А дівчинка в цей момент чує над собою нетерплячий, сповнений презирства голос, що каже ЇЙ спідтиха:
– От ісце … плакса …
Хтось їі навіть злісно смикає, і вона знає, що це хтось із більшеньких, сильніших за неї, а тому їй дуже соромно, так соромно, що вона довго ще не наважується розплющити як
…
слІД ОЧІ та поглянути як слІД довкола.
Лише коли стихає біля неї шум, коли голоси (чує вона)
..
ВІДдалюються, – лише ТОДІ поволеньки перестають здри-
гати ся їі плечі, перестає лоскоТlЮ котитися слина в горлі, і обережно, насторожено з-під лоба викрадається їі позір.
А.х, які ж неприємності бувають на світі! І зітхнувши, дівчинка ще довго стоїть на одному місці, повільно й механічно тре кулачком свої віченьки, що, до речі, давно вже висохли, і з-під лоба набурмосено поглядає аж у самий куток двору, де зійшлися стіни парканів і де тепер знову завихрюються нетерплячі, зривні голоси.
Згодом її палець знову потрапляє до рота, бо в самому кутку двору знову розгойдується якась нова цікава вовтузня.
Ага! Там починають ліпити снігову бабу. Яка ж це принадна історія! Хіба можна встояти на одному місці, байдуженьки поглядаючи? Хіба можна утриматись, щоб тихенько, бокаса не наблизитись до решти жвавих друзів та не взятися й собі до цієї побудови?
Одне слово, ви вже бачите, як маленька дівчинка працює на всі сили. Захекавшись, вона ледь-ледь доштовхує чималу грудомаху до самого центру спільної будівлі, і друзі, що вже забули за їі невитривалість, залюбки допомагають покласти цей шар поверх інших нашарувань.
Підсилена приязним ставленням, дівчинка захоплюється ще більше. Захоплюючись цікавою справою, дівчинка за глиблюється ще більше в подробиці самої справи.
Вона вже не тільки виконує, вона дає поради й вказівки.
Вона вже не тільки радить, вона сперечається, доводить і відверто сміється з інших, либонь, невдалих порад. Вона вже зовсім пустила в непам'ять свою недавню смутну пригоду, бо … все проходить. Вона вже знову рухлива, гомінна, життєрадісна, бо … все міняється.
Еге ж, маленькадівчинка – великий діалектик.
І коли побудову закінчено, коли снігова баба витріщує банькасті вугляні очі й вишкірює ікласті вугляні зуби, – в загальному вибухові сміху й оплесків, здається, найвиразніше чути верескливий регіт маленької дівчинки. Принаймні, так здається самій дівчинці.
А коли хтось із більшеньких несподівано пропонує:
_ Давайте злобимо з баби генелала … – дівчинка перша сплеску є долонями й кличе інших пристати на таку витівку.
Чому саме? Бо, поза всім, вона генералів ніколи не бачила, тільки чула за них. Бо слово «генерал» звучить для неї якось особливо химерно. Адже це десь, певне, ще цікавіша, ще кра-
ща розвага!
Маленька дівчинка – великий захват.
Дехто з недосвідчених, що теж ніколи не бачили генералів, трохи вагаються, боячись, щоб новою вигадкою не зіпсувати такого вдалого спільного витвору. Тому й запитують вони, тому й мають у відповідь:
_ А отого сталого генерала з бантами, що був у кіні.
І байдуже, як там інші, але дівчинка вже знає, що саме мусить являти собою цей генерал, хоч, по правді, в кіні генералів вона собі не пригадує. Дівчинка тільки знає, що це якась дуже серйозна, цікава, небуденна постать. І цього досить.
Отже, тепер цій новій роботі – щонайбільше уваги, щонайбільше старанності!
З якою надзвичайною обережністю підстругує вона трісочкою сніг, щоб надати йому форми чобіт. З якою великою дбайливістю підліплlOЄ вона додаткові клаптики, щоб руки скидалися на справжні руки. З якою невірою виконує вона накази інших верховодів, що звідусіль обліпили постать і тремтять у напруженій творчості.
Еге ж, маленька дівчинка – великий інтуїт.
Робота, звичайно, досить клопітна й затяжна. Але робота ця, мабуть, дає прекрасні наслідки, справляє велике враження, бо все довкола геть принишкло, і навіть ті, що не беруть близької участі (а Їх більшість) стоять у мовчазному напруженому чеканНІ.
Нарешті все скінчено, і, довершуючи витвір, на генералову голову урочисто накладається темно-синього кашкета _ просто горщика, що його миттю принесено з чорних задвірків.
Тоді всі одходять на певну відстань, щоб добре поглянути, і подивам, захопленню, радості немає меж. Од вигуків, сміху, оплесків здригається ввесь цей куток.
Погляньте-бо: великий, важкий, з руками й ногами, в чоботях, в паскові, що до нього причеплено шаблюку, з (удзиками на всі груди, з бантами, з довгими вусами, зубастий, сердитий, страшний, – справжній генерал! Здається, що він от-от зірветься зі свого місця й шугне по дворі. Авжеж він мусить побігти. Він – як живий!
Що ж тоді буде? Що ж тоді буде?
І раптом, ніби у відповідь на це загальне мовчазне запитання, летить просто в генерала чиясь нетерпляча бистра сніжка.
Загальний сміх. Похвальні вигуки. І всі, ожвавившись, готові ту ж мить зробити те ж саме.
Але один із найстарших поспішно застерігає й спиняє роз-
бурхані пристрасті:
– Стривайте! Ми зробимо інакше. Ми його розстріляємо! Що він сказав? Що це значить? Як це?
А ватажок, одразу запалившись, уже формує бойову колону й береться до попередньої муштри.
Що ж це значить? Знищити генерала? Знищити витвір, на який покладено стільки дбайливості, праці й часу? Знищити те, що навряд чи вдасться так гарно зробити вдруге? Ні, це неможливо. 0 ні! Маленька дівчинка на це не пристане. Нізащо в світі! Ні!
Маленька діВЧИНІ<а – великий консерватор.
Як бачите, вона поспіхом умовляє не робити руйнації, вона поспіхом просить, і до неї вже дехто починає прилучатися.
Та, як бачите, їй не щастить. Ії просьби аж ніяк не впливають на більшість, і вона ладна спересердя навіть заплакати. Вона, бо вже встигла звикнути до цього витвору. До думки, що завтра й післязавтра стоятиме в Їхньому дворі у цьому кутку ця химерна постать. Що можна буде похвалитися такою незвичайною прикрасою перед дітьми сусідніх дворів та й перед дорослими. Що можна буде по-всякому ще вбирати й розцяцьковувати цю прикрасу. Що можна буде …
А ватажок уже веде ватагу й попереджає за свою команду. Що ж це справді? Як тепер справді залишиться куток? Як вони сміють не послухати їі? Не послухати інших?
Дівчинка хапається, біжить назустріч невблаганному дійству, біжить, погрозливо махаючи руками, несамовито кричучц на ввесь ДВІр.
Еге ж, маленька дівчинка – великий раб своїх прикрас, свого куточка.
Та не стримати їй суворого походу. Мало-мало не потрапляє вона в гущавину СН1жок, що нараз градовинням сипнули в генерала. І хоч досить міцно стоїть генерал, проте невтомні кулі рясніше й рясніше обсідають його, а захоплені стрільці ближче й ближче підходять до нього.
Тоді несподівано прокидається в дівчині нове, незнане ще їй відчуття – якийсь глибокий, внутрішній протест. Протест проти себе самої.
Не гаючи й хвилинки, випереджуючи всіх, вона, як бачите, стрімголов кидається до цього ж химерного витвору, що був їй такий дорогий, і на всю свою силу починає його бити. Так, так! Бити по ногах, у живіт, у груди, – де тільки можуть сягнути її кулачки. Руйнувати безоглядно, руйнувати дощенту, руйнувати все те, що вона допіру так дбайливо допомагала створити і що їй так надзвичайно подобалось. Гнівові чудному, що зненацька охопив її, гнівові немає меж.
Її тіло одчайдушно швиргається, щоб хутчій повалити ненавидну тепер постать, її чобітки без жалю товчуть снігову підпору, збиваючи заметіль, її лікті працюють, як невтомні маленькі двигунчики, її пальці безсердо розривають хитромудру, щойно вистарану різьбу. І сама вона, забувши за все, мов у нестямі, кричить щось різке, бунтівливе, принадне, пристрасне.
Маленька дівчинка – великий бунтар, маленька дівчинка – жорстокий сміливець.
Її друзі, що спочатку були сторопіли, як бачите, враз прилучаються до неї. Їм надто припадає до серця такий рішучий вчинок, Їм страшенно радісно, що вони можуть дати й собі ЦІЛковиту волю.
r вони наввипередки роблять те ж саме. Вони всі ніби справляють безжурний танок завзяття, вони, мов охоплені насолодою перемоги, захватно, весело верещать на ввесь двір. у дворі здіймається такий неймовірний галас, наче тут завалився будинок або трапилось ще щось страшніше.
Ясна річ, що на місце події спішно з'являється кілька дорослих і згодом, притишивши рейвах, покартавши як слід за подібну поведінку (0, ці неможливі уважні дорослі!), категорично наказують не вчиняти дурниць (0, ці неможливі сухі накази!), а багатьом оповіщають, що час уже кінчати гулянку (0, ця неможлива сувора неволя!) і силоміць ведуть до хати (0, неповторне, голубе дитинство!).