П л а т о н. Петре, скажи, ти любиш свою землю, людей своїх, державу свою?
П е т р о (спалахнув, тихо). Тiльки вам я прощаю такi запитання!
П л а т о н. Любиш, iнакше й немислимо. (Пауза). А знаєш, хто найбiльше шкоди приносить землi нашiй, людям, державi нашiй? Маленькi временщики!
П е т р о. До чого я тут?
П л а т о н. До того! У тобi теж временщик обiзвався… За п'ять рокiв, мовляв, може, мене на цiй роботi й не буде. Мовляв, iнший буде вiдповiдати – ось i вся фiлософiя временщика. Наробить, напакостить, наплутає, грядку свою споганить, потiм на iншу роботу сам пiде або перекинуть… I сухим з води! За кожен рiк, за кожен мiсяць, за кожну годину своєї роботи – вiдповiдай! Помреш, i тодi пам'ять про тебе вiдповiсть за дiла твої. Iнакше немислимо… (Пауза). Кажеш, у крайньому разi – догана. Отi догани в печiнках народних вiдболюють!… Догани! Всi догани, винесенi в країнi, можна в один сейф зiбрати! Чуєш, в один сейф! А бракованi будiвлi, заводи, знищенi рiки, тисячi машин та на мiльярди бракованого ганчiр'я… Це ж тi самi догани, їх не сховаєш у сейф. (Посмiхнувся). I не побачиш її на чоловiковi! Хоч би її, як гирю, на. шию чiпляли, сучi сини, аби поперек трiщав вiд неї! Ось так, мiй сину…
П е т р о. Послухати вас, за кожну дрiбницю – суд?
П л а т о н. Труд людський цiнувати треба, як свiй! Людину цiнувати й себе!
Лiда приносить пиво, наливає його в бокали, подає Петровi й Платоновi.
"Жильцi"… А можна сказати, тi, що податок платили, щоб в iнститутах учити вас… вивчили, а ви їм на Качаловськiй…
Л i д а. Випийте, оратори.
П е т р о. Я аудиторiя, а тато оратор.
П л а т о н. Є такi, синку, що мене по-всякому прозивають: i "жмикрут", i "користолюбець", i "скнара"… нехай собi. Iнодi побачиш: труби валяються поржавiлi, купа цементу пiд дощем пропала… I менi жаль, повiр, як свого, аж у грудях пече… Бо воно таки наше… спiльне… Держава в нас така! Хочемо жити добре. Вiд заводу аж до соломинки, до гвiздочка, до кирпичинки – все берегти треба! Скупими бути! А не розкрадниками i байдужниками! Скупими!!! Iнакше i немислимо!
П е т р о. Будемо кiнчати диспут.
П л а т о н. Будемо… (Пауза). Поки не пiзно, напиши, синку, куди слiд… Напиши: помилився. Зiзнайся, що помилився. Хай будують не там… Сядь i напиши…
Л i д а. Так просто: сядь i напиши.
П е т р о (здивовано). Що написати?
П л а т о н. Що жити там людям не можна. I доведи.
П е т р о. У вас вiдсутня логiка. У будiвництво вкладено вже десятки тисяч карбованцiв. Закликаєте скупими бути, а тут – тисячi на вiтер. Хто дозволить?
П л а т о н. А витратити мiльйон на будинок, в якому жити каторжно, мiльйон – ще бiльше марнотратство… i зневага до людей… Тож, поки не пiзно, пиши…
П е т р о. Власне, чого я маю тримати звiт перед вами за свої службовi справи?
П л а т о н. Я твiй батько.
П е т р о. З пiонерського вiку давно вийшов.
П л а т о н (не стримав гнiв). З вiку сина мого не вийдеш нiколи! Тебе називають не Петько, а Петро Платонович! I Платон за тебе, за дiла твої вiдповiдає. I совiсть роду свого не дам плямити!
Л i д а (проспiвала).
I повчала стиха мати:
– А як жити, скаже тато.
Петро кинув у її бiк сердитий погляд.
Просто пригадала.
П е т р о (йому не по собi, налив пива, пробує посмiхнутися). Напишу… Пiдтвердиться, припинять будiвництво, а мене з роботи-…
П л а т о н. Жаль… та нiчого не зробиш. Так сталося. Знайдеш iншу.
П е т р о. Така робота, як моя, на дорозi не валяється.
П л а т о н. Яку .вже дадуть.
П е т р о. З партiї теж…
П л а т о н. А якщо й з партiї… Тут нiчого не вдiєш. Значить, не може партiя таких тримати! Вона є i має бути чистою! Свою совiсть вiдбiлиш. Вину трудом спокутуєш, може, повернуть.
П е т р о (вдарив кулаком по столу). Досить, награлися словами… (Схаменувся). Вибачте, не стримався… Але ж i ви, тату… В держави багато органiзацiй i органiв, яким належить перевiряти i наглядати.
П л а т о н. У держави вас мiльйон – за всiма i не встежиш, а в мене вас четверо. Кожного мушу бачити i за кожним наглядати! Споконвiкiв так велено батькам! Iнакше немислимо.
П е т р о. Вас не переконаєш… Давайте хоч перепочинемо…
П л а т о н. Напиши, а потiм перепочинемо.
П е т р о. Що? Що написати?!
П л а т о н. Я, Ангел Петро Платонович, хочу зiзнатися…
П е т р о (хрипло). Ну й пишiть!
П л а т о н. Писати будеш ти!
Завiса. Чути Платонiв голос: "Я, Ангел Петро Платонович, визнаю, що постанова про спорудження житлового будинку на Качаловськiй вулицi помилкова. Велика вина в цьому i моя…"
Голос Платона затихає. Виникає спiв пiд гiтару: "…А вiтер ча:су пiдганяє кораблi, кораблi, кораблi!.."
КАРТИНА ЧЕТВЕРТА
Рання осiнь. Подвiр'я Платона. Платон майструє. Заходить Крячко, спостерiгає за Платоном.
К р я ч к о. Сопеш уже, Платоне… А чого? Дiти обшматовують, обкусують здоров'я батькiв. Павлика не чути? А як Петро? Переживає?.. Така робота була, а тепер рядовим iнженером. Залишив квартиру. Соромно стало, i до батька! А Лiди не видно. Кинула? Така красива, їй грошi треба, а рядовий… вже не той коленкор. I Федiр, бачу, ходить з докторшею… В них i досi невизначено. Дiти! (Пауза), Але твої хоч на волi, а мого на три роки в колонiю… їздив, провiдував… Там така шпана, що попа туди посади, вийде звiдти бандюгою першого гатунку! (Пауза, виймає з кишенi слоїк). Був оце в аптецi, купив настоянки конвалiї. Ти ще мiцний, а я на лiках… (Подивився). Маляр iде. П'яний як чiп. Мабуть, до тебе.
Заходить Маляр. Спершу ледве вловлюється, що вiн п'яний.
М а л я р (оглядає дворище, нiби хотiв переконатися, що їх тут лише двоѕ. Пiдiйшов до Крячка). Громадянин Крячко, активiст i агiтатор, член товариського суду ЖЕКу, батько арештанта… Який ще в тебе чин? Згадав – пенсiонер! Нiчого не робиш, а тебе годують, одягають… А навiщо? Добриво для суспiльства! Ось ти хто!
К р я ч к о. Маляре! Малюй, а людей не чiпай.
М а л я р. Не сердься, товаришу Крячко. Я без злоби, я просто почав розглядати людей, заходячи їм з тилу… Анфас вони чепурнi, а з тилу – облiпленi кiзяками життя… I хочеться менi скласти книжку "Хто є хто?".
К р я ч к о. Починай з себе.
М а л я р. Я особистiсть складна. Ти, Крячко, дивився коли-небудь у довжелезну трубу, що лежить на землi? Глянеш – i далеко-далеко маячить кружечок порожнечi. Отак я iнодi життя своє бачу – як труба… I з цього, iз того боку порожнеча. (Сiдає на стiлець, голова важко падає на груди, нiби раптом задрiмав).
К р я ч к о. Набрався спозарання, а мо', ще звечора.
П л а т о н. Iтимеш, забери його. Додому заведеш.
К р я ч к о. Його нести треба, а сил немає.
М а л я р (прокинувся. Знову оглянув подвiр'я), Платоне Микитовичу, пiдiйдiть… Хочу вам щось сказати при свiдках.
Платон пiдходить.
Я прийшов до вас свататися… Вiддайте менi мою жiнку. Так-так, вiддайте! Ми ще не розведенi, живемо в однiй квартирi, але вона вже ваша… Вiддайте! Я заново з нею одружуся. Весiлля вiдгуляю. Бувало, i лаяв її, i бив потроху… Бачите, як на духу перед вами… Зраджував, бувало, тому що вона менi здавалась якоюсь прiсною, i очi, i руки, i як повернеться, як пройде, – все менi не подобалося, а тепер… (Виривається безглуздий смiх). Усе подобається!.. Подобається!.. Вiддайте менi. Могорич… Заново весiлля вiдгуляємо.
К р я ч к о. Не до Платона, до Федора апелюй…
М а л я р. У Платоновi собака заритий, вiн дiло вершить! (Наче щось згадав). Вона безпутна ганчiрниця, їй аби наряди, вона розорить Федора i вас. Вона звикла… У мене навар був, i все вона… Не до вашого двору. Голова болить… Забув похмелитися…
К р я ч к о. Ходiмо, проведу.
М а л я р. Тут недалеко "чорнила" продаються. Але похмелюсь i прийду, я вам таке розповiм…
Крячко i Маляр виходять. Потiм Маляр повертається.
Забув сказати… спалю я ваше коршаче гнiздо, а її скалiчу. I буде ще одна iсторiя з епiлогом… (Виходить).
Платон Микитович сiв на край столу. Видно, i на душi важко, i серце болить. Не помiтив, як зайшов Павлик. Вiн наче змужнiв, наче аж вирiс, а може, йому надає такого вигляду прикрашена численними кишеньками та змiйками куртка.