Л а б е н ц ь к и й (втручається). Так, найяснiша панi. Цей Хмарний у нас, i я саме зараз доповiдав пановi суддi про його справу.
В i л ь к о м i р с ь к а (схвильовано). О, яка нагода, мiй пане! То нехай вiн тiльки скаже, де камiнь, i я заплачу королевi який схоче викуп за життя цього хлопа.
То де ж вiн? Чи не можна його побачити? О, нехай пан накаже, щоб його привели сюди.
Д у б р о в с ь к и й (знизує плечима). Перепрошую найяснiшу панi, але цей Хмарний винен єсть смертi, а суд його королiвської милостi – це не крамничка або маєток, де можна купити хлопа. Злочинець належить не менi, а правосуддю.
В i л ь к о м i р с ь к а (гордо). Що ж, коли пан Дубровський не властен цього зробити, я напишу листа до коронного ловчого Бранiцького – великого гетьмана України. Вiн має досить влади.
Д у б р о в с ь к и й (також гордо). Коронний ловчий не має в цiй справi бiльшої влади, нiж я сам. Його милость король дарував менi таке ж jus gldii* (* Право меча, право карати на горло (лат,).) право меча на Українi, як i гетьмановi Бранiцькому. Я можу карати i милувати власним моїм декретом.
В i л ь к о м i р с ь к а. Ну, то в чому ж рiч! Невже ж я не можу купити життя хлопа взамiн алмаза, що за нього можна мати сто сiл, позасолюваних такими хлопами, як вiн.
Д у б р о в с ь к и й (усмiхається.) Княгиня так думає? Але найяснiша панi ще не знає, з ким вона матиме дiло. Ну, що ж – я велю привести цього гайдамаку. Побачимо, чи схоче ще вiн дiстати життя цiною алмаза панi. Пане Лабенцький, скажiть, щоб привели злочинця.
Лабенцький виходить.
В i л ь к о м i р с ь к а. Дякую, мiй пане. Я не вмру спокiйно, аж поки цей камiнь не вернеться в наш рiд. Я не можу примиритися з такою втратою.
Д у б р о в с ь к и й. О княгине! Скiльки шляхетних фамiлiй на Українi втратило ще бiльше, нiж ви, – життя своїх дiтей, – цього вже не вернеш, княгине.
В i л ь к о м i р с ь к а (з незадоволенням). Життя, життя. Чого варте життя в нашi часи! Але iншi i нiчого не втратили – ось, наприклад, моя принадна небога графиня Брагiнська. (Смiється). Ви знаєте, що вона втратила пiд час рiзанини? Тiльки золотого наперстка з пальця.
Б р а г i н с ь к а. Тьотю! Як вам не соромно!
Р у ж и н с ь к и й. Як наперстка? О, то цiкаво!
В i л ь к о м i р с ь к а. Так, звичайного, хоч i золотого наперстка. Але здається, що разом iз наперстком графиня втратила ще своє дiвоче серце.
Р у ж и н с ь к и й. Ну, за такою втратою панянки не дуже сумують. Але при чому ж тут гайдамаки?
В i л ь к о м i р с ь к а. Спитайте Гельцю, нехай вона вам розповiсть.
Б р а г i н с ь к а (спалахнувши). Тьотю! Я ж вас просила…
В i л ь к о м i р с ь к а (бере за пiдборiддя i цiлує дiвчину). О, я не дивуюсь тому рицаревi, що взяв твого наперстка. А було це так. Лiтом графиня гостювала в Яблунцях у замку Адама Калиновича, i ось коли раптом почалася ця безглузда рiзанина, гайдамаки чи не в першу ж нiч вдерлися до замку, – можете уявити собi, що там було. Темна нiч, пожежа, стрiлянина, юрба озвiрiлих бунтiвникiв, що розсипалась по замку, забиваючи всiх, хто потрапляв їм до рук… всiх замордовано i забито. Як тiльки почалася тривога, Гельця в однiй кошулi вибiгла в парк i одразу ж потрапила в руки двох чи трьох гайдамакiв, що схопили її i понесли в темряву ночi…
Б р а г i н с ь к а (закриває лице руками). Ах!
Р у ж и н с ь к и й. А, мерзеннi гади!
В i л ь к о м i р с ь к а. Але цiєї ж хвилини десь узявся якийсь невiдомий рицар, вихопив майже непритомну Гельцю з рук лотрiв, одним ударом оборонився вiд цiєї сволоти i однiс на власних руках графиню в сусiднє село до попа. Залишивши її там у безпецi, вiн зник так само несподiвано, як i з'явився. I тiльки на прощання взяв у Гельцi золотий наперсток, що був у неї в той час на пальцi.
Д у б р о в с ь к и й. Чудова пригода. I графиня не знає, хто був цей невiдомий рицар?
Р у ж и н с ь к и й. Але вiдкiля ж узявся той загадковий рицар? Може, графиня помилилась? Може, то був який-небудь хлоп або їхнiй ватажок, що його вразила краса панянки. Це було б зовсiм не дивно.
Б р а г i н с ь к а (пiдводиться, схвильована i принадна в своїм збентеженнi). А, нi, нi, – це був чудовий, прекрасний рицар. Очi йому сяли, мов зорi, золотий шолом горiв на чорних кучерях, i вся його горда постава i кожний рух його тiла були повнi шляхетної величностi i сили… Хто вiн, вiдкiля… я не знаю. Може, це був чужоземний рицар… на ньому був оксамитний камзол, яких не носять у нас, i, здається, золотий меч на боцi.
В i л ь к о м i р с ь к а (обурена). Ну, подумай тiльки, нерозумна дiвчино, – де мiг узятись чужоземний рицар у ваших Яблунцях! Та й куди вiн подiвся?
Б р а г i н с ь к а. Нi, тьотю, я знаю i вiрю в нього. Вiн узяв мiй наперсток, i з того часу, де б я не була, моя душа належить йому, мойому збавителю.
Увiходить Лабенцький iз середнiх дверей.
Л а б е н ц ь к и й. Злочинець тут, вельможний пане.
Д у б р о в с ь к и й. Нехай уведуть.
Лабенцький одчиняє середнi дверi, i гайдуки вводять Хмарного, який зупиняється посерединi зали. Це вродливий, могутньої будови козак, що на виразному його обличчi неспокiйна думка, пристрасть i мука наклали свiй вiдбиток. Постава горда i спокiйна, руки в залiзах.
В i л ь к о м i р с ь к а. Так ось який цей Хмарний… я уявляла його собi зовсiм iншим.
Р у ж и н с ь к и й. Звiр одмiтний – хутровий, нема чого казати.
Д у б р о в с ь к и й. Василь Хмарний! Суд його королiвської милостi розглянув твою справу i зважив усi твої вчинки i злiї ексцеси. Ти, здається, людина письменна i сам розумiєш, що вини твої суть горловiї. Ти грабував замки, скарби i маєтки панськi, взрушаючи спокiй посполитий, не маючи жодної цноти, ти починив великi кривди i шкоди, пiдданих панських на бунти гайдамацькi i ребелiї пiдмовляв, ти гуртував гайдамацькi купи i посилав їх до Залiзняка та iнших рiзунiв; маючи достатнiй шматок хлiба, ти вiдважився пiдняти руку на панiв своїх, не дбаючи на повелiння божiї, на вiру христову, на право Речi Постолитої. За всi цiї вчинки i фортельнi ексцеси* (* Тут: злочиннi дiї.) винен ти смертi.
Р у ж и н с ь к и й. О, пан Дубровський знає, як треба розмовляти з холопами. Але що з ними розмовляти, – на шибеницю, та й годi.
Х м а р н и й. I справдi, про що розмовляти? Не тiште себе думкою, пане Дубровський, що ви чините суд над нами. Не суд – а розправу, бо не злочинцiв ви караєте, а весь народ, який вiдважився сказати, що вiн не бидло, а має вiльну душу. Спокiй i мир посполитий! Чи не ви ж його зрушили першi? Чи не ви ж першi нагнали в Смiлянщину тисячi жовнiрiв iз регiментарем Вороничем, що позганяв народ в обози, що утискав i нищив його дощенту. А гвалти i злiї ексцеси? Чи не ви ж першi знущалися з нас i в Черкасах, i в Корсунi, i в Жаботинi? Чи не вашi жовнiри викручували руки i ноги, розривали роти, били канчуками, поки м'ясо одвалювалося шматками, мордували, палили живцем! То не дивуйтеся ж, коли вибухло полум'я, що ви його самi роздмухали. Маєте сокиру, пане Дубровський, стинайте голови, стинайте, коли зможете стяти їх цiлому народовi. Але живий народ, i не вмре Україна, i не буде вам хлопом вiльний одважний народ!
Р у ж и н с ь к и й (крiзь зуби). Собака, пся вiра…
Д у б р о в с ь к и й (до княгинi). Ясновельможна княгиня чула. Панi все ж таки хоче його спитати?
В i л ь к о м i р с ь к а (схвильовано). Так, прошу, мiй пане.
Д у б р о в с ь к и й. Слухай, добродiю Хмарний. Коли ти грабував замок княгинi Вiлькомiрської в Липовцях, там був величезний алмаз княжого роду, так зване Липовецьке жорно, – вiн лежав в опочивальнi княгинi в скринi, на блакитнiй подушцi. Чи не знаєш ти, де подiвся цей алмаз, що рiвного йому немає на всiй Українi? Коли ти скажеш, де вiн, i алмаз цей повернеться до княгинi, я врятую тебе вiд смертної кари.
В i л ь к о м i р с ь к а (втручається). Так, так, мiй козаче, я внесу за тебе викуп королевi i подарую тобi життя, коли ти допоможеш нам вернути цей алмаз.
Х м а р н и й . (мовчить, потiм усмiхається хмуро). Що ж, виходить, i хлопська душа чого-небудь варта, коли вельможна княгиня хоче її купити. Адже ж у панiв усе продається, не тiльки хлопи – i гонор, i ласка крулiвська. Тiльки не купити вам козацької душi, найяснiша княгине, i не скажу я вам, хто взяв алмазне жорно в ту веселу нiч, коли паювали здобич мої хлопцi у вашому шляхетному замку. Шкода менi тiльки, що не було тодi вас iз нами. Дарував би я i вам нагороду на всю вашу ласку хлопам, – i за чиншi, i за льон, i за хмiль, i за прядиво, за обжинки i заорки – за всi канчуки, якими вигнiтали з нас пiт державцi вельможної панi. Тiльки, замiсть алмазного клейнода, ми б надiли вам на вельможну шию найбiльше жорно, що знайшлося б на липовецьких млинах.