Христофор Варцаба, пілігрим, чернець ордену Василіан, по дорозі з Бессарабії на Польщу року Божого 1627”
Вдруге згадки знаходимо через 400 років у віснику Оксфордського університету “Історична кунст-камера“ у науковому дискурсі всесвітньо знаного історика, демографа і палеонтолога Хелловіна Варцабі “Аномалії розвою земних цивілізацій і окремих етносів” (травень, 2004 р). Ось як відгукується про нашу рідну Козацьку Корчму не менш вражений Хелловін Варцабі (треба вияснити, чи не родич нам по святому отцю Христофорові Варцабі, хроніки якого ми цитували вище? – авт.):
“За всю свою історію ці квітучі, густозаселені краї, такого ще не знали! За роки незалежності України, як віддавна називається ця посткомуністична держава в центрі Європи, а надто за останні роки Режиму (якого – не уточнюється. – авт.) тільки із Західного реґіону на заробітки до Туреччини, Італії, Іспанії, Португалії, Німеччини, Сьєра-Леоне, Канади, Америки ект., не рахуючи сусідів – країн колишнього соцтабору, виїхало майже все молоде працездатне і дітородне жіноче населення в пошуках заробітків, щоб , як тут кажуть, поставити на ноги дітей, дати їм освіту і надію на краще життя. А такі села як Козацька Корчма зосталися без жодної жінки, окрім двох пенсіонерок. Що ж до осиротілих чоловіків поселення, то воно не вилазить із корчми, пропиваючи зароблені дружинами гроші. І виходу з цієї драматичної для держави, як і приросту популяції українців немає поки що і не буде доти, доки, як вважають українські чоловіки, “не прийде нова чесна і моральна влада, не наведе порядок і не поверне нам наших роксолан.”
Політики теж переконані, що пора все міняти, але на кого і на що, не уточнюють. Думку про те, що дійсно треба усе міняти в цій державі “з голови до ніг” – поділяє і автор цієї статті, якому довелося кілька днів жити у цьому унікальному давньому поселенні з досить романтичною назвою “Козацька Корчма”, і спостерігати за поведінкою чоловіків, цих своєрідних амазонів, і з печаллю констатувати серйозні відхилення і навіть збочення на всіх рівнях: фізичному, біологічному і психічному, хоч на перший погляд це досить нормальні люди, в міру енергійні, веселі і співучі, коли вип’ють. А так як вони це роблять охоче, майже не виходячи із корчми, так вони називають дешевий ресторанчик при в’їзді в село, то приємні до спілкування завжди. Жали тільки, що свідомість їхня разом бажанням щось міняти у власній судьбі з’являється раз на чотири чи п’ять років, перед виборами усіх рівнів…”
Doc. Х.V. Oх. Univer. April, 2004.”
Як бачимо, навіть сторонські люди, (хоч може й гіпотетично вони нам і родина. – авт.) бачать, що так далі не можна нам жити, і треба все міняти і то негайно.
Х. Варцаба, незалежний історик, політолог, краєзнавець, демограф. Село Козацька Корчма. ( Часопис “Незламна нація”, ч.7, лип., 2104р.)”
Ці два історичні документи, знайдені паном Варцабою і власні вислідти, розтиражовані на лазерному ксероксі, лягли на стіл перед паном отаманом Каправкою напередодні 26 витка Великої Перманентної Революції на світінку.
– Ось маєте доказ, що я недурно по казематах китайських сидів, а мав контакти там з вічними революціонерами, як вони себе називають, яких до Дня народження Президента і демократії амністують і вони приєднаються до опозиції у перший же день чергових виборів. Але під якими штандартами – Покукальський, чи то пак фана над адмінуправою покаже. Слава Богу, вже й розвіднятися почало!
Справді, як пише збірник крилатих виразів, підпільно виданий опозицією 16-го витка Великого Перманенту, як з любов’ю називає людський фактор Велику Перманентну Революцію: “якою б довгою не була ніч, а ранок наступить”.
І він наступив, і над адмінуправою пан Каправка з паном Варцабою побачили осяяне першим промінням фіолетове знамено, що явно знаменувало таку саму владу, яка ще недавно на минулих виборах 25-го витка били себе в груди на Майдані Усіх Свобод під Монументом Усім Героям і запевняла, що з усім буде покінчено, а тепер, на старті 26-го, знов будуть бити у ті самі, лиш окріплі, груди та оманливо запевняти обурений людський фактор, нібито в них терміну стачило лиш на те, щоб “покінчити”, а на те, щоб “почати” – треба ще зо два терміни, як не більше! І людфак (народ) купляється, і віддає голоси. Але то було перше. Ще до китайців. Доки ще не осмислили своєї історичної місії козаки – титульні країнці. А тепер – по всьому! Терпінню прийшов край. Пора “обух сталить, то добре вигострить сокиру, та заходиться вже будить!”…
Згадав пан Каправка рядки свого попередника, поета бозна-якого століття, офіційно визнаного владою пророка ще на перших витках ВеПР, по кілька пам’ятників якому й донині прикрашають усі адмінодиниці аж до столиці, але чогось в різній амуніції: де в кожусі, де в пальті, але більше – в одних трусах, майці і футбольних бутсах, під якими написано від руки, з розмахом і завитушками, всім дороге і знайоме ім’я: Шева…
Кілька разів поривався пан отаман вияснити у пана історика, чого це той поет, якщо він пророк титульних країнців, та не в козацькому кунтуші чи генеральському строю, як він, пан Каправка, а почасти лиш в однім, перепрошую, спіднім?.. Але де в цій борні за демократію і різні інші свободи виясниш?! Тож просто махнеш рукою: та най! Тим більше, що тим , що його ліпили, видніше, в чім пророкові перед люди стати! А тобі, сараку Каправко, свого горя доста та відповідальності перед нащадками, не приведи Господи, щоб вони китайцями були! Бо нащо тоді ця вічна борня і неперервна революція?! Тим більше, що придумав її якийсь Нелин чи Оленин, а може якись Ільо Парасчин ще двіста років тому, сам умер, а вона й досі живе й людям жити не дає!
– Пугу-пугу! – обірвало страждання козацького отамана і народного пророка дружне вітання.
На порозі корчми, осяяної весняним ранковим сонечком, постали Парасчин Ільо та Митро із Зеником, хоч вже готові раду радити. І враз життя у корчмі ожило, зашкварчало на кухні яєчнею, задзенькало за прилавком бару чарками-пляшками. Розкуйовджений після сну бармен Аурел, емігрант з Молдови, змахнув зі столиків вчорашні крихти разом з ранковою росою, і завмер, в чекані замовлень.
КОЗАКИ
Але рада не починалася. Чогось наче їй бракувало для початку. А чого, коли мужности, готовности і здорової злости було доста для того, аби зачати щось нарешті робити, або хоч радитися, куди і з ким іти і до кого приставати.
Але мовчали. Пили, не цоркаючись і без тостів, як на поминках, і мовчали. Кожен про своє. А найбільше про те, що вже нівроку 26-й виток робить Революція, а ще жодна з них не вернулася. А то нічого доброго не віщувало… Нарешті не витримав Ільо Парасчин, спитав, як у дзвін вдарив:
– І де той Марусяк, крррва мазеррр єго була!
– А колись їх було пів села… – зітхнув Зеник.
– Марусяків? – здивувався Митро
–…Та де! Яких Марусяків?! Угій! Та же їх! Отих, по кім душа плаче…
– Ша! ні слова про них, бо я теж не годен! – Як бартков кресонув Ільо.
– Та де пів села?! Більше!
Було село Василеве, а в нім – Василихи,
Не зосталось ані ляльки, тілько – торба лиха… – Зачєв було пан Черчілль, та його збив , геть роззлостившись, той самий Ільо:
– Кажу вам: ні слова, бо біда буде! Ви мене знаєте!
Наїхали бусурмани, віпустили чорта,
Там, де було колись село, зосталася корчма…
– …Так! Набагато більше! Нині то важко уявити, але так було… Я ще пам’єтаю, як, бувало, станеш на брамі – а вони все йдут і йдут – хто на поле, хто на ферму. Аж в очах мигтить, як би колись на Рутен-штрасе в Черновцях, або десь в Москві чи на Бродвеї… Єк зараз бачу… Або на свєто яке… Найбільше – Великдень… Шо вже за краса пишна та гожа! А коло клюбу, було?.. А коло клю-ю-юбу, мамко рідна, того цвіту – топчи не хочу… А коло церкви! Май троха старші, але то не псує вражіння: сорочки, цятками вишиті, блищат, аж очі вбирают! А фустки! А горботки! А киптарі! А самі – одна одної файніша! Пане отамане, чи ви пригадуєте?..