У л я н а. Ти б менш торохтiла.
Ф е д i р. Ольго, а батьки твої де?
О л я. Мама в Iванкiвському районi медсестрою працює.
Ф е д i р. А батько?
О л я. Не знаю. Утiк, ще як я маленькою була.
У л я н а. Мама знає, що ти замiж вийшла?
О л я. Ми з Павликом ще їй не казали.
Платон Микитович пiдвiвся, пiшов до хати.
Т а н я. Ти, Олю, вже зорiєнтувалася, хто є хто? Я – Таня, сестра твого Павлика. А це – Лiда, дружина нашого старшого брата Петра. А ото, до хати пiшов, Павликiв тато. Наш батько!
Л i д а. Здається, гроза пройшла мимо. Платон Микитович угамувався.
У л я н а. Якби-то.
Л i д а. I все ж весiлля будете робити чи ото, як було в тринадцятiй, так i залишиться?
Ф е д і р. Хiба ж то весiлля? Треба, як у людей.
У л я н а. I так усi про нас говорять: "Скупi, корисливi" та всяке…
Та н я. Мабуть, оригiнальне весiлля було в тринадцятiй. Ти, Олю, й фату одягала?
У л я н а. Вони такi дорогi тепер.
О л я. Ми з Павликом не купували фати. Я позичила в одної дiвчини. Вона вже тричi замiж виходила,, а фата нова-новiсiнька.
Т а н я. Мамо, допитайся, може, й Федiр уже оженився, то щоб весiлля разом. Меншi витрати будуть.
У л я н а. I чого ти до Федора причепилася?
Т а н я. Вiн знає.
Ф е д i р. Багато говориш, Таню. Якби стiльки ще й робила.
Т а н я. Все вимiрюєш одним аршином. Жити, Олю, в нас тобi буде добре, але й робити змусять, як каторжну.
У л я н а. Що ж, буде як буде!.. Ти, Олю, збирай свої речi та переходь до нас. Федiр завтра вiльний, допоможе перевезтися.
О л я. Я сама. У мене чемоданчик легенький… Я його взяла з собою, вiн там, бiля ворiт.
Т а н я. Ще хто вкраде посаг… Неси до хати.
О л я. Я все забрала, Павлик так сказав. (Вибiгла).
Л i д а. Пощастило – на весiлля .потрапила.
У л я н а. На ту недiлю, гадаю, упораємося. Напишемо, щоб i Петро приїхав.
Л i д а. На весiлля приїде.
У л я н а. Ох, Павлику, Павлику, не сказав батьковi. Що вiн тепер думає про тебе?
Л i д а. У батькiв серце добре.
Входить Оля з невеличким чемоданчиком, з вузликом книжок i зошитiв.
О л я. Це мої речi. А це – книжки й конспекти. Павлик сказав усе захопити.
Т а н я (усмiхнулася). Ось ми вже й переїхали.
Л i д а. А жити де будете?
О л я (глянула на Павлика). Павлик… ;
У л я н а. У нас, а де ж iще…
Т а н я. Я до мами в кiмнату, а вони в моїй.
Входить Платон з двома чемоданами в руках, поставив бiля столу.
П л а т о н. Ось твої речi, Павле. (Виймає грошi). Ось дев'яносто сiм карбованцiв, це з твоїх лишилося. Бери – i в добру путь! Живiть!
У л я н а. Куди ти його випихаєш?! Отямся, Платоне!
П л а то н. Сам себе випхав. Оженився, своя сiм'я, своє життя. Не радився з нами – виходить, у нього свої плани. Обрав дорогу-хай iде!
У л я н а. Горенько! Куди ж їм iти?
Пауза. Тиша.
О л я. Павлику, то кидай мене, раз тебе з дому проганяють.
Ф е д i р. Тату, хай поживуть…
Т а н я. У нас же мiсця – хоч танцюй.
П л а т о н. Вибрав свою дорогу, хай iде, i квит! (До Павлика). Отак, синку! Живи своїм розумом. (Сiв до столу, обiдає).
Нiма сцена. Всi враженi вчинком Платона. Оля пiдходить до Павлика.
О л я (тихо). Може, ти лишайся, а я пiду.
П а в л и к (бере чемодан). Ходiмо?
Оля i Павлик виходять.
У л я н а. Синку, почекай! Платоне, зупини! Павлику! (Вибiгає),
Ф е д i р. Це вже занадто, тату. (Виходить).
Т а н я. Феодалiзм! (Вибiгає).
Л iд а. Сумнiваюся в мудростi вашого вчинку, Платоне Микитовичу.
П л а т о н (випив чарку). Не втручайся, Лiдо. Павлик мiй син. (Iде до хати).
Л i д а. Невже ви любовi й жалю до сина не маєте? Куди вони всi?.. (Виходить з двору).
З хати виходить Платон з курткою в руках.
П л а т о н. Як же я забув куртку покласти?.. Повернеться, вiзьме… Не повернеться… (Пауза). "Жалю не маю", "Не люблю своєї дитини"… Може, й вона мене не злюбить. (Виходить майже на авансцену). Що скажуть люди? Бува, батьки купують любов своїх дiтей. Поки малi – за iграшку, за морозиво, потiм п'ять, десять копiйок, двадцять, карбованець, троячка. Потiм дитя вже саме лiзе до них у кишеню! А потiм жiнку приведе – годуйте! "Коли хочеш, батьку, щоб тебе любили, не пручайся…" На це я не пiду! "Прогнав сина"! Нехай його життя поколесить, поморозить, попече! Життя – не батько, не мати – подарункiв не робитиме. "Жалю не маю"! А без мене хто його жалiтиме? Люди? У них своїх клопотiв повно.
Заходить Л iд а.
Л i д а. Пiшли до автобусної зупйнки… Куди дiнеться ТIавлик зi своєю дружиною?
П л а т о н. Його дiло!
Заходить Крячко. Вiн тут частий гiсть. Сiдає на ослiнчику, старанно зачiсується, лише-пiсля цього звертається до Лiди.
К р я ч к о. У гостi, Лiдо?
Л i д а. У гостi.
К р я ч к о. Тодi здрастуй.
Л i д а. Доброго здоров'я.
К р я ч к о. Петро живий-здоровий? У начальствi? Я оно з Платоном у найвищому начальствi – пенсiонери! Живемо найкраще – на всi грошi! Балакаємо i розважаємось на весь розум, який ще лишився! Нiхто вже нiчого не додасть i не вiдбере! Дивлюся: пiшов Павлик з чемоданом, догадуюсь – погнав Платон кудись хлопця грошi заробляти. А навiщо тобi, Платоне, грошi? У тебе й так добра всякого на десятьох. Ось я тебе знаю без малого тридцять рокiв, i все тобi мало. Робиш, заробляєш, приробляєш, надурочнi, премiальнi… На пенсiї, а влаштувався ще в хлiбний магазин приймальником. Уночi товар приймає, або сам, або Федора посилає, аби шiстдесят карбованцiв придбати. Такi, як ти, Платоне, оббирають державу, як липку.
Л i д а (наливає). Випийте, дядьку, пива.
К р я ч к о. Випий пива, а в Платона кров закипить- добро його пропало… За копiйкою вiн не те що нахилиться, а ляже!.. Була революцiя, полiтгуртки, наглядна агiтацiя, п'ятирiчки, соцзмагання… А Платон вистояв зi своєю iдеєю – гони копiйку.
Л i д а. Живеш, то треба й заробляти.
К р я ч к о. У мене оно будиночок гiрший, нiж у Платона, не маю нi "Запорожця", нi кольорового телевiзора, нi ощадної книжки… Я не капiталiстичної фiлософiї – мною не керує копiйка…
Платон засмiявся.
Що з тобою? Ти ж раз на рiк смiєшся…
П л а т о н. Злиднями люди хизуються…
К р я ч к о. Не злиднями, а соцiалiстичною свiдомiстю. Я не голодний i не голий, що менi треба? (Наливає пива. Випиваѕ. Знову сiв на ослiнчик).
П л а т о н. У тебе. Крячко, свiтогляд, як у тої кози: влiтку пасеться, а взимку їсть, що дадуть.
Лiд а. Живiть ви по-своєму, а Платон Микитович буде по-своєму.
К р я ч к о. Нi, я все життя активiст! Поки на заводi працював – на зборах його чистив. А тепер доводиться iндивiдуально. Усе б йому простив, а за те, що жмикрут, – простити не можу. На фронтi в одному взводi служили. Платон улiтку в ранцi шапку носив. I тут, бачив, людям каструлi, вiдра клепає, майструє. Усе дбає, усе мало. Сто рокiв проживеш? Нi! Правда, ти мiцний, як дуб, може, й проживеш до ста.
П л а т о н. Чого прийшов?
К р я ч ко. П'ятiрку до пенсiї.
Платон дає грошi.
Воно й не личить брати в пiдсудного… Але до суду вiддам. Куди синок майнув? Менший. Може б, i мого прихопив, нiяк до роботи не прилаштую.
П л а т о н. Бо злодiй.
К р я ч к о. Що?
П л а т о н. Злодiй твiй син!
К р я чк о. Як ти смiєш! Вiн своє вiддасть, не те щоб украсти.
П л а т о н. Не працює, а їсть-значить, злодiй. Не заробив, а тринькає – злодiй.
К р я ч к о. Моє їсть – не твоє.
П л а т о н. Гiрший за того злодiя, що нишком краде, по ночах, бо твiй – серед бiлого дня…
К р я ч к о. Куркуляка! Йому i мого добра жаль.
П л а т о н. Усе державне, усе наше, i все моє!
К р я ч к о. З такою формулiровочкою ти завтра не те що пустирчик цибулькою висадиш, а всю дорогу. Ну, за цю справу я тобi ще на судi покажу.
Л i д а. Про який ви суд, дядьку Крячко?
К р я ч к о. Розумiєш? Ото ж (жест) обiч дороги такий пустирчик був. Ми збиралися там стенд поставити. Намалювати, написати, яким стане селище за п'ятирiчку. А Платон i прихватив той пустирчик-цибулькою, кропом засадив. Управи'на нього немає. Будемо товариським судом судити. Я виступатиму громадським обвинувачем. Я вже там виллю душу… Скоро їдеш, Лiдо?
Л i д а. Днями.
К р я ч к о. Я пiшов. Щось серце коле.
Л i д а. Я теж пройду в магазин.
Лiда й Крячко виходятiь. Платон лишається сам.
П л а т о н. Пташка – i та гнiздо в'є, щоб і вiтер не звалив, щоб i дощ не залив, щоб i тепло пташенятам було. Крячко i пташцi сказав би: багатiєш! Народилася людина – то й живи! I добре гнiздо своє клади, щоб і дощ, i вiтер, I холод не страшнi були тобi.