П е т р о. Що хотiв?
В i л я. Допомога з квартирою. Не в планi свiтлого майбутнього, а вагомо, грубо, зримо…
П е т р о. Ти заслужив…
В i л я. Краще сказати – заробив… Дуже не люблю слова "заслужив". У ньому якийсь присмак…
П л а т о н. "Заробив" – краще слово.
П е т р о (засмiявся). Змовилися. Коли вже на те пiшло, це ти, Вiлю, мав би ставити менi шампанське. Вважай – маєш квартиру.
В i л я. Менi ця казка подобається. (Наче пiдраховує собi пульс). Аж пульс зачастив.
П е т р о. Поки що йдеться про однокiмнатну.
В i л я. З акварелi на олiвець!
П е т р о. У цьому роцi починаємо будувати.
В i л я. В якому райському куточку?
П е т р о. В кiнцi Качаловської.
В i л я (помовчав – наче в умi оглянув це мiсце). Iнших полотен немає?
П е т р о. На жаль.
В i л я. Спасибi за увагу!
П е т р о. Не влаштовує?
В i л я. Хто буде жити в тому будинку?
П е т р о. Двiстi квартир, двiстi сiмей.
В i л я. Точнiше, близько тисячi невинних – засуджених до каторги…
П е т р о. Замудро висловлюєшся.
В i л я. Петре Платоновичу, вам не пiдходить роль наївненького чиновника. Добра i щастя! (Поклонився, виходить, наспiвуючи пiсню: "…Л вiтер часу пiдганяє кораблi, кораблi, кораблi!")
П е т р о. Перекипить.
Л i д а. Чого йому те мiсце не до вподоби?
П е т р о. Трохи шумно. Але ж мiсто не село, скрiзь шум.
Лiда ставить на стiл шампанське, келихи.
Л iд а.
I сказала стиха мати:
– Їжте, дiти, бо йде тато.
П е т р о. Ця пiсня, здається, i не затихає в душi… Я iнодi працюю i ловлю себе на тому, що беззвучно наспiвую собi нашу сiмейну пiсню. Тату, який я щасливий, що ти приїхав.
П л а т о н. Я теж. Побачив, як живете… Добре живете, Петре, дорожи роботою… Ще раз скажу, не ображайся. Багато тобi дають, тож i ти працюй на совiсть.
Чується далекий чоловiчий голос, що спiває.
(Прислухається). Ану тихiше. (Пауза.) Наче Павликiв голос… Таке вчулося, i снився вiн…
Перемiна свiтла.
Надвечiр'я. Платон бiля майстернi вистругує дерев'яну мережку. Повз двiр проходить Вiля.
В i л я (зупинився). Добрий вечiр. Виходить, не помилився… Ви таки майстер, i тут Петро Платонович зекономив… Вiн любить економити… Своє i чуже.
Пл ат о н. Зайди. Я навiть хотiв тебе шукати.
В i л я. Я вам потрiбний? (Заходить у двiр). Портрет свiй замовите? Не вийде!
П л а т о н. А кого ж ти малюєш, коли не секрет? Кого скажуть?
В i л я. Не так легко пояснити вам.
П л а т о н. Спробую зрозумiти.
В i л я. Шукачi женьшеня довго, дуже довго ходять тайгою, поки знаходять заповiтний корiнь. Отак i я серед людської тайги шукаю того, хто засвiтиться в менi… засвiтиться – того й пишу.
П л а т о н. Гарно сказав… Куди поспiшаєш?
В i л я. Один мудрий чоловiк говорив: "Хочеш скорiше дiйти, не спiши! Хочеш довго прожити, не думай про це! Хочеш, щоб люди тебе любили, – не лiзь їм на очi!"
П л а т о н. З квартирою теж не поспiшав?
В i л я. I не поспiшав, а спiткнувся.
П л а т о н. Що ж воно за мiсцина на Качаловськiй?
В i л я. Цiкавить?.. Може, Петро вам теж квартиру там пропонує?
П л а т о н. Що за мiсцина, розказуй.
В i л я. З одного боку завод, наче зiпсований велетенський шлунок, бурчить день i нiч. З другого – за п'ять рокiв збудують мiст, i весь вантажний транспорт попiд будинком пiде… А якщо врахувати сучасну звукоiзоляцiю…
П л а т о н. Може, ти, синку, не в курсi… Буває, набалакають.
В i л я. Iнформацiя точна!
П л а т о н. Знали i робили?
В i л я. Типовий випадок.
П л а т о н. I жити, кажеш, там погано буде?
В i л я (засмiявся). Весело! Закiнчили iнтерв'ю… Дозвольте вiдкланятися.
Виходить.
Перемiна свiтла.
Ліда в крiслi-гойдалцi гортає журнал. Петро за столом нереглядає газети, помiтно хвилюється.
Л i д а. Петрику, не хвилюйся, Платон Микитович скоро прийде.
П е т р о. Не збагну, що сталося? Тато збирався сьогоднi додому… Раптом забажалося поїхати в мiсто, до того ж одному, без мене…
Л i д а. Може, щось надумав купити.
П е т р о. Недiля, магазини зачиненi.
Л i д а. Не дитина, не заблукає.
П е т р о. Пора б уже й прийти.
Л i д а. Почекаємо. Гадаю, на обiд повернеться.
П е т р о. Лiдок, давай пройдемося перед обiдом.
Л i д а (пiдводиться). До автобусної зупинки.
П е т р о (усмiхнувся). Вгадала. Думаю, зустрiнемо тата.
Л i д а. При батьковi ти ще хлопчакуватiший. Ходiмо, мiй хлопчику.
Виходять. Заходять Платон i Вiля.
В i л я. Оно вашi кудись пiшли.
П л а т о н. Мабуть, на зупинку мене стрiчати.
В i л я. Побачать таксi, догадаються, що ви приїхали. Дивiться, вже повернулися. Пiду. Бо й менi дiстанеться.
П л а т о н. Гадаєш, нiчого не вийде?
В i л я. Якби навiть знали, що завтра та мiсцина провалиться або там вибухне вулкан, все одно будуватимуть, бо є пiдпис, є резолюцiя, є постанова…
П л а т о н. Навiщо перебiльшуєш?
В i л я. Для кращого сприйняття.
П л а т о н. Якi ж то господарi?
В i л я. Всi вони чиїсь сини, чиїсь онуки… Добра i здоров'я, Платоне Микитовичу. (Виходить).
Заходять Лiда i Петро.
Л i д а (глянула на годинник). Без десяти третя.
П л а т о н. Я вчора замiтив, що ви о третiй обiдаєте, ну й старався не запiзнитися.
Л i д а. У мене все готове, навiть вареники з медом. Хто забажає, можна й з сметаною. (Iде в хату).
П л а т о н. Поговоримо, Петре, поки Лiда приготує.
П е т р о. Де ви були?
П л а т о н. На Качаловськiй.
Пауза.
П е т р о. Вiля возив?
П л а т о н. Я його… Вiн менi за провiдника був.
П е т р о. Воно вам треба?
П л а т о н. Колись малим ти просився: "Поведiть, тату, на завод, покажiть, що ви там робите". I я водив тебе. А тепер захотiлося подивитися, що син робить.
П е т р о. Не тiльки я…
П л а т о н. I ти.
П е т р о. Державна комiсiя…
П л а т о н. Державна!
П е т р о. Вiля вас потягнув! Хлопчик хоче чужими зубами мене вкусити.
П л а т о н. На Качаловськiй уже екскаватори морди позадирали.
П е т р о. Ви приїхали до нас на пару днiв у гостi… То вже коли й вести мову, то про своє, про наше… Я все думаю, як Павлик…
П л а т о н. Я теж думаю. (Пауза). А ти, Петре, жив би в такому будинку, як на Качаловськiй?
П е т р о. Припекло – жив би…
Видно, приховує роздратування. В цей час непомiтно входить Лiда, сiдає на стiлець, слухає розмову.
Щоб покiнчити… давайте зараз вiдповiм на всi питання, пов'язанi з цим будинком, точнiше – з його будiвництвом.
П л а т о н. Так би й давно – поговоримо, синку. Ти ж розумний хлопець.
П е т р о. Слухаю, тату.
П л а т о н. Ти теж пiдписувався, що там можна будувати?
П е т р о (посмiхнувся). Пiдписувався.
П л а т о н. Така посада в тебе?
П е т р о. Така.
П л а т о н. А коли б твого пiдпису не було, строїли б чи нi?
П е т р о (завагався). Може, й нi. (Посмiхнувся). Питань у прокурора бiльше немає?
П л а т о н. Є. А чому все-таки пiдписав?
П е т р о. Усе не так просто, як ви думаєте… Ну, як вам сказати… Якби збудували десь подалi – зв'язати його з комунiкацiями коштувало б дорожче, довше тяглося б саме будiвництво. А тут ми вкладаємося в строк. I потiм – цей будинок, так би мовити, прикрасить, увiнчає Качаловську вулицю. Вимальовується певний ансамбль…
П л а т о н. Але ж сотнi людей трудом заробили, чекають на квартиру, на свiй куток, затишок… Квартира не готель – приїхав, поїхав. Там будуть народжуватися, життя проживати, вмирати. А ви: "комунiкацiї", "план", "увiнчати Качаловську".
П е т р о. Живуть, умирають – далеко, тату, заглядаєте.
П л а т о н. Завод гуде. За п'ять рокiв мiст, машини задимлять, заревуть…
П е т р о. Мiст буде за п'ять рокiв. Про нього мало хто й знає.
П л а т о н. I за п'ять рокiв мешканцi поскаржаться, почнуть розбиратися, а там i твiй пiдпис, Петре. I скажуть: совiстi в нього не було, i з роботи наженуть, i все – шкереберть.
П е т р о. Тату! (Пояснює тоном учителя). За п'ять рокiв я, може, й не працюватиму тут, переведуть на iншу роботу. За п'ять рокiв кому захочеться повертатися до будiвництва? А коли й розглядатимуть, то в крайньому випадку – догана. Ось так! (Пауза). Лiдо, ми закiнчили державну розмову. Можна обiдати. Я, тату, дiстав чеське пиво. Спецiально для вас, я пам'ятаю нашi обiди з пивом, раз на тиждень. У вас залишився той кухоль череп'яний, не побили?
П л а т о н. Цiлий.
П е т р о. Пиво з тараночкою – вищий делiкатес!