І вже попрощавшись, цариця спохопилася:
– Йой, мало не забула! Вам, пане Мірчо, ваші колишня дружина краватку передали. Казали одягати до сорочки тої, що в смужечку, якщо ви її ще не запрали на чорно.
Порившись у торбинці, витягла червону краватку в целофані й повісила на ажурну огорожу корчми. Череватий пан при тому смішно розкланявся і поторохкав слідом за царицею до таксі з причесаними Ілювими бахурами.
Корчма стала потроху приходити до пам’яті лиш за годину (такий був струс!), коли вже, напевно, таксі з Ільовими італійськими родичами доїжджало до найближчого аеропорту. Першим очумався коло сільської ради голова Покукальський, який згодом, у буремний час виборів, виявиться ярим прихильником Режиму та ще й спрямованим на схід, а не навпаки:
От маєте інвесторів! Ще де та інтеграція в Європу, а Півонька вже туди протиснулася і притарабанила окупанта. Мало нам було Австро-Угорщини з Румунією, так нате вам ще й Італію! Але абись знали: того не буде! Най ліпше ще одне монголо-татарське іго чи той самий Донбас, а лиш не Дияволуччі! Мало їм наших жінок, так ще й риби хочеться? Не знають, а не знають ті макаронники нашої історії з паном Варцабою. Най лиш піткнуться, ми їм таке Гуляй-поле разом з Нестором Івановичем влаштуємо, що не до коропів буде і не до шампіньйонів! От таким чином, бо інакше – фертик!
Але корчма мовчала. Дозрівала у глибині думами грозовій ними, словами громовими, але поки мовчала. Пити теж не хотілось. Співати – й поготів. Навіть актуальних і цілющих для душі емігрантських чи рекрутських. То ж стали розходитись, хоч до вечора ще було та й було. Лиш Ільо зостався. Перехилив цілу фляшку з горя, а тепер спав, упавши головою на стіл та пускаючи на картату церату з-під вусів тоненьку цівку слини.
– І де той Марусяк ходит? – дивлячись на сплячого Іля, спитав гірко Митро.
– Не чіпай, най спит, може, біду свою переспит. Біда, як жінка, чи то пак мрія про лілові ночі і золоті помаранчі Гвадалквівіру, з нев тра переспати… – зітхнув пан козацький отаман Каправка тужно, поволі оживаючи та гадкуючи, чи вбирати на завтрашній матч парадний кабат, чи то пак мундир, шитий на замовлення на українсько-німецько-італійській фабриці “Трембіта”, чи йти в одних трусах, як пророк? А куди ж тоді ордени причепити? Але то залежатиме від того, яку ролю йому прописав пан Покукальський на тому матчі. Та же, певно, що не бігати за тою каглою, як дурний, по полю! А сидіти собі в затінку десь на трибуні і судити! До того зобов’язує, врешті решт, поважне звання пана Каправки! Та й за слуги не перечать… Та й, коли на те пішло, отамани козацькі, перепрошую, на дорозі теж не валяються, щоб ними футбола ганяти!…
– Як пришла ми каррр-та!.. Ех, била-м би лиха година таке жіттє! – Не заспівав, а тихо зойкнув уже за верболозовим плетивом корчми хтось, чи не Зеник?…
Наїхали бусурмани, віпустили чорта…
Було колись файне село, зосталась лиш корчма…
Доточив речитативом хтось вже за корчмою. Чи не Марусяк?..
ПОМИЛУВАННЯ
Геть збитий з пантелику панотець Миколай вкляк перед вівтарем і став просити Бога, щось змінити в житті Козацької Корчми і його власному, а якщо можна, то поміняти парафію бодай і на тюремну, лиш би не бачити цієї вольниці козацької, підбитої горем, як шапка-бирка – вітрами, де він, священик, духовна особа, не відомо за які гріхи, почувався гірше в’язня в карцері, боячись оступитися зі стежки між храмом і чужою порожньою хатою, в яку його Покукальський поселив, повідривавши перед тим дошки з вікон і дверей.
За спиною панотця почулися кроки і він, поклавши три поклони, встав і побачив Покукальського з Калатайлом, що ревно хрестилися на всі ікони зразу.
“Господи, де ще вони мене бачили, в яких місцях не потребних? – спитав панотець Миколай Всевишнього, готовий до всього, і до цього офіційного стрітення із владою.
– Панотче, – сказав Покукальський, цього разу дивлячись в очі благочинному, – чи не прийшли б ви благословити наші змаги футбольні, що мають бути на Івана… на толоці? Почнемо, отче, з футболу, а відтак, як дасть Бог, і про духовне згадуємо: про хор церковний і хресний хід… І про душі, бо до них, як ви самі стали свідком, вже бояться рідні жінки вертатися…
– Авжеж, сину мій, – сказав панотець, тамуючи в серці зворушення. – Богу вгодне діло – спорт! Бо в здоровому дусі – і дух здоровий… і хоч… кхм, хоч про те в Біблії не сказано, та все одно… прийду. Але перед тим хотів би спитати пана голову, чи вільно мені бодай пізно ввечері, коли там вже нікого не буде, поїхати на озера та… плоть освіжити омовінням природнім, позаяк не маю щастя в хаті мати ванної і навіть лазні громадської десь поблизу?..
– Та певно що, отче! Можете! Ще й як можете! Лиш вважайте – не простудіться, бо вода студена фист через ті дощі…
НІЧ ПЕРВОЗДАННА
Страх бути запідозреним у гріховних козацьких забавах тримав отця Миколая з ровером при паперті до півночі. І лиш коли геть стемніло, і на небі засіялись рясно зорі, а на землі засвітились ріденько вікна, рушив благочинний від храму в напрямку озер. Вибоїстий шлях йому присвічували тільки зорі та серпик місяця, який всім своїм погідним виглядом сповіщав гарну погоду, а отже й тепле літо.
“Слава Богу, – думав панотець, поглядаючи то на небо, то під колесо, –тепер усе піде в ріст, а то сидить дуба в землі, як жалілася єдина постійна прихожанка Марусякова теща. А з літом, може й життя налагодиться. Тим більше, що одні вибори минули, а інші не почались… Буде людях передих хоч якийсь…”
Майже невидимий, панотець їхав затіненою садами вулицею, милуючись первозданною красою літньої ночі, не поруйнованою тисячолітньою цивілізацією, хоч може вона й обходила цей клапоть землі десятою дорогою. Та дякуючи Богові, що сподобив його, грішного, і відкрив йому таку красу невимовну, таку благодать світлу.
“Хто зна, – думав панотець, – може ради таких хвилин піднесеного єднання з Господом в образі Природи, і прийняв він священицький сан? Може це йому вища відплата за принизливі злидні, а ще принизливішу вбогість душевну його заблудлої у гріхах пастви, що дивиться на нього безсловесно щодень, як з верболозу, із своєї корчми, темна і спрагла темені, лиш темені.
– Уб’ю! – Сказав рішуче зовсім поряд чийсь голос. І панотець від несподіванки мало з ровера не впав. Але спинитись довелося. Тим паче, що голос повторив: – От бігме Боже, що вб’ю! І думати не буду! І дітей не пожалію! І себе – рішу! Так і скажіть, як буде дзвонити!
– Най ті качка копне, що ти таке кажеш, Іроде! – зойкнула з темряви Марусякова теща і панотець обімлів: Марусяк! В один мент благочинному і розвиднилось: побачив високого плота, яким донедавна в селі обгороджувались правдиві ґазди, а за ним і освітлений ґанок Марусякової хати.
–Ви мені не вівкайте! Не тривожте дітей! А робить те, що кажу. Бо я вам – не Ільо, що стерплю. Так і скажіть… Бо я її туди не посилав. Може й інші посилали. Лиш не я. Може скажете, що їй бракувало? Як сир в маслі… Нє! Повіялась! Скажіть, як не вернеться, то я її там знайду. Борзо. І депортую. А що то буде за депортація, то такої ні в сорок шостім, ані в сорок семім сі краї не виділи!
– Пілате крівавий! Шо ти собі намислив?!
– А нічо, лиш те, що прошу: най си вертає, доки не пізно. І не ганьбить мене й дітей…
Та й грюкнув дверима, як поклав крапку в бесіді. Перестрашений почутим отець Миколай запедалював геть від лютого Мару сяка, щосили намагаючись не рипіти сідлом, і не скрипіти колесами. Ні, таки добре, що матінка Ярослава ще у Львові, а що покличе її благочинний на парафію, то лиш по приїзду в село Марусякової жінки. Не інакше.
Від’їхавши тихою сапою від Марусякового обійстя, панотець що було духу натиснув на педалі і помчав не розбираючи дороги на село, туди, де під місячним сяйвом переливалися щирим сріблом громадські ставки, ще не викуплені товстуном Дияволуччі.. Спішився тільки на березі. Висока, сто років не кошена трава, запліталася між спицями коліс, гальмувала рух. Панотець закинув велосипед на плече і так пішов до води, схожий здалеку на чудну рогату істоту. На душу йому знову зійшла небесна благодать, лагідне піднесення звеселило розум і благочинний почав думати про світле майбутнє, коли, нарешті, депортує Марусяк з Італії, чи де там вона, свою жінку, і повернуться в Козацьку Корчму інші жінки, і приїде зі Львову матінка Ярослава… Далі панотець таке став думати, що якось і озвучувати не зручно з огляду на його сан, але з огляду на молодість, то можна охарактеризувати усі нічні помисли його одним словом: ЛЮБОВ.