Паства теж дивилася на панотця, жаліла його і раду радила, чи кликати в корчму, а чи йти самим до церкви, бо дуже вже жаль було молодого панотця. Особливо панові отаманові Каправці, військо якого вже давно перейшло під омофор Київського патріархату і з тяжкими, мало не кровопролитними боями вже сім витків революції поспіль вигонило з церкви московських попів. А як нарешті вигнали, той церкви не треба. Отака ганьба, але що робити, коли з ворогами воювати набагато легше, як із самим собою?..
Лиш чекати, коли проясниться, або виборів. Так кожен собі думав, але мовчав, бо що тут скажеш, доки не прояснилося…
Місцево влада у складі голови Покукальського та сторожа Калатайла дивилася то на церкву, то на корчму, і думала, як би то безболісно примирити ці дві стихії, але так, щоб не повторити колишніх помилок і моральних втрат. Бо ще й року не минуло, як дискваліфікували, чи розстригли панотця Валерія, який не дочекавшись, коли паства до нього прийде, сам пішов, як Магомет до гори, до корчми і так зріднився з нею, що, бувало, й службу у ній правив. А до храму й не потикався!.. Чисто блуд на панотця напав, як на тих, що башту Вавілонську зводили. Матінка Анжела з горя воз’єдналася помислами з церковною служкою – причинною Касею, та й втекли обі від панотця і ганьби не то в Італію, не то ще далі – в Іспанію. Тож тепер сільська власть мусила пильно стежити за кожним кроком новопризначеного настоятеля храму Святого чудотворця Миколая, теж Миколая, бо якщо, не дай Боже, що, то вже і їй, власті, прийдеться йти у відставку, або в монастир. А не хотілося б…
Панотець Миколай, наткнувшись на строгий погляд голови Покукальського, потупав-потупав по паперті, пошукав очима у небі правди, та й пішов свічки гасити, думаючи, що це ж вони могли б свічки гасити разом з матінкою Мирославою, яка десь мучиться без свого панотця вчителькою музики у Львові, і все чекає, коли він покличе її у “Козацьку Корчму”. Але панотець не кличе: боїться, щоб тендітну, богобоязливу матінку, Господи прости, не зґвалтували ці здичілі без жінок хлопи. Чого лиш один Марусяк вартий!..
І панотець Миколай перехрестився, пригадавши страшну повість Марка Черемшини про ватага опришків Марусяка й попадю, яку читав вже семінаристом, готуючись на парафію в горах. Господи помилуй! Бо хоч тут не зовсім гори, проте, якщо вірити чуткам і Марусяковій тещі, що часом заходить сповідатися, місцевий Марусяк не ліпший за літературного. Та й сам благочинний мав нагоду в тому переконатися, коли мандруючи якось на ровері (прихід був такий бідний, що й до ровера довелося докладати, купляючи) поза селом, зненацька натрапив на озера, на смарагдових берегах яких, мов на пляжах чорноморських, розкинулись ліжбища голих туристів, переважно жіночої статі, за якими збившись у зграї, а то й поодиноко, стежили звіддалік голодними очима напівголі дикі люди чоловічої статі. Та ще більше здивувався панотець, впізнавши у тих очеретяних людях своїх мирян, яких бачив лиш звіддалік у корчмі, на чолі з самим паном отаманом Каправкою, чий мундир поблискував орденами й медалями на розлогій вербі край берега. Але не про Каправку мова, а про те, що з поміж диких, шанталавих людей вирізнявся статурою красень років сорока, судячи по нахабній фізіономій, не хто інший, як Марусяк…
І нічого не зоставалося одинокому у своїх страстях-тривогах отцю Миколаю, як просити свого небесного патрона сотворити чудо, навернути заблудлих, похряслих у п’янстві-буянстві овець до храму Божого, а самому сісти писати цей трагічний псалом про нашу дійсність, який згодом надрукує районна газета під псевдо “ Козак Нечай”.
Й три гори, як три царі –
Брати-єдинокровці!
А що на першій на горі –
То золота церковця.
А що на другій на горі –
То корчма чортом диха:
Там вояки й плугатарі
Товчуть об землю лихом.
А що на третій – то жура
Півнеба ніччю вкрила.
Ой то, братове, не гора –
То лицарства могила.
Забігаючи наперед, скажемо, що за цей вірш редактор районної газети ”Фіолетова правда” мало не поплатиться посадою, бо районна фіолетова влада, випадково прочитавши, побачила у третім куплеті про третій горб натяк на себе, як могильника демократії в образі “лицарства могила”. Тож панотцю довелося тричі службу правити, аби вгамувати місцевий антинародний режим від репресій щодо редактора і свободи слова.
РЕАКЦІЯ
А на другий день, якраз було Макарія, зайшов у церкву сільський голова Покукальський, помолився, а далі й вийшов на паперть, всім своїм виглядом показуючи, що має до панотця Миколая поважну бесіду. Так і не діждавшись мирян, а отже й служби не почавши, панотець вийшов слідом, готовий на контакт із владою ради спасіння потопаючої у гріхах громади.
Та лиш панотець, поправивши на грудях хрест, прокашлявся до казання, як Покукальський, дивлячись у землю, перебіг його.
Вібочєйте, панотче, але бачив вас учора на ровері коло ставків. Тож прошу вас дуже, як поки що єдина у Корчмі, маю на увазі, село, власть, а власть, як ви самі кажете, від Бога, не ходіть туди. Не починайте з того, чим закінчили своє перебування в Корчмі, маю на увазі село, хоч і корчму теж, ваші попередник благочинний Валерій. І в корчму не йдіть, ну ту, що не село, а лиш корчма на горбі при дорозі. Краще об’явіть, щоб у хор церковний приходили. Може хоч співом приманите тих пияків? ( О! Чуєте, як співають?! Най хор Вірьовки ся сховає!) Бо я вже всі методи випробував, і жоден не годящий. Наче наша Корчма, село маю на увазі, якесь прокляте місце… То я й гадаю собі: а може хресний хід організуємо та висвятимо Козацьку Корчму разом з тою корчмою, що при дорозі на горбі? Але – ще не час. Ще, гадаю собі, варт з ними, тими в корчмі заблудлими, попрацювати, як слід…
Уже минув місяць від тої розмови. Вже відцвіло у церковнім садку все, що мало, вже й вицвіло на церковній брамі п’яте оголошення про хор, а до церкви як не йшли ні власть, ні народ, так і не йдуть, і про хресний хід не згадують. Зате – ось, футбольний матч затівають на саме Різдво Івана Предтечі! І нема ради на тих грішників!..
СЕНЬЙОРА ДИЯВОЛУЧЧІ
Але це ж треба, щоб саме тоді, коли верхи й низи Козацької Корчми шукали консенсусу, і шляхів до Європи в обхід турків, румунів і навіть Австрії, яка крім добра, нічого поганого місцевому люду не зробила, а сам цісар, коли вірити пану Варцабі, так любив козаків, що виманив їх з-під Хотина, ба навіть з Козацької Корчми, де їх сотня осіло, аби вони йому не лиш каву варили, а й Відень від італійців боронили, бо, відей, фрау їхні першими зачали штрикати до тої Італії, як нині наші, інакше, що було ділити тій Австрії з тою Італією, щоб аж войну починати?! Але мова йде не про історію, най пан Варцаба з нею до чиніння має, а про те, що саме в ту хвилину під корчму, ту, що на третьому горбі при шляху Козацькім, під’їхало таксі і з нього вийшла… нє, не жінка! І не топ чи поп модель. Цариця! А що фіґурова!.. А що фризура суперова! Та куди тим зіркам голлівудським! Корчма закам’яніла з келішками коло самого рота – оце жінка! Або сниться… Нє – не снилося, бо одне й те всім не може снитися. Ну, може, звісно, отака приснитися, але той пан череватий, що бірбилив за нев плаєчком д’горі, навряд! Хіба лиш в гарячці чи кошмарнім сні.
А цариця все приступала ближче й ближче, сяючи закордонною вродою так імпорпортно-фудульно, мов по небу йшла. І прийшла, і стала перед корчмою. А за нею череватий пан.
–Ілю, – звернулася ласкаво небесна цариця до роззявленого з дива Парасчиного Ілька, – я приїхала за дітьми, мой, Ілю, ти чуєш? Вони згодні. Он вони! ( з таксі й справді повилазили незвично чисті й причесані Ільові бахурі, які ледве школу доконали, чекаючи тайно від тата, коли вже мама приїде та забере їх до Італії). А це, познайомся, сеньйор Карло Дияволуччі, їхній вітчим. Ілю, лиш не переживай і не роби дурниць: нащо тобі ці діти? Ти ж сам собі ради не годен дати, Ілю… То нащо тобі, Ілю, ще й діти? А тепер тобі буде добре, будеш зовсім свобідний. А до нас будеш їздити в гості – сеньйор Дияволуччі не лиш багатий і добрий, а й прогресивний у питаннях сексу. Хоч, Ілю, нащо тобі та Італія? Що ти там не видів? Ліпше ми сюди будемо приїхати, бо сеньйор Дияволуччі збирається ставки наші взяти в оренду – рибу розводити і білі лілії на продаж, а в шелюгах на березі – шампіньйони. Так що не бануй, скоро побачимось.