на тисячних звіриних мовах зарокотіли громом два могутні і страшні слова:
«Смерть людині!»
Лиш цар Лев мовчав, а може ще дехто. Доктор Лис Микита говорив далі: «Не потребую навіть і згадувати про те, що питання, чи слово людина криє в собі всі знамена тяжкої образи звіриної чести, нашою судовою розправою вже безсумнівно вирішене. Я певний у тому, що тепер не найдеться ні один звір, який не набрав би якнайглибшого переконання, що Вовк допустився тяжкого злочину образи чести достойної маркізи дами царського двору пані Мавпи через те, що прозвав її людиною. Та з огляду на те, що це справа не тільки самого Найвищого Трибуналу, а загальна всезвірина справа, я ставлю під голосування всіх звірів ось який внесок:
«Хто зі звірів переконаний, що слово «людина» становить образу звіриного імені, хай голосує по старозвіриному конституційному звичаю ось як: хвостаті звірі зволять ласкаво піднести при голосуванні хвости «за», не піднести, коли голосують «проти». Птиці й комахи розпустять крила «за», не розпустять «проти».
Звірі прийняли внесок Лиса Микити і президент Найвищого Трибуналу міністр Слон піддав його під голосування.
Цілий звіриний світ голосував за тим, що слово «людина» є образою звіриної честі.
Цар Лев сидів у понурій задумі та дивився на безліч різноподібних хвостиків, хвостів і хвостищ, які піднялися над звірами.
Немає математика, щоби всі ті хвости полічив, не має пера, щоб їх могло списати. Праліс хвостів серед пралісу дерев!
Поведінка осла
Слон хотів уже урядово оголосити вислід голосування, на основі якого звірі добачують у слові «людина» однодушно образу честі. Але в останній хвилині доктор Лис Микита помітив, що осел не підняв хвоста. Зачудований і подражнений він запитав його:
«Пане Осле, невже ви не уважаєте слово «людина» образою звіря?»
Осел відповів:
«І-я, і-я … так… воно образа…»
«Так чому ж ви, пане Осле, та свого шановного хвоста не підняли?»
«Як же ж мені його піднести?»,— дивувався осел.
«Як то як?»,— усміхнувся прокуратор.— «От так: хвіст узяти тай підняти…»
Осел на те сказав:
«Добре вам так говорити, пане покараторе…»
«Чому я його не бачу, пане Осле?»
«Що ж я тому винен?»,— боронився осел.
Доктор Лис Микита усміхнувся здивовано і сказав:
«Або я сліпий або ви, пане Осле, вибачте, несповна розуму…»
Осел поясняв:
«Пане покараторе, в мене трошки, вибачте, розуму єсть, а тільки я хвоста не маю…»
«Чому?»,— дивувався Лис Микита.
Осел відповів питанням:
«Як же ж мені мати хвіст, як мені його людина відірвала?..»
Останні слова осла викликали веселість у звірів-мужчин, а крайнє обурення на людину серед звіриного жіноцтва. Досада перейшла в роз’ярення, коли одна панна Ослівна залилася рясними сльозами та заридала ось якими словами:
«О, проклята будь людина, що так мені опоганила мого нареченого!»
Собача вірність
Найшовся лиш один звір, який пішов проти думки всіх звірів. Це був Пес.
Доктор Лис Микита глянув на нього гострим поглядом і запитав його:
«Чому ти, єретику, думаєш інакше, ніж усі?»
Пес, який досі поводився непевно й боязливо, обізвався нараз із якоюсь дивною рішучістю:
«Найясніший Царю! Браття й сестри по природі! Убийте мене! Я вірно служив моєму людському панові й моя совість наказує мені скоріше умерти, ніж зламати вірність людині».
Як почули ці слова жінки з товариства «Звірино-Жіночий Союз боротьби з людським родом», заметушилися так, неначе би хто їх окропом обіляв. Зняли оглушливий вереск і пустилися бігцем до пса, щоб його на місці роздерти. Пес чекав супокійно на смерть і без боязні дивився на заіскрені очі жінок, які вже ось-ось мали його допасти. Ще кілька хвилин — і вірна псова душа не буде вже на цьому світі. Ще три хвилини… ще дві… ще… Нараз повітря роздер могутній голос. Це сам цар Лев так рикнув, що, здається, саме пекло злякалося:
«Геть відсіля, ви, крикливі баби-борительки!»
В одну мить вернули жінки на своє місце. Стояли мовчки та неспокійними й боязливими очима позирали на царя й не могли собі з'ясувати такого наглого вибуху його великого гніву. А цар Лев довго мовчав серед загальної глухої тиші. Вкінці обізвався спокійним голосом, але повним царської волі й рішучості:
«Вірність і готовність умерти, щоб вірності не зламати, спасає життя. Пес буде жити, бо він своєю вірністю змив зі себе всі свої гріхи».
Настала понура мовчанка, серед якої звірі старалися збагнути глибину царських слів.
Та найбільше враження зробили слова царя про вірність на пса. Це його душу так розхвилювало, що він не знав, як сидіти, як рухатися і що взагалі зі собою почати. Не тішило його те, що царська воля спасла йому життя. Ні, його прошибло наскрізь почуття якоїсь безмежної вдячності цареві за те, що ніхто зі звірів не відчув і не зрозумів його вірності людині, тільки він сам одинокий — цар Лев. Тому пес із радості гавкав-плакав, вив-сміявся, скавулів, а його вдячний хвіст так неспокійно крутився-вертівся, начеб хотів одірватися від його тіла. Серед виру почувань пробивалася чимраз більше до його свідомості лиш одна думка:
«Побіжи до царя, припади йому до ніг і цілуй, цілуй їх! А як цар тебе розтопче, не питай! Згинеш із почуттям, що ти почув признання за свою вірність людині з найвищих уст…»
Оголомшений, п’яний бурливими почуваннями, пес не знав сам, коли рушився з місця й пустився до царя. Не йшов, не біг, тільки з найбільшою покорою та відданістю повз по землі і вривано скавулів з великого зворушення. Не бачив ні синього неба над собою, ні темної зелені пралісу, ні звірів довкола себе. Його очі вдивлялися тільки у величну постать царя й силкувалися з боязню і з найбільшою пошаною розгадати загадку царських очей. Однак очі царя дивилися десь далеко понад звірів із важкою задумою та не звертали ні одного разу уваги на пса. Вкінці пес приповз до царя і з тихим скавулінням, у якому тремтіла вся його душа, почав йому лизати ноги. Тоді цар неначе стрепенувся. Глянув на пса і сказав йому напів спочутливо, напів глумливо:
«Іди собі на своє місце!»
Пес біг і щойно тепер побачив, як уся звірина громада вперла в нього свої очі. Він почував себе таким щасливим, як ніколи давніше й рад був у тім розкішнім почутті цілувати кожну квітку, кожного звіря, кожне дерево й заспівати цілій природі пісню щастя.
Заява адвоката доктора Борсука
Тепер Найвищий Трибунал мав вислухати оборонця Вовка Борсука. Одначе замість розпочати оборону адвокат доктор Борсук дав ось яку заяву:
«Найвищий Трибунале! З огляду на те, що перебіг дотеперішньої судової розправи виказав нечувану безвартість людини, слово «людина» є такою тяжкою образою звіриної чести, що я уважаю своїм обов’язком одмовитися від ролі оборонця обжалуваного Вовка. Я був усе своє життя чесним адвокатом і безупинно уважав на те, щоб ніколи не брати у свої руки справи, яка не погоджувалася з моїм переконанням, із честю та святістю звіриного імені. Признаюся, що я перший раз у своїй довголітній адвокатській праці дуже грубо помилився, коли взяв на себе оборону у справі образи чести Високодостойної Маркізи Мавпи. Зробив я це тому, що був уповні несвідомий великої образливості, яка криється у слові «людина». Тепер на старості моїх літ мені неначе розкрився новий світ. Отже я направляю свою помилку та заявляю, що ніяким чином не буду боронити Вовка, бо ж неможливо силкуватися зробити з ночі день, а з чорної плями ясне сонце».
Оборонна промова доктора Борсука
Найвищий Трибунал не прийняв до відома заяви доктора Борсука з тим обоснуванням, що вона не годиться з засадами звіриної справедливості й безсторонності. З тієї причини доктор Борсук мусить аж до кінця довести взяту на себе оборону, тим більше, що якраз тепер рішається доля обвиненого Вовка.
Доктор Борсук усміхнувся якось хитро й загадково та почав оборону Вовка ось якими словами:
«Найвищий Трибунале!
Я глибоко переконаний, що справу образи чести, якої допустився Вовк на Високодостойній Пані Мавпі, треба поставити з принципового становища. В тім я згоджуюся зовсім із думками Високошановного пана прокуратора, доктора Лиса Микити. Але я хотів би піти ще далі і з тією метою я позволю собі розказати одну незвичайно знаменну подію.