Гвадалквівір, Гвадалквівір, пасати, панни, ранчо,
і гупають у шаливу цитрини й помаранчі.
Лілово пахкотить мигдаль, і фіґи, як медалі…
Душа моя летить у даль – все далі й далі, й далі…
Але ж, вчепились, як вош кожуха, в одно і в одно просять, мовляв, боян на Русі-Країні віддавна більше як Боян. Бо він, як на зло, ще й трибун, провідник і відун, і мусить весь час кликати і вести, інакше – на що він взагалі кому здався, як попу баян чи балалайка?! А тут ще ці олігархи!.. Господи, де вони лиш набралися на наші бідні голови?! І всі до одного один одному ще й президенту – зяті, куми, братки і сестри. Один блуд, і як з нього вибратись без провідника – нікому в голову не прийде! Я й послухав… І от маю гризу вічну: все попереду, все в епіцентрі і за всіх в одвіті?.. Але ж – нема кому! Пан Варцаба стоїть на тому, нібито тих, хто міг би, вибито у войнах, розстріляно енкеведе, сигуранцою і дефензивою, згноєно в таборах в зонах, а решту викошено голодоморами… Але вже від тих страшних жнив час минув, а нічого доброго не наростає на наших рахманних теренах! От в чім біда і причина, що я – на чолі… А я б ліпше пательні мив у якомусь Віареджо, чи лілові оливи та золоті цитрини збирав у коханому мною Гвадалквівірі, аніж вічно каміння на рідних рахманних чорноземах ще й така відповідальність за народ, аж страшно! І, взагалі, нащо це мені при моїх нервах?!
– Вустами немовлят і дурнів істина глаголить… Дуридемос Фігул Еротосфан був правий, хоч і народив цю сентенцію на схилі літ, як ми вважали, до решти здитинівши і втративши рештки зрілої мудрості… Насправді ж, він нарешті доріс до свого демоса, опустившись до рівня його дитинної довірливої душі, почав розуміти, чого той хоче. З усього того сумбуру, що наговорив нам цей раб обов’язку ми зрозуміли одну логічну мету його життя: він мріє збирати… фіґи! Чи я не так зрозумів? – звернувся найстарший, той, що в центрі президії, до решті інших, неймовірно дивуючись на ту Каправчину забаганку.
– Так-так! Саме так! – зататакала президія так, наче вона не з неба впала, а на в Козацькі Корчмі ще за колгоспів формувалася.
– Що ж, подаруємо йому і тим, сподівання яких він репрезентує, таку радість, – зітхнув найстарший патріарх, жалісно споглядаючи бідного Каправку.
– Президія не проти! – поважно загула президія. – Най збирають!
– То я їду у далекий, омріяний, оспіваний мною Гвадалквівір? – зрадів пан Каправка, уявивши себе в шортах і майці без жодної медалі, і без обов’язків перед козацтвом, сірич народом.
– На жаль, там і без вас ваших доста, – ще печальніше зітхнув, натякаючи, певно, на країнських заробітчан, найстарший бородань. – Тож Гвадалквівір сюди їде… Але запам’ятай собі, дурний рабе глупства безконечного: від цього нічого не зміниться, якщо не змінишся сам, бо де є бідні, там є багаті, де насипом дурні – мус бути розумні, де раби – там рабство, і лиш вільному – воля і спасенному – рай…
На цій притчі віщий сон з НЛО обірвався і пан Каправка побачив перед собою здивованого старовірця-комуніста Фрідріха Карловича Батіна-Сибіряка:
– Шо ето ви арьотє, как у сєбя дома? Людьов пужаєте!
МОСКАЛІ
– Москалі! – трубно кликнув що було сили пан Каправка, розуміючи, до чого віща зустріч з НЛО.
– Да успокойтесь ви, нєугомонний! Потому што откуда могут взяться в такую темень да єщьо в такой глуші ваші москалі?! Румуни – другоє дєло: во! Лазутчіка своєво заслали – бармена Аурєла: местних спаівать! Так ви етого нє відітє в самий канун! Революції – імею ввіду!
– О Господи! – вжахнувся в душі пан Каправка.– І цей терзає мене, як орел Прометея!
– Коль уж ви мєня разбуділі, уважаємий, своїми воплями, так будьте добри, отвєчать: с кєм казаки на етот раз і под какімі знамйонамі?!
– А що – вже знамйона на Банковій вивішали?! Які?!! – стрепенувся пан Каправка, з жахом думаючи, що він з тим НЛО все проспав і початок нового витка – теж.
– На сєй раз красниє! Так что созивайтє екстрєнно своїх москалєй і спасайтесь бєгством в Бессарабію! – збрехав, оком не моргнувши, останній із комуно-могікан, склеротично плутаючи козаків з москалями і тим доводячи пана кошового отамана ще раз до розпачу.
Але що мав робити з цим старим бевком, коли скрізь і так один блуд, втрата орієнтирів, пошук векторів та історична несправедливість!
Однак даремно пан Каправка переймався історичною правдою. Бо саме о цій нічні порі, рукою подати від корчми – у своїй комірчині при школі, що правила йому за житло і кабінет, місцевий літописець, незалежний історик пан Варцаба виводив чорним по білому заголовок свого епохального чергового відчиту на черговому Міжрайонний симпозіумі нетрадиційних краєзнавців-істориків:
“Боніфантій Каправка і доля перманентних революцій на грані тисячоліть і зламі епох взагалі і в окремо взятій адмінодиниці “Козацька Корчма”.
До свого дискурсу пан Варцаба взяв епіграфом улюблений вислів пана Каправки, який належав Дуридемосу Фігулу Еротосфану, який жив приблизно у 205 році до нашої ери на острові Фалос і спостерігав звідти за амазонками, які казилися в дівках на північному узбережжі Чорного моря, якщо дивитися з Півдня, а якщо з Півночі, то на південному, але не годні були вплав подолати морську пучину і спалити усе те, на що вони його надихнули своїм ранньо-мезозойським фемінізмом, тобто знамениту крилату синтенцію: “Абсурд, голод і ерос правлять світом”.
Але тут же задумався, бо як тут не задуматися, коли наведений вище епіграф геть зовсім не тулився до наведеного ще вище заголовка, а тому віковічна духовна потуга і політична воля цілого народу і тисяч його окремих звитяжців йшла нанівець і зовсім ні на що не надихала, тим паче не вела вперед. А навпаки – назад до неписьменності, хаосу і розтління.
А на що дорога, коли вона не веде до храму, а на базар, в казино чи до іншої розпусти і свободи моралі? Тому пан Варцаба викреслив рішуче застарілу, далеку від народу сентенцію Дуридемоса (най його шляк трафить!) і вписав власну, ближчу й актуальнішу:
“Розум, сила духу і любов правлять світом”.
Х. Варцаба, 2105 р. н.е.
“А тепер най лиш спробує пан Каправка не виставити мені, таке про себе прочитавши! Тут же викреслю із скрижалей історії і на збитки впишу Покукальського”, – сказав незалежний історик і літописець Козацької Корчми пан Варцаба, якому вже, вважай, третій місяць бармен Аурел не давав ніц нічого в борг, навіть гальбу того квасного пива з підпільних броварень Мрк…ч…, словом, Мерекечете-келеменепересетефехе, того глитая-корчмаря поганого, закриваючи свій манускрапт, бо вже за вікном сіріло і треба було збиратися до корчми.
Саме в цю мить затріщало у проводовому радіо, що висіло на стіні теж ще з часів, коли на оідних рахманах ще полювали за благородними оленями і гірськими гвинторогими архарами напівголі амазонки, і змішаний хор державно-громадського радіо грянув славень Великої Перманентної, який склав народ на слова пана Каправки:
На майдані, коло корчми, революція іде,
Люд повсталий пробудився, знай, вирує і гуде:
Най найкращий, наймудріший за отамана буде,
І в будуччину щасливу нас поскорше приведе!
Нас приведе! Де-де-де-де!
Там-там-там-там!
Сла-а-а-а-а-а-а-ва нам!
КИТАЙЦІ
Почувши власний славень Революції, пан Каправка зрозумів москальсько-комуняцький жарт Батіна-Сібіряка і випровадив його з корчми, пообіцявши вибити йому звання ветерана Перманентної Революції, тим паче, що, як виявив пан Варцаба на сором усьому демократичному козацтву, придумали її двісті років тому червоні вожді Пролетарської революції. Отакі парадокси, що вже й взагалі – що і звідки, тим паче – куди і нащо цеи нуртування нутряне у глибочіні рідних теренів?!
Хоч теренів рідних далі хвіртки не було видно, позаяк вони потопали на ту пору у ніжному Віолеті світанку, однак кожною фіброю своєї поетичної душі чув пан Каправка потугу незбориму нуртів, що двиготіла у нібито сонних, але насправді пробуджених надрах рідного народу, котрий ще й досі, слава Богу, населяв зрідка ті самі рідні терени, хоч звався вже на новий манір: людський фактор. Але байка, бо як його не називай той народ, а називали! Він все одно народ і більше ніхто! І як його не викорінюй, не витолочу, не вивозь “за прєдєли”, він є і населяє рідні терени, і нічого не вдієш!