Мерці – Ірен Роздобудько

Вона обожнювала цю брутальність, ці болючі обійми, усю цю гру.

Він притис її до стіни. Але їй спочатку кортіло одягти капці з рожевою облямівкою. ЇЇ капці. Їй кортіло швидше залізти у джакузі — ЇЇ джакузі. А потім витертись ЇЇ пухнастим рушником.

— Коли вона повертається? — запитав він.

— За тиждень, ти ж знаєш.

— А мені сказала, що завтра…

— За тиждень, — посміхнулася Заріна. — Ти — дурненький рогач!

Він більше не дав їй сказати ані слова. І тільки капці з рожевою облямівкою муляли йому очі…

* * *

…Цієї ночі Віра прокинулась о пів на першу. Взагалі, вона була «совою», але сьогодні, повернувшися з роботи, вона ледь устигла випити чаю, як млосна втома охопила її, і вона, не роздягаючись, лягла на диван.

І вмить заснула.

Прокинулась теж одразу, ніби випірнула з під важкої хвилі незрозумілої тривоги. Вона знала, що все це минеться, щойно вона звикне до нового місця і почне працювати на повну силу. Віра вдивлялась у темряву. Вона намагалася не думати про роботу, але перед очима виринали обличчя її нових знайомих.

Віра знала, що ідеальних умов не буває, особливо зараз, коли настало різке розмежування в суспільстві.

Ідеальними вони могли бути лише там, де люди однаково бідні. Колись їй доводилося працювати, місяцями не отримуючи зарплати, харчуватися смаженою капустою чи консервованими кабачками з хлібом.

Вона добре пам’ятала нав’язливі мрії про шматок підрум’яненого м’яса з кров’ю і люто ненавиділа той час. Але тоді з людьми було простіше: під час обідньої перерви вони скидалися на пляшку дешевої «Iзабелли» й іноді навіть почувалися щасливими, у них було безліч часу для спілкування і однакові турботи про хліб насущний.

Великий білий місяць з ідеально рівними краями світив прямо в обличчя. Он воно що! На Віру завжди впливав місяць. У дитинстві вона навіть вигадала, що то її брат, і могла дивитися на нього до ранку. При повному місяці Віра ніколи не засинала. Місяць гіпнотизував її. От і зараз, упавши в якийсь транс, Віра не могла поворухнутися. Усі думки полишили її, і тільки із самої глибини мозку виринали асоціації…

Ось вона маленька… Такий самий місяць зазирає у вікно. На ньому темні плями, вони поволі зливаються і складають силует обличчя з глибокими проваллями очей, носа, вуст. Ось уже вона доволі чітко бачить це обличчя — старече, страшне, залите кров’ю. Воно схиляється над Вірою усе нижче. Віра кричить.

Обличчя вимальовується чіткіше — то вже стурбоване обличчя мами.

— Тихо, тихо… — шепоче мама, — усе добре. Це — сон. Зараз буде інший. Про кого ти хочеш?

— Про золотого птаха, — відповідає маленька Віра.

— Зараз буде сон про золотого птаха, — впевнено говорить мама і кладе на чоло свою холодну долоню.

«Хочу про птаха», — сама собі говорить Віра, але думки крутяться довкола роботи. Віра знову відчуває солодкаву нудоту, як тоді, при погляді в очі Ліліани Олегівни. Їй здається, що з переходом в аґентство у неї почалося «дежа вю» — якась давнішня, забута історія, в якій діють ті ж самі люди. Але де ж вона могла їх бачити раніше? Точно — ніде.

«Це просто втома! — заспокоює себе Віра. — Так на мене завжди впливає повний місяць. Якби я знала, що сьогодні — ніч повного місяця, запросила б до себе Альбика, і тоді б не було цих дурних думок». Альбик, або Альберт, був її давнім кандидатом у чоловіки. Вже кілька років він наполегливо пропонував Вірі руку і серце, та в неї ніколи не було вільного часу, щоби серйозно поставитися до цієї пропозиції. Крім того, Віра вже звикла жити сама.

«Треба з усіма познайомитися ближче, — вирішує Віра, — не може бути, щоб я не знайшла до них ключик! На роботі треба почуватися комфортно…»

Вона заснула лише під четверту годину ранку. Якби вона могла контролювати свій сон, то чітко побачила б у ньому ідилічну картинку: кілька веселих дітлахів сидять на лавочці і гойдають ногами. А поруч з ними притулилася згорблена тінь. Вона завжди маячить на тій лавці. Дітлахи переглядаються, сміються, бавляться її чорним лакованим ціпком. Картинку поволі закриває яскраве пташине крило…

«Золотий птах…» — уві сні посміхається Віра.

Величезна пласка тінь птаха відділяється від стелі й опускається прямо на груди, від неї пашить жаром, як від сонця. Приємне тепло перетворюється на пекло.

Віра зблизька бачить брудний, викривлений дзьоб із засохлим на ньому шматком смердючого м’яса. Віра відчуває на грудях важкі лапи, але вони чомусь не ранять її своїми гострими пазурами — адже це не пташині лапи. Із жахом Віра помічає, що у птаха — ніжні жіночі пальці з довгими відполірованими нігтиками. Дві теплі вологі долоні повзуть до шиї, тіло птаха здригається при кожнім порухові, він закидає голову й, ніби у передчутті насолоди, примружує свої порожні білясті очі. Він гортанно клекоче, вібруючи усім своїм хитким тілом. На цей глухий клекіт збігаються інші звірі й оточують ліжко. Віра бачить синю ослицю з жіночим торсом, єхидну з вузькими жовтими очима й роздвоєним язиком, чорну пантеру, чомусь одягнуту в шкіряний заплямований кров’ю фартух, та велетенського пацюка, вкритого слизькою каналізаційною лускою… Всі вони хапаються за краї ліжка й у такт пташиного клекоту починають ритмічно розхитувати його. Долоні птаха ковзають по Віриній шиї, голова гойдається, як маятник. Ковзанка стає дедалі нестерпнішою. Віра судомно хапається за краї ліжка, наштовхуючися руками на пухкі, вологі пазуристі лапи. Ліжко трясеться, крутиться, потворні звірячі пики гигочуть, обмацують тіло, бризкають ядучою слиною. Віра задихається. Її ноги холонуть, терпнуть, хвиля крижаного холоду піднімається до серця. Птах на її грудях розсипається на шматки, його зітліла маленька голова падає Вірі на обличчя. Віра кричить.

Крик проривається крізь сон тяжким хрипінням.

Віра скидається на ліжку і, ще погано розуміючи, що відбувається, механічно змахує з обличчя невидиму потворну пташину голівку й відчуває під долонею струмки холодного поту.

«Усе, усе, я прокинулась…» — умовляє себе Віра.

За вікном — ранок. Крізь щільні портьєри яскраво світиться вузький промінюючи — нереально білий у напівтемряві кімнати, майже неоновий, наповнений броунівським рухом срібного пилу. Віра з полегшенням відкидається на подушку — ніч минула. Тепер — поставити чайник, зібрати в сумку папери, прийняти прохолодний душ. А головне — не думати, не згадувати чергове нічне жахіття. Треба скоріше вирватися на вулицю, на свіже повітря, у незамкнений простір, де вона завжди почувала себе вільною. Віра давно помітила цей парадокс: що більше вона замикається в собі, то нестримніше її тягне в натовп, у центр уваги, у відчайдушність безглуздих спілкувань, аби тільки не лишатися наодинці із собою. Її робота, яка була заснована саме на спілкуванні, іноді геть виснажувала її. «Я не вмію креслити, не можу працювати граблями чи лопатою, не знаю математики, — казала вона. — Я вмію складати докупи слова. І це в мене виходить непогано. Я продаю свої мізки, і, як виявляється, вони чогось варті». Але все частіше вона стомлювалася, і її відвідувала крамольна думка, що писання статей і літературних творів схоже на проституцію. І навіть гірше. Там продають тіло, тут — душу. Останнім часом вона мучилася через необхідність продавати найсокровенніше, формулювати те, що існує лише на межі відчуття. Колишнє захоплення Словом, насолода від цієї гри перетворювалася на огиду: вона вже могла доволі вправно висловлювати те, що бачила навколо, а найважливіше було простим і відвертішим. Як усе з того, що відбувається років до п’ятнадцяти. А можливо, як це було з самою Вірою, набагато раніше.

Потім з трагедії ночей, з вирів засипаних снігом вулиць, від спокуси гострих лез і небезпечних піґулок люди повертаються на здорове світло дня і вже не помічають своєї щохвилинної смерти. А щоб відчути смак — шалено перчать їжу…

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: