Чому ще й досі це спокійне, це тьмяне, світанковс мереживо? Чи не хочеться вам хутчій взяти олівця і па цьому тлі сміливо й чітко накреслити лінії, які ви звикли завжди там бачити? Так, так! Щоб хутчій та яскравіше виступило там знайоме протилежне узгір' я, і ліве крило міста, і контури нових будинків, і віхи нових димарів, і стьожки нових вулиць – все, до чого так звикла ваша уява. Але це неможливо: далечінь, далечінь …
І хіба може когось здивувати ваше бунтарське бажання – розігнатися ножем по цій неможливій занісі? Так, так! Щоб раптом упали серпанкові примхи і з'явилась проста неприхована дійсність. Але це неможливо: далечінь, далечінь …
То хіба дивуватись, що вас зненацька охопило нове почуття, наївне, як справжня юність, нестримне, як справжня сміливість, – бажання притьмом югнути в ту зачудовану просторінь? Так, так! lЦоб полстіти ген-ген над просторами, щоб покірно й відверто стелились ці смуги, щоб розгорталась і падала тьмяна заслона, щоб у невпинному льоті виникав і вихрився довгий шум, щоб раз у раз повставала нова й нова захватна далечінь.
Дійства! Великого дійства!
Гукнувши, ви поспіхом збігаєте долі. Ви перехоrшюєтесь через паркан, лишаючи, звичайно, на його холодній сріблястій поверхні відбитки пальців, – 0, як приємно! Ви впірнаєте в найгустішу гущавину, ви силоміць мнете галуззя, прокладаючи собі дорогу, ви байдуже од кидаєте Й рвете ці зеленясті скуйовджені косми, щоб вийти до найближчої галявки, – 0, як приємно!
На галявці одразу зриваєтесь бігти, але насупроть –нещодавня могила. Невже через могилу?. Та пізно, 60 через нсї ви вже перестрибнули. І лише після цього, лише на одну
мить ви зупиняєтесь. Саме цю мить, ЯК ви чуєте, верховіттями перебігли перші прибійні хвилі, і звідусіль починають дзвеніти перші радісні дзвоники.
Добридень, жаданий вранішній вітре! Добридень, жваві вістунчики дня!
Мимохіть ви сіпаєте якусь довгу тоненьку стеблинку, що, схлипнувши, вислизає з найближчого свого колінця і має такий привабливий зеленявий кінчик. Ви кладете цей кінчик до рота і почуваєте солодке, прохолодне, надзвичайно смачне надіб'я. Тоді висмикуєте по дорозі ще кілька стеблинок, тоді
…
ще КlЛька, ще, — 1 так, смакуючи солодких рослин,
що зросли на могилах, наспівуючи щось безтурботне, ви поспіхом простуєте далі, прост,уєте через горбки, щоб скоротити дорогу, немов боїтесь спізнитись на якісь важливі сходини, якесь виняткове видовище, хоч добре знаєте, що ось незабаром вигулькне огорожа, а там одразу почнеться степ.
Справді, мов той притінений коридор, лишається позаду кладовище, і ви входите до прекрасної залі, такої високої, такої неймовірно великої, що в першу хвилину самі собі здаєтесь непомітною комашкою.
Як тут багато повітря! – занепокоївся 6 сам сланно:шісний Коро.
Цей незрівнянний, дим но-голубий плафон, ці неосяжні, фіалково-голубі стіни! Вони ніби починають злегка струменіти.
А вдалині, де звивною густою смужкою лягла долішня рампа, що з неї силоміць просочується світло, там вдалині 6ільше й більше посrинатоть розходитись складки заслони, і на жовтожарому помості … урочисто і владно …
– Слава сонцю! – гукаєте ви майже по-хлопчачому. Довкола немов займається дивна пожежа – горять простори! Довкола дедалі більше й різноманітніше спалахкують веселі вогники фарб, – сміються простори!
Яка багатюща палітра! – занепокоївся б сам Анатоль ПетрицькиЙ.
І через свою мимовільну приємну схвильованість, через своє мимовільне піднесення ви ще гостріше й повніше сприймаєте довколишні фарби, довколишні звуки. Ви повертаєте обіч од тієї стежки, що біжить повз жита до далекого хутора, ви обминаєте плантації, що укісним клином, мов той півострів у море, врізаються в яркувату, запущену, зарослу бур'янами персть, – і йдете ви бур'янами, поки час, без мети.
На зелах, бачите ви, цвітуть вранішні роси, і раз у раз, зиркнувши на сонце, краплини скрикують раптовим діамантовим блиском. Зела з легеньким присвистом шмуригають вас по ногах і лишають сліди такого ж бо ніжного смарагдового пилу.
Десь ніби з-під ваших же ніг раз у раз вистрибують потривожені трав'яні коники, вибігають і випурхують якісь шелесливі жучки, дзвінкасті злотаві хрущики, спритні різнобарвні метелики, і навкруги, що більше пригріває сонце, то більше зростає Їхнє своєрідне шурхітне сюрчання. Чи не здається вам зрештою, що ця метушлива комашня хоче скласти до сонця якусь свою особливу, нечувано-снажну, радісно-упивну хвалу?
Невловимо тонка, многострунна гармонія! – занепокоЇвся б сам суворий Моцарт.
Ліворуч майже зникає крило міста, праворуч майже зникають переліски й хутори, – і от перед вами щойно порушена плугом, облита вранішнім рожевим світлом, розлога цілина.
Як у чорному морі ті скиби, що Їх струже невтомний вітрюга, так біжать ці свіжо зао рані чорно-лискучі хвилі.
А й справді, погляньте уважніше: чи не здається вам, що вони повільно й розмірено дихають?
Чи не здається вам, що ці овали ген-ген заораних вчора ланів, ці тугі в рожевих цілунках перса легітно пашать?
Чи не здається вам зараз, що ця запашіла персть, ця розбурхана вчора коханка лише злегка замріяно-млосно примружила очі і жде, нетерпляче жде, щоб хутчій сюди впало сім'я?
Чи не здається вам, що в цій вранішній млості мріє вона за того дужого з металевими м'язами героя, який не томитиме довго й грубо й жагу, який прийде, десь певне, незабаром, рішучий, уважний, щоб охопити й всю в свої міцні руки і без вагань, без сутужних перерв і надаремного нуду радісно й легко дати їй плід?
Мріє, що буде так: сонячним ранком загудуть двигуни і по всіх усюдах приємно-лоскітно побіжить ціла валка сміливих крицевих леrінів.
Комбайни!
Бачить: сонячним райком гейкнуть двигуни й підуть гуляти, взявши кожний з собою по двадцять глибоких збудних плугів. Ще не встигне вона затремтіти від першої сильної ласки, як тут же слідком, мов той хвильний вітрець, набіжать, розсипаючи пестощі, цілі зграйки дискових блискотючих борін. І тут же, щойно зітхне вона втомно й візьметься на сонці масним випаром, як уже наспіють жадаю занурлию
полапки, і з сіялок поллється злотавий мед.
Не зазнавши зайвої втоми, буде вона бережно викохувати рунь. Не затративши зайвих сил, помірно й достатньо буде насичувати дороге поріддя, аж поки стане час.
Тоді знову загуде знайомий рій, і один п'одному, як металева кіннота, прилинуть ті ж самі поспішні і вправні двигуни. Де пройдуть їхні перші шереги, там бистро й покірно вклонить ся перший покіс. А де пройде решта, взявшись за руки з конвеєром, там на перший покіс рівно й точно впадуть три наступні покоси.
І не треба буде ждати до осінніх туманів, поки вистоїться золото В наїжених задушливих копах, поки не припадуть дощами й не запріють скарби, поки не затьмиться й не спопеліє добра міра здобутку ( … десь там у клуні хтось ув один ціп гупає … ). Не треба, бо хвилі покосів, що Їх досхочу обійматиме
….
ВІТер 1 цшуватиме сонце, досталь достигнуть протягом кількох
зоряниць.
А комбайни, спритні комбайни, що виладнаються тут же на все привілля, комбайни услужно постелять рівні полотна й обережно, лагідно, щоб не впала надарма жодна крапля, понесуть дорогу покладь в жадібні руки рушія.
Ці вправні комбайни, ці прекрасні комбайни ту ж мить хутенько приберуть усю зайвину і знову будуть готові на перший же поклик з'явитись і дати гостро-занурливу ласку.
Так вона мріє – хіба вам не ясно?
І щиросердо вклоняєтесь ви цій запашній персті, що замріяно розляглась перед вами та хоч-не-хоч нагадує вам жінку. )Кінку, що мусить 60ЛЯМ коритися, але радіти, в зойках вагатися, але родити — щасливу! щасливу!
Ви нараз чуєте, як брешіть під ногами й хитаються гони. Ви схиляєтесь долі, щоб краще збагнути. Ви припадаєтс
до грудей цілини. Ви наслухаєтссь.
Правда, як прискорюють віддих, — ви і вона? Як гулко б'ється серце, — ваше й ЇЇ?
Які могутні шуми бродять десь у глибинах, — і в вас і в ній.
Яка дивовижна легкість сповняє обох! І ви 06іймаєте землю.
Згодом, похопившись на думці, що починається ,дснь, ви рушає те в ловоротну путь. Ви вертаєте, напоєний збудним вином і ласкоlO лона, вертаєте легко й потужно, вертаєте сміючись, і сьогоднішній день праці здається вам дорогим подарунком .