І нагло мелькнула через Сатанову голову думка, що зморозила йому кров, яка була дотепер усеогненно гаряча.
«Де пекло?»,— запитав він себе,— «чи тут у мене, чи там — на світі?»
Запитав і здригнувся.
Він почав порівнювати своє царство з морем огню на світі та переконався, що ціле його пекло — це дитяча забавка в порівнянні до справжнього пекла на землі. Супроти реву, гуку, шуму, крику й розпачу на землі вражали стогони грішників у його пеклі, наче невинне цвірінькання пташенят перед сном. Кров’ю й огнем облиті люди на світі, що кидались на себе з якимось п’яним завзяттям, лишали далеко в тіні всі пекельні постаті, які видалися Сатані нараз білими, блідими й нагадали йому невинних ангелів. Та й увесь його вогонь був слабий, жовтий, наче солом’яний у порівнянні до кипучого виру світового пожару.
Не було для Сатани сумніву, що його царство кінчається, бо стало малим, забутим смітником супроти незглибимої прірви злочинства й божевілля, яке шаліло на світі.
Тривога обхопила Сатану й він так застогнав, що його пекло затремтіло, а на землі наступив од його стогону землетрус, який в одній хвилі знищив кілька великих міст і кілька сот тисяч людей. Але мало хто на землі звернув на це увагу.
Сатана почав промишляти над тим, як би спасти свою огненну корону та підняти повагу й велич свого царства. Довго думав і не міг ні сам, ні його досвідні дорадники нічого путнього придумати. Вкінці звернувся до своєї подруги, бо здавалося йому, що у всяких пекельних справах найліпша дорадниця — це жінка.
Цариця Сатаниха порадила закликати своїх найліпших годованців і доповнити ними Найвищу Пекельну Раду. Сатана покликав до цієї Ради Ігнатія Льойолю, найвизначнішого представника єзуїтської облуди. Крім його спровадив просто зі сучасного світу двох дуже заслужених для Сатани людей: Вільсона, уосібника найбільшої брехні і Клеманса, представника людської жорстокості. Скоро тільки цих трьох людей стануло перед обличчям Сатани, ціле пекло зраділо й бухнуло свіжим, дуже живим полум’ям. Та все-таки цей свіжий огонь не міг дорівняти своєю силою вогневі світової війни на землі.
Хоч і як довго Найвища Пекельна Рада радила під головуванням самої цариці Сатанихи, та проте не була в силі нічого врадити, як вирвати царство Сатани з занепаду. Вкінці Сатанисі вже не стало терпцю. Глянула глумливо на свого чоловіка й на президентів брехні, жорстокості й облуди та сказала:
«Ви всі зійшли на дитячий розум. Я, жінка, маю одинокий і певний спосіб, як спасти й утримати навіки пекельне царство. Ми мусимо розписати конкурс на найтяжчий злочин. Найбільший злочинець находиться тепер не тут, у нашім пеклі, тільки там — на світі. Цьому злочинцеві ми дамо найвищу нагороду й тим заохотимо його прийти сюди до нашого пекла. Цей найбільший злочинець внесе в моє пекло свіжу, могутню душу, яка влиє в ослаблені огненні жили пекла новий, небувало жагучий огонь і від цього вогню все пекло оживе, відродиться й закипить новим і таким могутнім пожаром, що перед ним раз на все зблідне вогонь, який горить на світі і грозить нашому царству загладою»
Клемансо, що слухав слів пані Сатанихи з закопиленими устами, став перешіптуватися зі своїми обома приятелями, які радо йому притакували. Опісля устав і з ледве стриманою сердитістю заявив цариці Сатанисі ось що:
«В імені моїх двох товаришів я протестую проти образи, якої Ви, Ваша Величносте, Пані Сатанихо допустилися зглядом нас тим, що не вважаєте нас трьох найбільшими злочинцями!»
«Мовчіть!»,— крикнула Сатаниха.— «3 вас кожний є злочинцем у іншому званні. Однак наше пекло спасе тільки така людина, яка замкне в собі ваші злочини в одній особі».
Всі три президенти перекинулись очима з усміхом полегші, бо були певні, що такого злочинця не тільки пекло, але й сама земля не має.
* * *
Серед виру світової боротьби появилися на світі дивні, таємні оповіщення, писані кипучою смолою на червонім папері ось якого змісту:
«Хто зі смертних людей уважає себе найбільшим злочинцем у історії, хай негайно появиться перед обличчям пекельного царя й цариці та, давши потрібні докази, одержить із рук цариці пекла найвищу, ще досі нікому не дану нагороду.
Своєю милістю Цар і Цариця Пекла і Тьми.
Сатана в. р.
Сатаниха в. р.
На цю відозву зголосилося так багато кандидатів, що пекельна гостинна була ними битком набита і все напливали свіжі проступники.
Перший кандидат був такий маленький, що ніхто з винятком Сатани його не бачив. Це був мікроб, який домагався найвищої нагороди за те, що він руйнував легені й мозок великих людей і через те зробив духові людства необчислиму шкоду. А вертячи мозок царів і можновладців він довів їх до цього божевілля, вислідом якого являється світова війна.
Однак Найвища Рада не признала йому нагороди, бо по їй думці мікроб усе-таки не вбив духа людства; він занадто перецінив своє значення.
Другим кандидатом було залізо, яке домагалося найвищої нагороди за те, що вбило мільйони невинних людей.
Пекельна Рада відкинула домагання заліза з тим обоснуванням, що залізо не вбивало людей наслідком своєї злочинності, тільки зі своєї власної глупоти. А глупота — це не злочин. За глупоту можна дістати нагороду хіба в небі, ніколи в пеклі.
З поміж різних дальших кандидатів на найбільших злочинців згадаємо тільки кількох.
Виступив тигр і хвалився, що багато матерів збожеволіло через те, що він пожер їх маленькі діти. Гордо змірив він очима людського тигра Клеманса, котрий затремтів з ненависті до свого небезпечного суперника і промимрив захриплим голосом:
«Ця звірюка не відбере мені найвищої почесті, а то…»
«3наю, знаю»,— перебила його з усміхом Сатаниха.— «Не бійся! Цей тигр убив тільки кількоро дітей, а ти, людський тигре, замордував голодом кілька мільйонів дітей…»
Клемансо уклонився і з усміхом сказав: «Дякую Вашій Високості за вселаскаве признання…»
З найбільшою самопевністю поводився новий кандидат із рогатою, чортовою шапкою на голові. Легковажно глянув на всіх суперників і говорив мовою, що була похожа на сичання вужа:
«Панове пекельна шляхта! Немає найменшого сумніву, що нагорода за найбільший злочин належиться мені. Розважте, панове: ще вчора я був найнужденнішим рабом. Та не успів я ще добре увільнити своїх рук із кайдан, а вже вхопив ними всіх моїх сусідів за горло, щоб не дати їм вибитись на волю… Пся креф!..»
Злочин Ляха зробив дуже глибоке враження на ціле пекло, а президент найбільшої жорстокості затирав руки з радості й показуючи пальцем на нього, повторював усім раз-у-раз:
«Бачите? Це мій ученик!»
Однак цариця Сатаниха вирішила, що треба ще пождати, доки всі кандидати не викажуться своїми злочинами, а тимчасом зробила шляхтичеві велику честь тим, що веліла йому ловити та зберігати у своїх пригорщах усе те, що ядушливий Клемансо викашлював.
Ленін старався доказати, що він є найбільшим злочинцем, бо в ім’я ідеї, яка виявилася нездійснимою за ніяку ціну в сучасності, він не жахався вимордувати мільйони людей і кинув майже весь світ у безодню нужди, упадку, брехні і смерті.
Вільсон поглянув сердито на свого суперника і крізь затиснуті зуби процідив: «Коли Ваша царська Величність признають Леніна найбільшим брехуном, я подамся до дімісії»
Сатаниха звернулася тут до Леніна з ось яким питанням:
«Чи вірив ти, Леніне, бодай одну годину у свою ідею?»
«Так»,— відповів Ленін.
Тут Вільсон зареготався з міною тріумфатора і крикнув із захопленням, не чекаючи на питання Сатанихи:
«А я свідомо брехав од початку до кінця!..»
На це відповіла Сатаниха:
«Дуже мені прикро, товаришу Леніне, але всі твої гріхи бліднуть перед злочином цього американського крамаря»
Тепер явилась якась дивна постать: уся засушена, як осінній опеньок, зігнута, як серп і беззуба. Її обличчя було застигле, омертвіле, похоже на кепсько збережену єгипетську мумію, яку дзьоб часу немилосердно роздзьобав.
Одне око цього створіння дивилося з найбільшою побожністю на небо, а друге блукало з великою нахабністю й неспокійно, як перемерзле щуреня, по землі.
Ця постать раз-у-раз кланялася сильним пекла так низько, що носом дотикала землі, неначе ралом. А тепер вона упала перед Пекельною Радою так вірнопіддано та скоро, що, здавалося, зрівнялася з землею й маззю розляляся, щезла. По хвилі знов показалася і стояла, наче переломана.