– Христофор Хрисанфович Копронiдос. Прошу вашого благословення i знайомостi.
Отець Палладiй поблагословив його великим хрестом i подав йому по-панiбратськi руку. Копронiдос, одначе, поцiлував ченця в руку.
– Спасибi за жертву, спасибi!.. Бог вас не зоставить! Богу прийому! Бог прiєм вашу жертву! Дякую господовi милосердному за те, що вас напутив, навiв на добру путь.
– А це прошу записати лепту на молебень за здоров'я моє. Маю ще дещо пожертвувать на монастир… та говорити в церквi… якось грiх… Ви загаєте для мене багацько часу… – сказав Копронiдос, запикуючись.
– То прошу до мене в келiю пiсля служби божої! Там ми за чайком i побалакаємо, – сказав отець Палладiй.
Вiн подав Копронiдосовi руку на прощання, здоровою кремезною ходою пiшов до олтаря й так швидко шугнув у дверi, що намiтка од клобука заколивалась, майнула i вкрила вирiзанi й позолоченi квiти та виноградне листя на колонах iконостаса.
"Осятрина йде в мою мережу. Непогано!" – подумав Копронiдос i цiлу службу молився та бив поклони перед чудовним образом богородицi, благаючи поспiху собi.
Пiсля служби божої Копронiдос пождав отця Палладiя, поки вiн вийде з олтаря, i разом з ним пiшов до його в келiю, де послушник вже ставив на стiл самовар, що парував пiд саму стелю та клекотiв, мов скажений. Келiя отця Палладiя була просторна й чиста. Двоє вiкон виходило в старий овочний садок. На вiйнах стояли вазони. Один куток був обчеплений i прйкрашеий образами в позолочених рамках. Перед образами телiпалися лампадки. Через келiю був простелений дорогий килим. В келiї було чистенько прибрано; було знать, що тут живе чоловiк заможний, котрий колись жив сiм'єю й господарював.
Отець Палладiй в мирi звався отець Павел Андрiєвський. Вiн був з тих священикiв-аристократiв, якi почали вже подекуди заводитись в Київщинi. Вiн був священиком на багатiй парафiї. Село було велике; окрiм церковної землi, до церкви були приписанi ще й ерекцiоннi поля, надарованi давнiми, ще не споляченими православними дiдичами. Отець Павел вiв велике хазяйство, брав з селян-багатирiв чималу плату за церковнi треби й забагатiв. Дочки його грали на дорогому фортеп'янi. В його домi була багата панська обстава: м'яка мебiль, дорогi килими, на дверях важкi портьєри… Отець Павел їздив фаетоном, держав баскi конi, вбирався в дорогi ряси та шовковi яснокольоровi кафтани… З селянами вiн поводився гордо, по-панськiй, говорив до них великоруською мовою для аристократичного шику, а ще бiльше задля того, щоб його парафiяни боялися й лучче послухали в роботi. Пишний, гордий, розумний та честолюбний, вiн домагався ролi мiж сiльським духовенством, i його таки обiбрали за благочинного.
Отець Павел любив говорити проповiдi, що рiдко трапляється мiж сiльськими батюшками. Говорив вiн їх, здається, бiльше для себе, нiж для селян, бо говорив великоруською мовою та ще й по-вченому. Чесна громада слухала тi проповiдi й нудилась, аж позiхала голосно на всю церкву. Чоловiки без сорому позiхали, а баби таки просто куняли та клювали в спину одна одну носами. Чи постерiгав батюшка це, чи нi, але вiн часто при людях нарiкав на селян, що на селi завелися злодiї, завелася розпуста. Вiн забув, що його парафiя не чула од його десятки год живої моральної проповiдi на зрозумiливiй для селян народнiй мовi. Але ж за тi проповiдi йому почепили на шию золотий хрест. Народ гомонiв на отця Павла… Отець Павел i не примiтив, що його житло, через його ненависнiсть до народу, через пиху, через панський шик та через полiцейську мову, засяло для народу не ореолом пастирським, а ореолом квартири станового пристава… запахло панським двором. Вiн i незчувся, як у фалдах дорогих завiс та портьєр заховалась i притаїлася штунда. Штунда й справдi з'явилась на селi…
Отець Павел вже видав двi дочки замiж, вже наскладав кiлька тисяч карбованцiв, як несподiвано вмерла його жiнка. Засмутився отць Павел, сидячи сам в своїх покоях, став понурий, смутний, впав у тугу й навiть потроху почав запивати з горя та нудьги. А честолюбство та гординя гризли йому серце, як iржа залiзо. Вiн пiшов у монастир, щоб протоптать собi стежку до iгуменства й митри.
"Тепер студенти з духовних академiй чомусь вже не йдуть у ченцi. Архiєреями ставляють ченцiв з протоiєреїв удiвцiв. Може… може, й моя виграє", – думав отец Павел i постригся в ченцi.
Увiйшовши в келiю, отець Палладiй перехрестився тричi до образiв, поклав на столик проскуру з вийнятими часточками, потiм зняв клобук, пригладив довгi коси, зiбрав у жменю намiтку клобука й, уткнувши її в клобук, поставив його на косому столику, що стояв в куточку пiд образами. Копронiдос перехрестився й собi тричi, низько поклонився отцевi Палладiєвi й привiтався з ним.
Отець Палладiй попросив гостя сiсти за стiл, застелений бiлою скатертиною. Увiйшов келiйник, налив два здоровецькi стакани чаю й поставив їх перед отцем Палладiєм та перед гостем.
– Спасiння буде вам од бога за вашi жертви на наш монастир, – почав отець Палладiй розмову, колотячи чай ложечкою й пригладжуючи долонею широку сивувату бороду.
– Приношу жертви, скiльки можу, – обiзвався Копронiдос i почав i собi нiби розчiсувать довгими сухими пальцями чорну, як смола, бороду.
– Ви, мабуть, здалека зайшли до нашого краю? – спитав отець Палладiй.
– Здалека, отче Палладiю. Я родом з острова Пароса i вже давненько торгую в Росiї. Переднiше колись я торгував в Одесi, а тепер завiв магазин у Києвi, – сказав Копронiдос.
– Слава богу! Слава богу! I добре йдуть вашi дiла в Києвi? – спитав отець Палладiй.
– Хвалить бога, добренько, непогано.
– Чи були ж на Афонi в святих монастирях? Петре, подай лиш нам до чаю проскур! – гукнув отець Палладiй.
Келiйник побiг в опрiчну вузеньку келiю, одчинив дверцi в пiчурку, вхопив три черствi проскури, поклав на тарiлку й поставив її на стiл.
– Молився i на святому Афонi; сподобив господь молитись i в Єрусалимi, коло гробу господа бога, – сказав Копронiдос.
– Скажiть! Були i в Єрусалимi! – сказав з дивуванням отець Палладiй.
– Я люблю монастирi, люблю монастирське життя, та не сподобив мене господь жити в монастирi, бо батько мене оженив i приставив до торговельного дiла, – сказав Копронiдос смиренним голосом.
Вiн вiв розмову тоном смиренного, покiрливого й тихого послушника, що розмовляє з своїм iгуменом.
– А от я овдовiв та й пiшов у монастир; був священиком на селi…
– В якому селi? – спитав Копронiдос.
– В Мар'янiвцi, – одповiв отець Палладiй. Копронiдос замовк i неначе трохи заметушився. Вiн знав ту Мар'янiвку. Покинувши торг чотками, хрестиками та камiнцями з Єрусалима, вiн надiв кафтан та рясу, назвав себе священиком з Персiї й їздив по селах за поданням, буцiмто на убогi християнськi храми, ограбованi й обдертi нiбито персами, випрошував навiть у батюшок старi ряси та кафтани й перепродував євреям-кравцям ту старовизну. Блукаючи по селах, вiн колись заїздив i в Мар'янiвку до самого таки отця Палладiя.
Копронiдос пильно придивлявся до отця Палладiя, але примiтив, що чернець його не впiзнав, бо дiя дiялась таки давненько.
– Яку ж жертву думаєте принести на наш монастир? – спитав отець Палладiй.
– У вас вже дуже старi покрiвцi на аналоях, котрi стоять перед чудовним образом богородицi. Бог напутював мене й оце навiв на думку справить новi покрiвцi ради прочан, бо вони на виднотi, та не знаю, якого кольору набирати в крамницях парчу, – сказав Копронiдос.
– В честь богородицi треба брати бiлу парчу з золотими або срiбними квiтками; а в честь преподобних – синю, – сказав отець Палладiй.
– От тепер я й знатиму! А то ми не духовнi люди, нiчого того не знаємо, – сказав Копронiдос.
Копронiдос брехав: вiн добре знав за це й без отця Палладiя.
Отець Палладiй строщив за чаєм черствi проскури, що лежали на тарiлцi. Biн устав, вийшов в спочивальню й одчинив дверi в сiни. В пiчурках майнули пляшки, бутлi й повнi усяких наїдкiв тарiлки, прикритi рушником. Копронiдос кинув гострим оком на ту пiчурку. Пробуваючи послушником у грецьких монастирях, вiн добре знав, що ховається в тих пiчурках. Отець Палладiй взяв там ще одну черству проскуру й поклав перед Копронiдосом.