Кудкудак!
Ко-ко-ко!
Болить так
Серденько!
Ох, моя
Нещасна доле:
Моє грішне
Тіло голе…
Сміх естета тхора, шепотіння й поговори моральних жінок, перервав нараз Когут, який позирав на Курочку безупинно залюбленими очима. Він заспівав ось якої:
Кукуріку, кукуріку!
Курочко, не бійся крику!
Курочко моя,
Кучерявая!
За хвилиночку кохання,
Обнімання, цілування
Дам тобі життя.
Хай моє чуття
Сонцем засія!
Курочка відчинила очі та глянула на залюбленого Когута з виразом великої вдячності. Опісля сміливо устала, вхопилася голими крилами, як руками, за боки й почала ногами виводити рухи, що були похожі ніби на гребання, ніби на танець, який люди зовуть «присіди». При тому співала ось яку пісню:
Погуляю, як умію
Найяснішу мрію мрію:
Хай життя живе!
Хай у кожному гніздечку,
У найменшому яєчку
Струєю пливе!
Тепер Курочка взялася кінцями обох крил за голову й почала танцювати на подобу індійських баядер: ходила довкола сцени лиш на однім пазурі кожної ноги, причім горішня частина її тіла трималася просто й нерухомо. Зате долішня робила судорожні викрутаси й вихиляси, якими вона схвилювала навіть найспокійніших і найбільш холоднокровних мужчин. Коли ж вона ще до того розвинула до найвищого степеня жіночу штуку залицяння своїми приманливими очима та своїм дзьобом, який умів висловлювати різні відтінки жіночого усміху, тоді мужчини аж одчинили роти й дзьоби з великого дива, захоплення і з розкішної насолоди.
Немов іскра на бочку пороху, так подіяла на видців пісня Курочки, яку вона тепер заспівала:
Тішся мною молодою
Матінко небіжко:
Мужу! Я в огонь з тобою,
А з коханцем в ліжко!
Тепер навіть когут у пишних козацьких шароварах не витримав і кукурікнув до Курочки серед реготу ось як:
«А то шельма баба! Хай її шуліка пірве!»
Безперестанним хитанням бедер наперед, то назад, то направо, то наліво, то знов скорим крученням долішньої частини тіла на правий або на лівий бік при одночасній непорушній поставі грудей, плечей, шиї та голови почала Курочка просто запаморочувати голови мужчин. Не тільки чоловіки, що не сковані золотими кайданами подружжя, але навіть чоловіки-підніжники жінок почали гурбою вириватися з обіймів своїх заздрісних дружин і протискалися проміж звірів, аби станути ближче до голої танечниці Курочки. Між покинутими жінками вибух великий гамір, крик і плач. Навіть Когут, якому жінка грозила недавно видзьобати очі й підчас усього танцю безперервно кудкудакала на нього: «Не витягай так шиї! Не видивляй так своїх сліпаків за цією повією!» — не витримав довше. Залопотів крилами й миттю прилетів понад звірів до Курочки та станув коло неї. Його стара квочка не змогла летіти за ним у погоню, бо з причини грубої тілистості була затяжка. Била себе тільки крилами з безсильних заздрощів і захриплим голосом кудкудакала ось яку пісню помсти:
Ох, чекай, чекай, Когуте!
Вже тобі живим не бути!
Дам тобі я круть і верть!
Біль мій перелився вщерть.
Смерть тобі! На місці смерть!
Танець Курочки робив на звірів найрізнорідніше враження, відповідно до степеня їх виховання та їх чуттєвого життя. Деяким звірям здавалося, що долішня частина тіла Курочки хоче своїми судорожними рухами відірватися від горішньої. Когут, якому грозила смерть од жінки, забув на всю свою небезпеку й очарований танцем Курочки кукурікав до неї весело:
Курочко моя,
Ти — чубатая!
Не тряси так передком,
Передком та ще й задком,
Бо скажу тобі оце:
З тебе випаде яйце.
Коли Когут-катехит міркував, що Курочка залицяється своїми очима, рухами й піснями занадто сміливо до всіх, без найменшого почуття жіночої соромливості та виставляє на велику небезпеку всезвірну мораль, не міг уже довше запанувати над своїми почуваннями й запіяв до неї ось якої:
От, нахабна раз повія!
Тут загине всяка мрія.
Як розпусно все трясеться!
Як безсоромно сміється!
(А на мене то й не гляне…)
О, насіння ти погане!
Кугутові-майбутністові вирвав танок голої Курочки ось яку пісню з горла:
Розкукурічивсь
шлунок мій
Гу, перломутрою
кохання.
Розелектричивсь
в мізку лій
(Од мертвопитлювання).
Безризна Курочко
моя!
Топчу під ноги
Кобзаря.
Оце поезія
моя:
Ніч порскнула
світанком,
Опоросилась
ранком.
Автомобіль
Селом
Співа
псалом.
Бичок у хмарах
замотався.
(А зуб часу
зареготався).
Курочка хвилювала найбільше когута, що позирав на неї закоханими очима. Цей когут не бачив ще ніколи такого гуляння. А що з нього був великий мрійник, то рухи Курочки видавалися йому хвилями, не згідними з його високим поглядами, смішними й неприродними, а навіть і відразливими. Він обернувся до свого сусіда, когута в козацьких шароварах і запитав його голосом, із якого пробивалася журба, непевність і боязнь:
Що за диво, пане-брате?
В мене думка мутиться.
Чи не міг би ти сказати,
Чом вона так крутиться?
Когут у козацьких шароварах йому відтяв:
Круть і верть і верть і круть!
Ось у чім життя вся суть:
Як у всім ідеш на спід,
Лишиш незабутній слід.
Одначе закоханий когут не вдовольнився, здається, цією відповіддю. Він підняв високо голову, перехилив її задумливо набік, прижмурив одне око, а другим почав дивитися на синє небо, неначе сподівався відтіля з’ясування своєї журливої думки. А тим часом, коли він так вижидав відповіді з неба, Курочка глянула дуже солодко-приманливими очима на гордого Когута-козака. Його пишні шаровари відразу захопили її серце й вона заспівала до нього ось яку пісню:
Кудкудак, кудкудак!
Воно так, чи не так?
Ой чари, чари, чари
Ті козацькі шаровари!
Тож той мене розкохав,
Що штани червоні вбрав!
Когут у шароварах запіяв тріумфально на знак побіди над жіночою душею. А закоханий Когут-мрійник нагло прокинувся зі своєї небесної задуми і глянув витріщеними очима на Курочку, на шаровари свого сусіда й на свої ноги. Побачив, що його тонкі, посідані, порепані негарні ноги не могли мірятися з ногами його сусіда.
«Та невже ж» — міркував він — «уся тайна жіночої любові криється справді в гарних штанах мужчини? Невже моя гарна, глибока поетична душа це ніщо? Хіба вся глибінь моїх почувань, які просто розривають мені душу, це все для неї порох, дим, омана?»
Розчарований, розбитий, розторощений таким жахливим пізнанням жіночого серця нещасно закоханий Когут запіяв із найглибшої глибини зболілої душі ось як:
Як жінку тільки гарними штанами
Вмить розкохати можна до безтями
Прощай, жіноче кодло навісне!
Не здурить жодна жінка більш мене!
О жінко-курко! Вже тепер не диво,
Чом так задком трясеш ти живо:
Цей танок, це живий на все зразок,
Де опинилася душа в жінок:
Вона упала з висоти грудей
Геть на долину у черевний клей
І доти там вертиться, крутиться,
Аж там утопиться, замучиться.
Вже ясне все мені: жіноче серце —
Це лиш бездушне, дряхле, кволе перце,
Що замість линути у духа хмари
Паде розкішно все на шаровари.
Тому з душі моєї наче тінь
Хай щезне жінка раз на все. Амінь.
Коли Курочка скінчила «Голий Танок Життя», багато меценатів танечного мистецтва з когутячої та з іншої породи виявили їй свій намір послати її на свій кошт зовсім безкорисно або за ціну тільки одного погляду її гарних очей до Академії Танцю для повного завершення її танечної штуки. Тільки закоханий когут-мрійник не сказав їй нічого, а лише глянув на неї презирливо й опісля звернув свої очі на небо. Так само когут у козацьких шароварах не обізвався ні словом до неї. Кинув тільки пронизливим оком на неї та дав їй головою знак, аби вона пішла звідти разом із ним. Курочка зрозуміла його мовчазну мову й непомітно вийшла з ним зі збору звірів та обоє пішли у праліс, де під широким листям папороті чекала на них затишна окрема кімната. А що ні сонце, ні жодне створіння не могло їх бачити в гущавині пралісу, то питання, чого вони обоє туди пішли та що могли там робити, треба на жаль оперти лиш на непевному здогаді.
Пісня смерті хору круків
Після «Голого Танку Життя» виступив хор круків, який мав співати «Пісню Смерті». Ще заздалегідь перед почином цієї пісні почали високо над головами звіриного збору кружляти чорноризці-круки, що зліталися з усіх відомих і невідомих усюдів. Кожний крук уважав себе співаком із божої ласки і членом хору. Здається, що гайвороння всього світу порозумілося межи собою якимось таємними знаками на те, щоб використати сьогоднішню нагоду та дати перед обличчям усього звіриного царства могутній та однодушний вислів своїм почуванням. Безчисленна юрба круків ширяла під небом, а на далекому крайнебі являлися щораз то свіжі віщуни смерті й не було їм видно ні кінця ні краю. Спершу круки напливали воздухом малими окремими громадками і творили неначе невеликі хмарки, від яких падали на праліс і на звірів тіні, що скоро і зловіще мигали через зелень землі та понад голови створінь. А зараз же слідом за тими тінями бігло пасмо срібносяйного сонячного світла, яке, здавалося, хотіло ці тіні прогнати або втопити у своєму блиску. Одначе світло сонця було безсильне супроти щораз більшої тіні, що падала на землю від усе ростучого стада гайвороння. Всі створіння замовкли і позирали неспокійно на темну живу хмару, з котрої доходив на землю глухий зловіщий шум незлічимих чорних крил. Була така тьма-тьменна круків, що майже всюди вгорі щезли сліди ясної блакиті. Немов безмірна похоронна опона повисла в повітрі й відмежила землю від неба. Навіть саме сонце, що спершу де-не-де пронизувало яскраво-блискучими жмутами проміння густу лаву гайвороння, перестало в почутті своєї безсильності боротися далі та сховалося.