Любченко Аркадій
Вертеп
Слово перед завісою
Перш за все треба сказати, що сьогоднішнє дійство не має анічогісінько спільного з тим своєрідним розумінням, якого надавали й надають слову «вертеп» не тільки наші північні сусіди, але й чимало наших байдужих земляків.
Це значить: будьте певні, що, потрапивши сюди, ви в жодному разі не потрапили у якесь моторошне місце, у кишло розпутників чи душогубів. Навпаки. Ви прийшли, щоб подивитися на мистецьке дійство, побудоване за давнім місцевим примітивом, подивитися" українською мовою казавши, на вертеп.
Чи ж треба вам далі нагадувати, що цим прекрасним словом у нас називали колись дуже розповсюджене пересувне видовище містерій та інтерлюдій, чи ж треба вас переконувати, що слово це справді прекрасне, повнозвучне, економне слово?
Отже, ви прийшли, ви спокійненько сіли, готуючись, мабуть, трохи розважитись, трохи відпочити в цій залі, де, за зразком колишньої народної творчості, має бути показано низку смішних випадків з чужого чи нашого життя або ж низку жахливих змов та кошмарних убивств з чужого чи теж ІЗ нашого життя.
Але якраз у нашому вертепі все буде трохи інакше. Адже протягом останніх віків багато-багато чого змінилося, тому й абсолютна аналогія з колишнім неможлива.
Погодьтесь-бо справді: якщо за тих давніх часів вертеп являв собою видовище, що складалося тільки з містерій та інтерлюдій, то на наш час наспіло вже чимало нових народних різнобарвних і також цікавих видовищ. Сама-бо містерія, пройшовши екстатичний шлях Елевзіній та символічну путь духовної драми, потрапивши, як усім відомо, з тихого вівтаря
на шумний майдан, набравши, кінець кінцем, рис комічних та суто побутових, доживає тепер свого віку десь у глухому закутку Баварії. Строката ж інтерлюдія, відбувши службу хорів та пантомім, перетворена, як усім відомо, Джоном Тейвудом на живу й дотепну веселуху, тепер ще більше перетворилася й розбіглася по всіх усюдах нашого буття.
Якщо за тих давніх часів вертеп являв собою просто триповерхову коробку, що її з чималою морокою переносилося з місця на місце, то тепер, маючи величезні науково-технічні надбання, ми, безперечно, можемо собі дозволити, щоб наш удосконалений вертеп, будь він яких завгодно розмірів, легенько й хутенько пересувався на які завгодно відстані.
Якщо в тому давньому вертепі за лицедіїв правили невеличкі дерев' яні ляльки, то тепер, коли людська істота зазнала великого поступу, ми, безперечно, можемо собі дозволити, щоб за лицедіїв правили почуття, думки, окремі слова, окремі образи або й самі живі істоти (звичайно, це зовсім не заперечує у нас чималої наявності й чималої ролі незграбно-натуралістичних ляльох).
Якщо колись ляльки не вміли розмовляти нашою мовою, що примушувало говорити за них шдказників, то тепер, завдяки науковим досягненням, чимало механізованих ляльок навіть уже й цього формально навчилися, а тому дозволимо собі певність, що мова, якою відбувається дійство, дійде геть до всіх, сприйметься д'останнього звуку.
Отже, не ждіть жорстокої драми про родову смерть, не ждіть грайливої п'єси про Смерть і Багача. Не ждіть старого стереотипу. Не ждіть акуратненької послідовності. Не ждіть нічого особливо трагічного, бо трагедія – явище досить умовне і не завжди буває бажане. Не ждіть також нічого надміру веселого, бо веселощі теж – явище досить умовне і теж не завсіди бажане.
Знайте лише: тут протиріччя не дозволять вам бути байдужими.
Чуєте? Поки що хвилюється скрипка. Але незабаром почне тріскотіти маленький барабан, потім до нього прилучиться ще кілька, тоді гримне великий бубон, ляснуть пронизливі металеві полумиски, застогне валторна, задрібцюють
цимбали, засвищуть флейти, залу нають фанфари, зареве шалений тромбон, – здійметься, як це часто буває, ціла гуртовина невгавучих, оскаженілих звуків, що різко пройматимуть ваші істоти й нарешті розірвуть оцю завісу.
Бачите? Ось вона перед вами на всю просторінь міниться фарбами. Наш славетний український художник недавно створив це райдужне видовище, наш видатний український технік зумів застосувати свої здібності й примусити кожну окрему найдрібнішу плямку жваво рухатись.
Перед вами злива найрозмаїтіших кольорів та відтінків.
Перед вами, як бачите, rpандіозний калейдоскоп. Перед вами сліпучий екран відблисків, зворушлива симфонія удару і ласки. Перед вами (без перебільшень) – саме життя!
Вас, здається, тішить цей ясно-зелений колір, що пропливає вгорі? 0, так! Він нагадує час, коли сповняються життєдайними соками земля, і звір, і людина, коли все набрякає солодкою потужністю, коли раз у раз сміливість запліднює новий талант і виникають нові захвати. І ви мимоволі й захватно думаєте: багато ще в нас соковитої цілини й багатобагато весен попереду!
Не озирайтесь – хай не вражає вас чудний вираз на декотрих обличчях, що зринув у цей момент. Це, мабуть, ті, що Їх уже не збудить запах свіжинних уст, це ті, що завжди і скрізь звикло чекають, аби догоріли свічки.
Вас дивує, вас навіть дратує цей розбризк сірих рухливих плямок, що так нагадують сірі осінні дні, сірі почуття, сіру недбайливість, сіру нудьгу присамоварних бесід, сіру активність млявих людей, сіру ніжність безсилих рук, сіру привітність ворожого усміху, сі ру тьмяність фальшивих похвал.
Не озирайтесь – хай не вражає вас той приємний спокій, та насолодна покора, що в цей момент лягли на деякі обличчя. Це, мабуть, ті, що їм сірий колір дає гармонійну відраду буденних свят, це ті, що в кожному порушенні штампу готові вбачати ходу на котурнах, це ті, що бояться, коли при них ~дчиняють кватирку, бояться, щоб Їх не прохопило свіженьким протягом, це ТІ, щО стомились, шукаючи спокою.
Ага! Вас уже збуджують чорні правильні фігури на завісі, що ніби нагадують чітку суворість будов, вас уже збуджують
і темно-сині лінії на всю завісу, що ніби нагадують чітку розмежовану просторінь праці, вас збуджують безповоротні перехрещування напружених, мов троси, жил, що ЇМ художник надав таких убивчо-правдивих, переконливих форм і кольорів. 0, так! Ви бачите неминучість великих устремлінь, ви відчуваєте несхибну упевненість руху, ви розумієте непереможну пісню свідомості й сили. І ви вже мимоволі своєю уявою летите до якихось дальших геніальних ліній та форм, що Їх конче винайде прийдешній вчений і колишній степовик.
Не озирайтесь – хай анітр.Ршки вас не турбують сумніви й вагання, що зринули в цей момент на декотрих обличчях. Сумнів -це та ж зневіра, а зневіра – безсилля. Майте завжди терпіння пожаліти слабших. Бо це ж ті, які думають, що знають багато, а знають так мало-мало, це, мабуть, ті, що не бояться нічого, крім сильної віри.
А тепер вас уже причаровує цей яскравий колір, що так владно панує на нашому панно, – колір, коли ДО сти гають вишні в садах, колір, коли на вечірній зорі у степах лютують морозні вітри, а на світанках займаються обрії, колір, коли серед глупої ночі, роззявивши пащі й зітхаючи в спразі, родять родючі домни, колір тих незабутніх хвилин, коли ви поранений впали на сніг, колір, що біль перетворює в радість і, раз полонивши, не пустить назад, – бадьорний колір нестримних палахтань.
Хай він яріє – п'янка справдешня радість!
Хай будуть повні ваші серця, як повні бувають келехи, і … не звертайте уваги на інших!
Годі!
Придивіться краще до цих смарагдових акордів, – хіба не зворушують вас?
До цієї принадної плинності аквамарин у, – хіба не поема тихих вечорів на далеких лагунах?
До цих разючих, фіалково-білих, як блискавки, скерцо, хіба раз по раз не стискається серце й не скрикує ваша кров?
До цих небезпечних звивів сріблястої фуги, – хіба не вабить борвій у згубну височінь?
До цих важких, чорно-лискучих рулад, що вибухами
тривогою, – хіба не бракує вам віддиху й не тягне хутчій до підсоння?
До цієї рапсодії липневих гобеленів, цих зграйних хвиль, що жене їх вітрець, – хіба не вражає величний потік золота й поту?
До цих голубих, придимлених злегка безмеж, – хіба не кличе у просинь, не мучить жагою пізнань?
Втішайтеся й болійте всі, хто прийшов і хто може! Насичуйтесь цим нескінченним натовпом фарб і відтінків, звуків і півтонів, що мінливо зринають і гаснуть на нашому панно, де над усе панує тільки один найістотніший колір – удару і ласки, болю і радості.