Мрійно-розвійне видіння
В серці тремтить.
Пісне моя!
Проміне сонця із раю,
Висланко божа з безкраю
В бурю буття!
Вдень і вночі й раннім ранком
Ясним вітай нам серпанком
В темінь життя.
* * *
Благословенне мовчання
Лісу, лугів і небес!
Чую я скрізь ожидання
Казки таємних чудес.
Як же ж пилинці дрібненькій
Змірити безмір буття?
Де ж мені, пташці маленькій,
Вичерпать море чуття?
Мамо-природо моя!
Дай мені полум’я слова!
Пісні моєї вся мова
Хай буде мова твоя!
Хай же душею моєю
Тайною глибінню всею
Дума твоя засія!
* * *
* * *
* * *
В гущавині малий струмок
Прозору тінь на дні полоче,
У присмерку з поміж гілок
Там нишком щось усе шепоче.
І слухає його весь бір
І духи гір.
І кида ліс, каміння скель
І з буйністю все молодою
Він мовчазно серед осель
Могутньою пливе рікою.
Аж силу він дасть морю й там —
Загине сам.
* * *
* * *
Усе живе кудись пливе.
Від поколінь до покоління
Таємний клич нас всіх зове
До матері всього творіння.
І всі ми йдем, падем, стаєм —
Чи шлях найдем?
І бачу я орлиний лет,
Блиск радості, перлини суму
І чую я, як очерет
Над водами колише думу —
І кличе скрізь нас Дух один
Ген — до вершин.
На шляху тім рокоче грім
І хиляться під вітром лози
І б’є всіх нас враз хмаровім
І котяться пекучі сльози.
І по лісах і серед піль —
Скрізь плаче біль.
Аж глянь: весь вир десь прошумить
І на землі аж до безкраю
Заблисне знов небес блакить
І радощі весняні маю
І сонце сяєвом своїм
Засяє всім.
* * *
Цвітуть квітки розмріяні
Цілує їх весна росою
І сплять верхи, леліяні
Імлою синьо-світляною.
Від пралісу кладеться тінь
У далечінь.
Вгортає світ, мов чар, глуша,
На тихий сон вже вечеріє —
Чому ж лише моя душа
Все тужить так, співа і мріє?
І чує шум таємних крил
Надземних сил?
О, сонце і блаките зір,
Чудовий мій ти ясний світе!
О, сумерку долин і гір
І всі живі природи діти!
Мій спів для вас на вічний час:
Люблю я вас!
Хай голос мій небесних мрій
Вам душу все і все цілує,
Хай вам, брати, як чародій
До Духа шлях усе простує!
Хай вас до всіх життя обнов
Веде любов!
Для себе всім загинути
І в Духові всього творіння
Любов’ю всім поринути —
це наша ціль і призначіння.
Життя — любов, мета життя —
Це Дух буття.
* * *
* * *
* * *
Браття кохані! Думи весняні
Сковує ледом туга мені.
Марно шукаю, марно блукаю
З краю до краю у далині.
В нашому зборі, ах, душі хорі —
Глумиться з всіх нас злоба і тьма —
Де незабутня, де ця могутня
Дивна істота? Чом тут нема?
Хай чари пісні вб’ють сили злісні
І до безодні шлях рознесуть!
Хай через бори, гори і море
Дивну істоту тут приведуть!
Думка болюча, туга жагуча
Рветься зі серця, як в’язень з пут —
О, Духу земний, ясний і темний!
Кличу до тебе: стань тут на суд!
Як у безодні, гади холодні
Повзають шляхом твого чуття.
В дикому вирі в світу безмірі
Ти йдеш як демон всього буття.
Думи весняні, мрії світляні,
Тугу за раєм ти сотворив.
В небо безкрає геній твій сяє,
Тайна істото, ти — диво див!
У твоїй груди борються блуди,
Пекло і небо діл твоїх зміст.
Небо руйнуєш, пекло будуєш,
З пекла до неба знов мостиш міст.
Всі діти земні, всі сили темні —
Перед тобою світ весь тремтить.
Ти без утоми здер з неба громи,
Думкою міриш ясну блакить.
Навіть не дасться змірити щастя,
Як тобі в серці сонце сія.
І незабутнім Богом могутнім
Стане в цю хвилю сила твоя.
Як непоборна пристрасть потворна
Вб’є тобі в серці ясну любов,
Ти сатаною все бродиш тьмою,
Морем огненним ллєш братню кров.
О, наблизися, тут появися,
Геть отрясися з боязни пут.
Кличе болюча туга жагуча
Мами-природи: «Стань, сину, тут!»
Хай на створіння йде просвітління,
Всі хай побачим сонячний шлях!
І од страждання і всепрощання
Йдім до кохання в нових серцях.
* * *
* * *
Він
І Він явився.
Непомітно, коли всі створіння переживали у своїх душах чародійний гомін почувань, які зродила й воскресила пісня, поволі, без гомону, наче тихесенько плив повітрям, як сонно-мрійне видіння, станув перед обличчям царя.
Стояв перед ним супокійно, непорушно, як зачарований.
Подивився кругом себе на безліч сотворінь, опісля його зір поклався на очі царя Лева. З очей цієї нової істоти сяяло ясними проміннями Найглибше Страждання, Найвища Мудрість і Надземна Любов.
З обличчя царя Лева було видно, що він зацікавився, а може навіть утішився появою нової істоти перед ним і Найвищим Судом дітей природи. Однак він миттю здушив у собі свідомо ці мимовільні почування і впер свої очі в очі нового створіння з виразом царської поваги й суворості, а навіть із проблисками ледве помітної ворожості. Цар Лев був певний, що він своєю володарською величчю, а перше всього непоборною силою та прошибаючим огнем своїх очей приневолить нову істоту покоритися йому і всім йому підвладним сотворінням та припасти чолом до землі перед його престолом. І з тієї причини цар Лев підняв гордо й самопевно свою величну голову й почав пронизувати, прошибати і прямо палити очі нового єства жагучим огнем своєї царської волі.
Настала хвиля незвичайного, ще ніколи небувалого напруження межи створіннями. З великим переляком блукали очі звірів поміж очима царя Лева й очима нового єства й на дні своєї свідомості глухо почували, що в боротьбі цих очей рішиться може доля двох світів: природи та царства цього нового єства, яке їм, звірям, таке чуже, далеке, ними погорджене та їм ненависне.
Без тіні боязні, з повним супокоєм дивилися очі нового єства у два жевріючі вугілля царських очей. Здавалося, що тіла цих обидвох сотворінь застигли, скам’яніли в німім ожиданні, а всі їхні почування, їх життя й думки зосередилися в їх очах на те, щоб у твердому, безпощадному, невблаганному двобою або вийти повним переможцем або згинути.
Вся природа слідкувала з напругою всіх сил чуття і свідомості, з запертим оддихом за боротьбою двох сил. Навіть хрустально-прозоре повітря легесенько захвилювалося. Під його ніжним цілунком почали листочки на деревах тихесенько шепотіти межи собою, а білі головки квітів і билинки зелених трав хиталися з боку на бік, неначе серед великого дивування позирали то на очі царя Лева, то знов на очі нового єства.
Почуття непевності, боязні, тривоги, жаху починало вже тягнутися, здається, в нескінченість.
Нараз нестерпуче, крайнє гнітюче очікування стало розвіватися. Очі царя Лева, з котрих промовляла могутня сила, що їй на ім’я закон природи, почали несподівано заходити опоною непевності і слабості перед новим єством, з очей котрого сяяла спокійна, могутня й велична одна сила, яку створили: Найглибше Страждання, Найвища Мудрість і Надземна Любов.
Стогін і крик тривоги продерся нараз із грудей сотворінь. Бо ото їх могутній володар, цар Лев, затремтів цілим своїм тілом. Опісля нагло заплющив очі та похилив свою буйну голову глибоко в долину перед новим єством і неначе застиг на своєму царському престолі.
А дивне нове єство дивилося все ще так само спокійно й непорушно, й велика ясність і сила плила з його очей.
Незабаром усі звірі слідом за своїм царем Левом похилили голови додолу і здавалося, що вони в німім омертвінні з’єдналися зі слабими билинками і з порохом, на якому вони уклякнули.
Серед могильної тиші почало сонце ховатися за верховіття густих дерев, а з поза його проміння визирало з поміж нетрів і сплітів пралісу тисячними здивованими очима обличчя таємного сумерку.
Вкінці цар Лев прийшов до себе. Підняв голову і знов глянув на нове єство. Але тепер не видно було в його очах ні сліду давнішої гордості, ні бажання покорити дивну істоту напроти себе.
Довшу хвилину він дивився, як сотворіння, що чує коло себе таємну силу вищого від себе єства. Опісля запитав нову істоту голосом, у якому пробивалася пошана, непевність і непоборна цікавість:
«Хто ти?»
Нове єство мовило:
«Я творчий дух у слабім тілі людини»
Сонце поклало лагідний, розмріяно-ніжний серпанок золотосяйного світла на лице й на всю постать людини. Здавалося, що синє небо, верховіття дерев пралісу і маленькі рослини нахилились до людини, щоби слухати серцем і душею її слів.
А творчий дух людини говорив словами:
«Всемогутня сила соловейкової пісні окувала мене чародійними кайданами і привела мене перед твоє обличчя, царю, та перед очі твоїх підвладних. Я радію, що станув перед незлічимою громадою створінь матері-природи. Думаю, що тим легше доведеться вам уволити мою волю, замкнуту в моєму проханні: