– Чули-сте, тето, що чоловік каже? І не один? То йдіт собі здорові, бо, хоч я Бога й боюсь, але й він не спинит… – почав заводитись Ільо Парасчин, що по молодості літ найбільше переймався своїм солом’яним вдівством.
– Ти ще мені, лайдаку, грозишси? Ти ще на мене будеш голос підоймати!
– Тето, кажу вам, йдіт здорові, бо хоч в мене вже не лиш голос не підоймаєси, але, кажу, що йдіт, бо біда буде. Я гет уже через це життє вар’єтом став… Камарати – свідки! Чи, може, ви думаєте, що я тут з добра вісиджую? Шо мені більше нема шо робити? Йой, тето, та в мене на оборі ще кіт не валявси. Від Великодня не прано. Город не полений… В хаті миші, як коні, гасают, а в городі вовки виют. Йой, тето, йдіт собі, куди йшли, Христом Богом молю, бо я за себе не одвічаю! – мало не ридав Ільо, пориваючись встати.
Та “камарати” його стримували, як могли. Почалася гадранина, мало не бійка.
– Пустіт! Бо вже не годен!
– Не пустимо!
– Кажу, пустіт, най чиркну по венах – та й по всьому! Нащо мені за таке життє та ще й віслуховувати!..
І не відомо чим би й справді ся скінчила та тещина провокація підла, як би на ґанку сільради, що на горбі навпроти, та не виріс її чатовий Василь Колотило, перезваний через посаду гонорову Калатайлом, та не поцікавився:
– А що си стало?! Чи вже война, що тривога із самого розсвітку? Чи міліцію кликати?!
Відчувши солідарність влади з боку сільрадівського сторожа, корчма вгамувалась, але – не Марусяка теща. Навпаки, той шуцман взявся в боки до самого Калатайла, другого після голови чоловіка в селі! От і дай раду з цими бабами!
– Люди добрі, хоч вас тут і нема, поміж цих пияків! – зачала теща, як у Верховній Раді. – То це ще власть на мене буде писок відкривати, замість того, щоб взяти бука та й пігнати цю жереботу з корчми на поля? – заволала теща, не свідома сучасної ані політичної, а ні тим паче економічної ситуації, дивуючи несвідомістю не лиш корчму, а й Калатайла, який спитав тещу і мав цілком резон:
– А що їм там робити, на тих полях? В реп’єхах пастиси? Чи шо? Та же там і вівці не хотє!
– Ма-ти Божа! – аж приском пирскнуло від розпеченої Марусякової тещі. – А орати? А сіяти? Та же…
– А чим?! – здивувався сільрадівський секюріті в один голос із корчмою.
– І це ви, власть, мене, народ, питаєте? – визвірилась до влади Марусякова теща, ігноруючи корчму, як щось непотрібне. – А для чого я вас тоді вибирали? Пити-гуляти?
– А це ви себе питайте, а не мене, бо що я маю до ваших виборів, коли мене на чати поставив Покукальський?! А не ви! То я й собі стою щоночі, а більше мене не торкається…
Доки власть із народом дискусію вела та стосунки прояснювали, корчма до решти заспокоїлась, стала наливати з горя по… третій, нє, по… от біда! Це ж треба: через ту дідчу Марусякову тещу з рахунку збитися і тепер не знати, чи казати тост: “аби всі наші вороги поздихали”, чи – “аби усі дівки поскисали, що нам колись не давали”, чи просто “щоби пилось і лилось, щоб хотілось і моглось”, чи просто “будьмо!”, яке вже так спрісніло, що під нього вже й не пилось, і не лилось. Одноманітність, як відомо, братчику, бика може геть убити, не лиш козака.
– Так що, пермітець се трек, або дозвольте пройти, як кажуть брати-молдавани. От прийде голова, то й кажіт йому, – викрутився дипломатично Калатайло: що то значить коло влади потертися! Зразу хитрості прибуває в чоловіка!
АДМІНРЕСУРС
–О, про вовка помовка, а він… у браму! – зрадів Калатайло, забачивши у воротях адмінуправи її голову. – А що то за сувій у вас у руках, пане голово? Чи не послання від турецького султана? Або президента польського? Бо ми ніц нічо не чуємо й не бачимо без радіва й газет, хіба хтось щось по телевізору побачить, якщо його має, але за клопотами та за цими тещами хіба щось розбереш, що там у світі робиться?.. Може вже до Афроазії приєдналися ?.. Чи до Москви?
Почувши про Москву, корчма на своїм горбі принишкла. Але фіолетова фана, що тріпотіла над адмінуправою, свідчила не користь Москви, ні тим паче Афроазії, але їдея приєднання до Європи витала в повітрі
– Василю, як будеш такий фист мудрий, то я тебе розщитаю з тою Москвою у два щоти, бо ти козацтву лиш голову каламутиш політикою, як пан Варцаба історією, – просичав адмінресурс Покукальський ледь чутно, косуючи на принишклу корчму, але корчма почула.
– То шо там шо з тою Русієв? Кажіт, пане голово, не соромтеся, бо ми знаємо все…
І пішли гортати сторінки рідної історії за участі в ній Покукальського ще з тих сивих часів, коли Донбас хотів відділитися, а Прикарпаття приєднатися до білих Хорватів… А найбільше переймалися підтасовкою голосів на виборах, чим незмінний голадмінод Покукальський грішив на кожному новому витку Революції
– Не коліт мені очі тими виборами, бо я лиш виконував Конституцію, – не злякався, відей, добре битий в голову голова Покукальський. – Чи ви би хотіли, аби я в тюрмі сидів за порушення Конституції і ваших громадянських прав на свободу вибору? – заткнув писки правдоборцям Покукальський, а Калатайлу наказав:
– А ти жени борзо на пост до даїшників на Турецьке перехрестя Козацького шляху та попроси свистка… А ти Ілю, як наймолодший, збирай дві команді та й у неділю будемо грати на толоці футбольний матч.
– А м’яч? – спитав Ільо.
– Вже купив. Учора. Спеціально в район їздив.
– Знаємо ми той футбол… – загула корчма. – Лиш вибори – зразу ж футбольний матч на кубок Бен – Суркісяна! Наче нема на честь кого більше, от хоч би нашого національного пророка Шави, що в трусах стоїть на майдані за корчмою!
– Та про мене хоч на кубок діда Семена! Я лиш на те наполягаю, що вже доста дичіти в цих бур’янах! – кричав з-під фіолетової фани адмінресурс Покукальський, вдаючи фист перейнятим долею Країни і її людського фактора, перед тим добре насобачившись на політичних махінація у ході не одних виборів. – Треба повертатися до цивілізації. Бо инакше… я навіть не знаю, як це нас до Європи мають приймати? Най би лиш до Австрії – ті звичні. Або до Румунії – там ще гірше. Чи до Польші – ті теж голі, хоч і впустили американців. Або навіть до Італії чи Іспанії – на конець хоч діти ваші мамок своїх побачать… А це – до цілої Європи! А в ній – всілякі народи, з-поміж яких є і фист культурні! Не знаю, як кому, а мені французів стидно…
Причину встиду перед французами Покукальський не встиг пояснити через ту саму Марусякову тещу, що обірвала роздуми про інтеграцію в європейську цивілізацію пана голадмінода неполіткоректно:
– Про шо ви говорите, вар’яти, про яку Європу? Он за сільрадою теля останній в селі нужник завалило. Школа валиться… а їм футбол в голові та Європа! Коби я себе не шанувала, то я би вам сказала, де ви вже є, в якій…!
– Нє, таки добре, що жінок не допускают до влади, бо я вже й не знаю, що тут вже було б!
– А я знаю: строєм на роботу і з роботи! І гальба пива – на врочисті свята. Ото й усе, що було б!
– Але де той клятий Марусяк? Чи не в пивниці?! Бо чого б то – теща тут, під корчмою, а Марусяком і не пахне? Тето, чуєте, а що ви сподіяли з бідним Марусяком, кажіт правду, бо дивіться, аби ще в суді не прийшлось свідчити…
– бись ви, пияцюги прокляті, та перед Страшним судом свідчили! – схлипнула від безсилої люті Марусякова теща і пішла, шпортаючись, геть, аби їй серце не трісло, бо ще ж внуки – малі діти Марусякові на її руках!
Корчма переможно дзень-дзеленькнула у слід тещі чарками, голова з чатовим зацюкали молоточком, прибиваючи до дверей сільради “Об’яву про футбольний матч, який відбудеться в неділю на толоці на честь Купайла”, а з церкви святого чудотворця Миколая, що сяяла золотими банями на третім горбі над селом, вийшов отець Миколай, не стільки стривожений криками коло корчми, як власною одинокістю у храмі Божому.
СТРАСТІ ОТЦЯ МИКОЛАЯ.
– Господи, ти бачиш, як важко долати духовну кризу навіть з Твоєю Божою поміччю, – зітхнув благочинний, звівши покаянно до Неба очі. Бо вже котрий Божий день сумно дивився він із церковної паперті на свою паству, що зібралася із самого досвітку у корчмі, і гірко жалів, що відмовився від місця у тюремній церкві на зоні. Адже там би його мирян строєм водили у храм Божий, а тут… Господи, і за що йому така кара? Він про таку вольницю козацьку читав хіба що в Кулішевій “Чорній раді”, чи в Маковея, як ще вчився на філфаці у Львові. І думав наївно, що то давно легенди і рудаменти рідної історії. Аж ні! Біда знов суне Країною, як тайфун Америкою… Лиш вже не хлопи від панів на Січ тікають, а їх жінки – до панів… – І нема на те ради, спаси і помилуй, нарід свій, Господи!