А в кален-дарі-і-і… Щодня свято, а через день – День подяки: інвесторам, Міжнародному Валютному Фонду, Санта-Соресу, Папі Римському, Барбадоській іпотеці, феміністкам-мироносицям, а Пушкіну – то йому, біднятку, ще й з ритуальними хороводами довкруг багаття і заклинаннями хором у два голоси:
“Хто зробить? – Пушкін зробить!(тричі). Прийди-прийди, Пушкін! Зварим тобі юшки! Покладем на стовпчик! Пушкін славний хлопчик!”(цілу ніч до безконечності)…
Але й це було бозна на якому витку ( то пан Варцаба їм рахунок веде), але ще тоді, коли серед титульних країнців були не лиш козаки, але й дівки, молодиці та купа старих бабів, а не одна теща Марусякова з Вергункою. Бо на передостанніх витках, що фіолетовому передували, пурпур енд елєктрік, вже на банджо усі грали і співали: “My love Harri! My lovе Potter!” – і збирали рублені центики на видання десятитомника якогось Коельо Калєвали, без якого нібито нашій kozakіen ментальності ні вперед ні назад, а лиш на місці топтатися, чого дуже не любить Гваделупський іпотечний фонд. А тепер нате вам, козаки, ще й китайців! То що за відродження і чим тішитись?!
І по всьому в когось писок розтуляється питати: звідки в народу ревнастрої, синдром майдану і пристрасть до поетичної творчості, коли після кожної революції і надії на світле майбутнє – одна криза, розруха і ностальгія за світлим минулим?!!
От і знову, хочеш не хочеш, а двигтять ті нутряні ревнастрої, і нуртують, і рвуться назовні, не минаючи жодного козака.
ЧАС І ПОРА!
– Пугу! Пугу! – розбудив хтось вдруге із бузкового туманцю пана Каправку від державних дум традиційним козацьким паролем, повертаючи його тим самим до реальності, в якій він був отаманом козацького коша, а тому при відповідальності за людський фактор і його будуччину, най його курка-бушконіжка копне ще й пістряк дзьобне, те життє! Одна рада на нього – революція! Бо лиш вона повстане, пан Каправка разом зі своїм кошем відколюється від піарщиків у змиг ока, це раз, а по-друге, створить ревком виборчого штабу і забере під нього у М-р-к-ч-т-тяна ( ще один, хоч не китаєць, але теж добрий, най не кажу хто!) корчму, і тоді зразу ж під його знамена народ валом повалить, і нарешті, щось з того буде, бо спасу нема. О! Ще не встиг подумати, а вже – почалося!..
– Хто такий? – стрепенувся пан отаман, шукаючи очима того, хто б міг прибитися до Корчми в таку пізню годину, не зважаючи на китайців.
– Козак з лугу! – відповів той, постаючи перед безсонними очима отамана з бузкового нічного туману в образі пропащого безвісти пана Варцаби.
– Йой, пане Варцабо, це ви чи не ви, бо на вас лиця нема! – зрадів і водночас вжахнувся пан отаман, не впізнаючи по через косі очі і геть жовту фацу (лице) знаного літописця, теренознавця і незалежного археолога. – По голосу обізнав… Чи вас в яких казематах тримали чи на свій копил перешили ті китайці, най їх грім поб’є!
– Шо було то було… – ухилився пан Варцаба, водночас натякаючи на тортури. – але попри все я своє робив: докопувався не зважаючи ні на що і докопався!
– То вас в пивниці тримали! Чи, не дай Бог, в котловані якому чи карпатських печерах, що в скалах тисячоліттями та водою бистрою видовбані?!!
– Я маю на увазі: у фігуральному значені, що означає – до суті й істини, аd ovo, а не ab ovo, тобто – до яйця, а не навспак, коротше, в сенсі: чого тих китайців з кожним днем все більше й юільше, як і їхньої цивілізації, хоч вони й дрібні?
– І то чо?
– Бо серед них більша половина – жіночого роду, хоч і в штанах! Я б навіть сказав – усі 80 відсотків! – відкрив очі на китайців пану Каправці мудрий народознавець пан Варцаба.
– І то ви, пане Варцабо, думаєте, що звідси – їхній розквіт і кількість? – не міг повірити далекий від демографії боян і отаман пан Каправка.
– Атож! Лиш звідси!
– Тоді що робити? Може й нам за нашими відсотками жіночого роду, чи то пак, вашими жінками, у світи вбиратися накажете? А рідні терени, а діти-сироти – на кого лишати?! Може, на поталу китайцям, котрі ще може бути і в’єтнамці чи монголи, котрі ще не вспіли появитися, як ви вже й досліджуєте?!
– Та ви що собі намислили, пане отамане?! Чи ж я посмів би хоч подумати про таке?!
– Ото ж бо! Треба від яєць починати, а не наоборіт, як ви кажете… А що вгорі чути на те?
– А що чути, коли наші чільники і обранці на данім витку з блоку фіолетових пофіґістів! От і думайте!
– О-о-о-н воно звідки ноги ростуть!.. А мені голова мало не трісне: чого та чого вони себе фіолетовими пофіґістами називають, наче б і фіґи на наших рахманах не ростуть, і фіолетового мало що, окрім ночі, водиться… Не знаю, щоби я робив, пане Варцабо, не дай Боже ви не вернулися б від тих китайців живим?! Отак-о би сидів у цій темені непросвітленим і не знав куди вести? То уточніть, чи знов розкол і новий виток?! Чи по-старому?!
– Та боронь Боже! Вперед і вгору аж до вирішального!
– А на чиїм боці і під якими фанами, коли ви вже так проінформовані тими китайцями!
– Лиш не тими, що Покукальський, маю на увазі фіни, бо він адмінресурс!
– То зачекаймо ранку, та й по ситуації із фаною над управою будемо орієнтуватись у революційній!
– Але ша, бо ніч має вуха. Тай, кажуть китайці вже нашу мову калинову вивчили.
– Та ви шо? От народ! І скрізь він тобі влізе без мила, і все тобі вивчить! От шо то, коли землі рідної не вистачає! Мус народ дриґатись…
– Чекайте-чекайте, не дуже-сте хваліт їх, бо, от попомните мене, рік-два, як ми китайську будемо вчити як державну, згадайте лиш москалів, що вони нам віробляли з тим своїм Пушкіном! Добре, що людий мало зосталося, а то б то сей день лиш би й чули какання та штопання. Але то ще нічо проти того, що китайці, яких нібито олігархи самі завезли на наші рахмани, які нібито вже давно не наші, а їхні, як і все, лиш про те вони ніде ані чичирк, бо, мовляв, козаків попре на новий виток ВеПеРе..
– От біда! – розпачливо вдарив об поли пан Каправка, – І на шо ж вони їм ті китайці?
– Щоб робили! Але чи знають вони щось про плуг, чи наші сівозміни, чи бачили бульбокузьку близько? Чи навіть ту саму нашу економіку, щоб заводи ставити?!
–Йой, пане Варцабо, розстроїли ви мене вщент! Ото вже рису наїмоси… По саму зав’язку… Йой-йой, аби не було нам ще так, як Австралії з кроликами… Тим паче, що власних зайців стільки вже з Чорнобиля наскакало, що страшно за корчму вийти! Затопчуть!
Запала тиша, в якій чути було лиш далекі перегуки нічних дозорців на дорогах, тупіть зайців у степовому сухостої та сміх п’яних туристок-гастролерок на озерах, що найбільше тривожило і так розтривожену душу пана отамана, який по довгих роздумах рішуче луснув долонею по столу:
– Час і пора козацтво збирати! Та будемо чекати сигналу!
КОРЧМА,
Дещо з історії адмінодиниці (колишнього села) Козацька Корчма,
у викладі незалежного літописця і нетрадиційного краєзнавця і “білого” археолога пана Варцаби, що проливає світло на сучасну обстановку у цій адмінодиниці зокрема, та в Країні взагалі.
“У заплутаній багатовіковій історії людства Козацька Корчма згадується тричі.
Свідчення Дуридемоса Фігула Еротосфана про засилля Причорноморських просторів від Дніпра до Дунаю племенами войовничих амазонок до уваги не береться через відсутність у ньому бодай натяків на присутність на наших пратеренах до нашої ери чоловіків, а козаків (тобто вільних людей, вершників) і поготів.
Зате дорожні нотатки пілігрима, ченця і лицаря ордену Василіан Христофора Варцаби 1625 року, знайдені недавно в жіночому монастирі Путня (Румунія) дають нам повну картину життя і побуту унікального поселення. Ось що пише цей мандрівник, можливо, наш далекий предок:
“Мандруючи Україною (так 500 років тому називали нашу Країну, – авт.) по кількох роках по великій битві січового козацтва з турками під Хотином, був немало зчудований, стрівши на західних кресах її, між Дністром і Карпатами, подобу Запорізької Січі, невелике поселення з одних чоловіків, розташоване на трьох горбах край битого шляху, знане у цих краях як Козацька Корчма. Зі слів старожилів дізнався я, що поселення основав з корчми запорізький козак Хаїм Маркитан на честь великої перемоги запорозького війська над турецьким султаном у битві під Хотином 1621 року і на поману січового кошового й гетьмана України Петра Конашевича-Сагайдочного, померлого від смертельних ран, нанесених йому у тій небувалій січі лютим ворогом. Може через ту велику печаль село чоловіче нагадувало мені рідний монастир, хоч тут буяв мирський вояцький побут, корчма гула день і ніч піснями і танцями, рокотанням бандур, підвиванням ніжним ліри та перченими жартами, під які козаки між чаркою писали листи турецькому султану і передавали у Царгород подорожніми, які, як і я, раб Божий Христофор, долучалися з великою охотою до бурхливих невинних забав і на довго переривали свої мандри пішо й кінно Козацьким шляхом з Півночі на Південь, і навпаки. Але жодного разу не бачив я тут жодної жінки, наче їх ніколи в цих краях не було. Та вже відходячи в рідні краї, почув я від п’яного писаря побрехеньку, нібито на цім місті, де постала Козацька Корчма, гетьман Сагайдачний віддав тому ж таки Хаїму Мусі свою жінку за тютюн та люльку. Про цю подію місцевий кобзар і пісню склав, яку вони тепер співають усі хором і мене навчили. Тож з тих пір нібито почалася дивовижна, єдина у світі традиція, яку вони не порушують ані за жодних обставин. Лиш яка жінка з’явиться у корчмі, яку населенці називають Січ, як вони, сірич козаки, трохи розраявши бранку, передають її разом з листами у ясир турецькому султану з наказом не вертатися без “торби з лірами” на розбудову Корчми-Січі. Але якими саме лірами – грішми чи музичними інструментами – так і не дізнався, очевидно вони те тримають у великій таємниці. На похвалу козаків, дітей вони залишають при корчмі, де навчають їх грамоти, бойових мистецтв, хоровому співу під бандуру і ліру і верхової їзди і ловитві диких мустангів для цього. Прожив я з козаками, вивчаючи їхні звичаї і обряди, років зо три, і досі жалію, що вернувся до братів-василіан, най простить мені цей гріх святий Василій і брати-василіани, але кращого життя я не знав і волі стільки не напився, як за час мого побиту у Козацькій Корчмі.