ТакІ Завтра буде заглиблено-творчий, багатий день!
ПАНТОМІМА
ОЙ, снігу, снігу довкола, куди тільки глянеш.
Біло. біло довкола, аж очі мружаться, поки звикнуть.
А ще й сонце гойдається в голубих високостях, сміється маленьке пустотливе сонце, і сміються долі то тут, то там пустотливі, рожеві, голубі й фіалкові іскорки. Сміються іскорки на дахах, що ніби проти сонця повистелювали гостинні скатерки. Перестрибують іскорки вітами дерев, густо обдарованих снігом, дерев, що стоять такі непорушні та гордовиті й геть скидаються на майстерний витвір із тонкого скла. Здається-бо: підійдеш до котрого, штовхнеш – воно тобі із мелодійним дзвоном враз розсиплеться на дрібні шматочки. Штовхнеш – а воно тебе справді обсипає тисячма миготливих іскорок.
Сніг у дворі позвисав, як ті великі пухнасті пластівці вати. Біло, біло довкола – аж очі мружаться маленькій дівчинці. Дівчинка дуже любить сонце і любить сніг. І якщо вам
особисто сніг нагадує всілякі давно й широко відомі образи, що за Їхньою допомогою звикли змальовувати сніг (сніг, як вата, сніг, як скатерка, сніг, як розсипана мука і т. ін.), то маленькій дівчинці слово «сніг» перш за все нагадує її великого, білого, пухнастого діда-Мороза, якого вона теж дуже любить. Дарма що дід-Мороз надто вже зазнав ії пестощів, що йому геть скрутилися в'язи й бракує однієї ноги, – дівчинка дуже любить дідуся-Мороза.
Маленька дівчинка – велика любов.
Збираючись у двір на прогулянку, вона, либонь, мріяла тільки за те, як возитиме його в доморобних санчатах оцим неймовірним снігом, бо ж, погодьтеся, не може бути нічого кращого за подібну розвагу.
І справді, спочатку, як ви бачили, вона тільки це й робила, мало звертаючи уваги на інших дітей, що граються в дворі. Вона собі щось наспівувала однотонно-наївне, задьорно погейкувала на діда-Мороза, перекидала його, а потім знову заклопотано всадовлювала, заспокоювала й знову співала й возила, – вона досхочу впивалася своїм маленьким щастям.
Маленька дівчинка – велика радість.
Та несподівано радість потьмарилась. Як бачите, непомітно для неї взялося десь поблизу двоє інших маленят, а за ними, ніби навмисне, плентається ще чималий кудлатий пес.
Дарма, що пес добродушно на всіх поглядає й байдужень ки помахує своїм скуйовдженим хвостом, – він все ж таки починає виявляти зацікавлення до діда-Мороза, він наближається до нього й хоче понюхати.
Серце маленькій дівчинці завмирає. Однак, схаменувшись, вона топає ногою і, скільки вистачає їй здібностей, суворо кричить на непрохану тварину.
Ну що ж із того, що поміркований кудлань, подумавши
трохи, вирішив поволі одійти? Адже це анітрошки не стосується двох маленьких несподіваних приблуд. Адже це анітрошки не зменшує Їхнього зацікавлення до діда-Мороза, що так вигідно й кумедно катається собі в санчатах.
Увага, що і-і виявив кудлань, тільки підсилює їхню власну увагу. І чому б їм справді не погратися трохи з Морозом, як ото грається маленька дівчинка? Це ж, мусить бути, надзви-
чайно приємно!
Тим-то, як бачите, вони не дуже вагаються. Лише кілька
хвилинок обмінюються вони з дівчинкою якимись неупевнено-запитливими поглядами, а потім досить упевнено підходять: один до діда-Мороза, другий до дівчинки, щоб узяти
мотузочку од санчат.
Дівчинка спочатку стовпеніє. Але ту ж мить їі пальці не-
свідомо й міцно затискають мотузочку, а тіло, мабуть, теж несвідомо падає на дідуся-Мороза, щоб захистити, щоб не дати.
Вчувається раптовий, пронизливий вереск, такий схожий на вереск звірятка, такий близький до ридання і такий загрозливий, що вражені приблуди одходять осторонь.
Еге ж, маленька дівчинка – велика тривога.
Після цього, як бачите, вона стає дбайливіша, – принаймні, протягом перших кількох хвилин. Вона, сторожко озираючись, знову возить свого дідуся, дбайливо розмовляє з ним, наспівує, підстрибує, захоплюється, знову щось наспівує (вона дуже любить співати), аж поки не привертає ії уваги той різноголосий шум, що, як чуєте, дедалі сильнішою та безладнішою метелицею починає завихрюватись У другій частині двору.
Що це там?
Зупинившись і на такий випадок поклавши пальця в рот, дівчинка якийсь час пильно й недоумкувато дивиться туди, де вирує шум.
Її збуджують дзвінкі голоси таких же маленьких, як і вона, людей, що юрбою вовтузяться он там у віддаленій частині двору. їй подобається, як декотрі з них заповзято кидають сніговими грудками, кумедно спотикаються, доганяють одне одного, падають, регочуть, регочуть до захлину, до сліз.
І раптом дівчинка сама регоче.
Бачите? – нестримно, щиросердо регоче. Вона не помічає, як із рук їй випорснула мотузочка од санчат. Вона вже заохочено йде на цей веселий гомін, до цих рухливих, безтурботних, чужих і близьких ЇЙ істот.
Наблизившись, вона стає трошки обіч, вона ще не наважується взяти участі в грі. їй трохи сум'ятно, бо тут є старші й сильніші за неї. Вона поки що тільки відверто реагує на всі події, хляскає долонями, коли влучно когось наздоганяє метка грудочка, втішається, коли падає хтось незграбний, співчутливо розкриває свого рота, коли кисло кривиться чий-будь чужий рот.
Проте дедалі жвавіше й жвавіше починає рухатись маленька дівчинка: вгинатися, щоб не потрапили сніжкою в неї, одскакувати, щоб дати місце іншому, одштовхувати інших, щоб у цій метушні не штовхнули ї-і саму.
Кінець кінцем (і як їй побороти нестримне бажання!), вона вже мне у руках грудочку снігу. Кінець кінцем (і як це сталося!), вона вже шпурляє в когось свою слухняну сніжку.
А тоді враз, наче шаснули двері в нову сонячну хату, спалахкують нові справжні веселощі, невситимі, захватні, ажень п'янкі.
І здається дівчинці іноді, що будинки, дахи йдерева сіпаються на всі боки, що вони хиляться й підстрибують, ЩО довколишні друзі захоплено трусять якусь рясну снігову грушу, що високе й пустотливе сонце, раз у раз надимаючись, бризкає з рота крижаними блискітками.
Маленька дівчинка – великий химерник.
Хіба жадає в цей час маленька дівчинка чогось іншого, крім найкращого сприту в змаганні? Хіба може хотіти чогось іншого, крім вдалого нападу й рішучої оборони? Хіба не збуджена вона до краю й хіба не потрапляє нарешті ї-і сніжка в зашаріле обличчя ще меншого, ніж вона, дитинча-
ти?
Дитинча, як бачите, поволі присідає, хвилину мовчить, і
тільки через хвилину на все подвір'я розголошується його безнадійний скорботний захлин. І коли на цю скаргу вибігає з будинку хтось із дорослих та, лаючиСЬ на такі виграшки, забирає невдаху, маленька дівчинка, що вчинила біль, презирливо кидає на адресу скривдженого:
– От ісце … плакса!
Маленька дівчинка – великий самолюб.
Співчуття, звичайно, трохи стискає їй серце, але в той же час її серце сповняє нове, приємне, сильне відчуття особистої переваги. І щоб побороти перше неприємне, вона, як бачите, чимдуж знову береться до гри.
Маленька дівчинка – великий хитрун.
Інші, ЩО були трохи розгубилися й зніяковіли через цю
..
хмарну пригоду, починають повоЛ1 прилучатися до ДlВчин-
ки, і дівчинка своєю подвоєною тепер рухливісТlО заохочує Їх до дальшої, ще заповзятішої гри.
Гляньте-бо, скільки жвавості виявляє тепер ця дівчинка!
Скільки здогаду й зручності, – мабуть, несподівано для себе самої. Скільки рішучості й владності, – мабуть, несподівано
для ІНших.
Гойдається землЯ. Танцюють дерева й будинки. Рясно па-
дають сніжки Видзвонює сонце. Виблискують У повітрі голоси. Яриться захват, минає час У невтомному веселому
дійстві.
Та раптом – ах! – заліпила очі навіжена сніжка, заліпи-
ла шорстким, дряпливим віхтем усе обличчя маленькій дівчинці. Заряботіло все перед маленькою, попливли якісь кружальця, і сама вона ніби кудись попливла …
І вона знає, що плакати не треба, але навіщо, навіщо так смагонула ця сніжка просто в обличчя? Навіщо зробили їй боляче? Навіщо … вона вже зайшлася слізьми і тепер, звичайно, в жодний спосіб уже не стримає себе. Еге ж! Не стримає. І тому їй стає ще гіркіше, болючіше …
Маленька дівчинка – велика невитривалість.
Це таке довге й тяжке ридання, що, ясна річ, незабаром знову мусить з'явитися хтось із дорослих та цього разу вже конче заборонити гру.
І справді, хтось погрозливо гукає з балкону. І справді, над веселощами збігається тепер темніша хмара, ніж то було минулого разу.