Ой Канадо, Канадочко, яка ти зрадлива,
Не одного чоловіка з жінков розлучила…
А під кептаря-ями… Пане Мірчо, дорогесенький, чого лиш не було під тими кептарями!.. Ви ж, маю надію, ще, слава Богу, при пам’яті і теж можете собі дещо доброго згадати… Тц-тц-тц… Нє, мус віпити…
–За шо п’єм? Бо я, ти, Зенику, знаєш: більше – з гризоти: я-я-як вони, біднятка, там?… Най їм Бог здоров’є посилає та розуму прибавляє, абись не скурили, бо то вже – край!
– І де той Марусяк так довго бариться?..
– Мой, Ілю, шо з тобов? Яке – довго?! Та же, чоловічку, лиш пів до шестої! І то: ра-анку!
– Йой, не кажи мені, Митре, цю годину, бо в мене вже в самого пів до шестої…
–…І знаєте, що я собі гадаю, пане отамане і ви, камарати – пречесне військо? А то, шо коли вони були, зовсім було иначе: і життя инче було й інтерес до нього був. Хоч якийсь. А так… нема. Ніц нічо нема. Та що там казати! Отсе п’ю сю чарку, а вона мені, як полин! Та ще ж позатогід, коли їх було аж цілих дев’ять, (я рахував, єк зараз пам’єтаю), то зовсім не так було, а набагато веселіше…
Веселосте моя, де ж ти ся поділа?
Чи в море втонула, чи в гай полетіла?
– Щось довго Марусяка нема…
– Нє, я вже не годен!.. Чого ти вчіпився в того Марусяка, Ілю? Тобі шо – нас мало?! Ади, усе село тут, а ти за Марусяком гинеш, єк за дівков! Ше біду накличеш! Ти же знаєш його життє!.. Рекрут та й решта! Та де?! Довбуш в кандалах!
Ой по-під гай зелененький ходит Довбуш молоденький…
– Нє, Зенику, таки шось тут не те, шо Марусяка нема. А може на ставки подавси?
– Та ти шо, Ілю, сам?!. Та нє! А мож’! Відей, вже так допекло, що й сам… Але нє… Бо ці дні дощі лили, як з путні, та й Марусяк би сказав, якби побачив на пляжі хоч одну. Він подільчивий. Не так, як декотрі батєри… Зенику, не дмися, єк жєба на єбко, я ніц нічо не кажу… Поїхав то й поїхав до тих курвів, шо мені до того?! Чи я чисто лайдак який чи ковбок дурний? Аби лиш ти здоров був. А я переб’юси… Та й не довго постити лишилось – моя за картою їде…
Я-я-як прийшла ми ка-а-ррта!..
– Ша, Митре, співати! Чи ти не чуєш, чоловічку, що чоловік каже? Жінка за картов їде! А це значить, що – біда: спершу карта, легалізація, далі – від на жітєльство, тоді дітей забере, як твоя Вероня, а там і громадянство, і – фертик: і по жінці, і по сім’ї, і по всьому… Ти ж по собі знаєш!
– Слухай, Зенку, не лякай мене із самого ранку, бо ти не знаєш мої Півоньки… Моя жінка не така. Та й я – не Митро, аби взяв та й відпустив дітей своїх у світи! І де той Марусяк? Вже день білий, а його не видко?!.
– А шо – Митро? Чи мав їх прив’язати, чи з гармати по мамі їхній стріляти? Йой, пане отамане, лиш ви знаєте та ця корчма, що я тоді пережив! Коби не ви і не військо ваше, то не прожив би й дня! Віку собі вкоротив би враз! За те я вас, пане отамане, і шаную, і готов хоч уже за вами у бій, з ким би ви там не билися! А поки що вип’ємо за пана отамана. Віват йому!
– Віват пану отаману!
– І я вас, пане Митре, шаную, тому сю чарку п’ю до дна. Але головно за вашу мужність. І прошу: не бануйте так за тою свою, най не кажу, Веронькою і дітьми. Ви ще молодий – нових настараєте. От ми восени підем походом до Києва на Революцію і таку знайдемо вам козачку, що аж-аж..
– А раніш не можна?
– Та можна й раньше, але де?! Як по цілій Країні – порожньо, а в Києві – одні феміністки!..
– Та лишіться з тими бабами! Шо я хотів, то це про пана отамана продовжити. То дуже мудро, шо ви, пане Каправко, козацтво ширите не лиш на східні, а на західні креси Країни. Бо ж то непевний час з тим НАТО?! Одні – туди, другі – звідти! А так – хоч якийсь порядок!
– … Я ж кажу: спершу ще нічого було: най, думаю, їдут одна-друга на рік-два… може й справді шось зароблят, а нє – то назад домів… А воно, як ви, пане-брате, знаєте, не жарти: далі рахунок пішов на пальцях: вісім, сім, тогід – п’ять. А молоді?! Не вспіло в пір’є вбратись, єк вже повіялось – єк не в Черновці, то гет за готар до мамів своїх!.. То чо дивувати, що з весни зосталася лиш стара Вергунка в селі?
– Йой, дайте мені, пане Мірчо, спокій з тою старозою! Це ж треба до такого дожити, щоб приснилося, гейби я до Вергунки у двері б’юси, і так лю-юто! Прокидаюсь: у свому ліжку, один, як палець, а все нутро аж пашит вогнем… Шляк ті трафлє з таким бля… життєм! Але, слава Йсу, що не коло Вергунки! Тому прошу, пане Мірчо, перемкніт на другий канал, бо від вашої бесіди моральної мені вже шось робиси з головов! А рука сама до келішка тягнеси. То шо – “будьмо!” чи як?
– Та же ніяк – лиш “будьмо!” Аби вороги нас боялись!
–… Та же я й кажу: война! Третя світова, братчику… Коли вже попадя-я покинула попа і повіяласи світ за очі з тою причиннов Ка-а-асьов… То вже вібачєйте, коли не конець світа… І хто її де потребує, ту Касю? Бігме, лиш Той оден, шо на небі, відає… Та ще Марусякова теща, грім би її побив, шо за шуцман! Наймудріше було б її одну відправити за всі межі й границі, а решту лишити… Та хто зо мнов, бідним Мірчом, радиси? Роб’ят собі, шо хотя, а тоді дивуютси, чо’ воно на дурне віходит!.. О! А от і вона, про вовка помовка, суне! Тещисько Марусякове. Як бетеер! І просто сюди!
ТЕЩА
Революційна ситуація дедалі більше назрівала.
–Я ж попереджав: Ілю, накличеш біду!..
– Нє, ти мене, Зенику, таки доґоґаєте! Та хіба я тещу Марусякову візирав? Я ж Марусяком ся журю!
– Боже мій, невже й моя Катріна та й усі вони так виглядают, яке цей пострах?..
– І мені, пане Мірчо, не віриться, що той тайфун, що на нас суне, то жіночого роду ще й теща Марусякова, хоч я тих жінок вже сто років в очі не видів!..
– Маєш, Зенику, рацію: бідний Марусяк!..
Та не кажіть! Чи є ще такий сараку де, як він коло того монстра в спідниці…
І на що дивиться Покукальський! Він же власть!
Та він одно зна – замилювати нам очі, ніби він не фальшував вибори, коли я сам видів на власні очі…
А чо не казав? Чи ти сам…
Ша-ша, най говорит! Говоріт пане Василю, лиш правду, най знає нарід своїх героїв!
– Та доста вам, дурні хлопи, чубритись: теща в порозі…
– …І куди воно суне на розсвітті? Най вже мене, сараку, горе сночі сюди пригнало… А що жене світами те чудисько?! Сиділо би-м собі за шпарґатом і у вус не дуло: дочка добрий гріш присилає регулярно, і на дітей, і на Марусєка. Шо ше треба? Живи! А воно само мучися й других мучит. І то всьо лиш хапає та хапає, та пхне в панчоху, тещисько захланне, та гризе і гризе бідного Марусєка! Марусєк сам казав: абись, казав, тоті всі гроші за всі роки, звідколи моя там, та мені в руки – багач би був! На “вольві” їздив! Але ж – воно, те батярисько в горботці, тещисько те… най мене пан Біг простит, руками б оцими-о задушив… не знає пардону. О! таки пре і таки сюди, прямою наводкою, як каже бідний Марусєк. А що бідний то бідний, бо я, хоч не Митро й не Ільо, а на його місці вже шось би собі зробив. Я на нерви змалку слабую… Альбо в буцегарні вже сидів.
– Та за таке й не шкода…
– То шо, будемо ся ховати, чи приймем удар, як каже бідний Марусяк? Але на шо то мені, при мому здоровлі? Ігій!
– Нє, думаю, чесне козацтво, що наймудріше буде – віпити за Марусяка…
– Але за столом у корчмі не поворухнулися. Лиш Ільо спитав задумливо:
– Мене одно тривожит: чи не прив’єзала теща Марусяка до припічка, а ще гірше, як в пивниці зачинила, а сама рушила й по наші душі?..
Понад круті гори-и-и літають соколи-и-и.
Полапали новобранців – сидять у неволи-и-и…
Прийдеси визволяти!..
– При мому здоровлі мені лиш того бракувало… Кажу вам, ховаймося, а там буде видно…
–Та куди? Поза корчму? Чи в шаливу? – зачали нервувати вже й Зеник із Митром.
– Пане Мірчо, не панікуйте військо, бо нас ше Революція чекає! І взагалі, стидайтеся навіть таке думати та ще й нам радити! – обурився козацький отаман Краю пан генерал Каправка, а віднедавна ще й лідер козацької партії, який у зв’язку з грядущою передвиборною компанією прибув до села Козацька Корчма ще на зимового Олекси і ніяк не міг вибратися у зв’язку з неорганізованістю та політичною пасивністю місцевого козацтва, хоч вже минуло давно й літнього Олекси. А тому тимчасово став на постій у місцевій корчмі, де мав не лиш офіс за крайнім від комори столиком, а й ліжко у самій коморі поверх мішків з крупами та цукром.