Перші відчули наближення великої раті жеребці. Піднявши голови, вони певний час удихали пружного вітру, й над лугом заячав їхній переливчатий клекіт. Решта коней теж перестала пастися, й чутливий до сих знаків Базар розплутав найближчого жеребця й охляп погнав до пагорка. Всі стояли й дивилися, дехто почав розпутувати коней, але жупан та Калев із Вячкою нічого не казали, й дружинники не знали, що їм робити.
Й коли Базар по якомусь часі виринув з-за гребеня й щодуху погнав униз, дружинники більше не чекали наказів. Одні ще розпутували коней, інші сиділи верхи й дивилися на вождя степовиків, а треті, збуджено перегукуючись, гнали до князя. Конюх-дружинник підвів Боримислові жеребця, та в сю хвилину перед ним здибився Базарів кінь — мало не скинув свого вершника.
— Три тисяча! П'ять тисяча!.. Тьма! — вигукнув Базар, й очі його радісно блищали, мовби він тільки й чекав сього щасливого дня, коли зіткнеться з тьмою ворога.
— Хто? — спитав Боримисл, але на гребені горба вже з'явилося кілька десятків комонних. Усі вони були в білому, й навіть здалеку кожен міг би впізнати білосвитників-сіверян.
— Севера! — підтвердив і Базар, і незабаром Лют Пугачич у супроводі старої дружини спинився коло Боримисла.
— Тьму привів тобі, — сказав Лют Пугачич. То було геть дивно, як се він упорався так швидко зібрати свою рать і привести аж із Севери, й древлянський жупан був би й уголос висловив той подив, та сіверянин сам пояснив: — Не хотів казати се при Великому князеві, що маю тут, близько, тьму комонну, А тепер собі мислю, що вона тобі, жупане, придасться.
Боримисл підійшов і рвучко обійняв Лютибора Пугачича, аж золоті плашки в обох на грудях заскреготали.
— Намислив я, жупане, — сказав Лют Пугачич, — убити Ярополка.
Хвиля радості заполонила душу Боримислові, й не тому, що сіверський князь розпутав йому руки, а через те, що про се сказав саме він, людина, якій Боримисл найбільш вірив і яку відразу, з першої зустрічі, полюбив.
І Боримисл широко й вільно всміхнувся до Лютибора Пугачича, й десь у потаємних закамаринах серця втонули й сумніви, й страхи перед смертним гріхом, що його мав собі взяти на душу, й він гукнув до Калева, Базара та Вячки:
— Хай споможуть нам ваші й наші кумири.
Се було знаком до рушання, й чільники побігли ладнати дружину. А з горба вже лава за лавою сходили комонці Лютибора Пугачича й незабаром увесь видолок ожив, зблискуючи білими, чорними та гнідими крупами, настовбурчившись тисячами списів.
До Люта Пугачича підійшов чорнявий і кирпатий, як і сам князь, болярин і щось тихо проказав йому. Пугачич мовив Боримислові:
— Сей болярин рече, що сліди їхні свіжі. Ще й трава після коней не встала.
Вони пішли тим слідом, воджені трьома вивідниками, й слід ставав дедалі ясніший, але руської дружини попереду й досі не було. За отими п'ятьма тяглася довга вервечка сіверських комонців, і Лют Пугачич казав:
— І самого вбити треба, й сина його Рядивоя вбити, й онука старійшого й молодшого, аби не було мстеця.
Боримисл похмуро дивився на трьох вивідників, які йшли слідом полянської дружини, й мовчав.
— І рід увесь можеський до третього коліна стребити.
— Вельми єси лютий.
— На те й імено таке маю, — відповів Пугачич, і важко було зрозуміти, чи він жартує, чи мовить упрост. — А ти борися з мислями своїми, та гляди, щоб не змогли вони тебе…
А мислі таки змагали молодого жупана. Полянський князь мусить згибнути, й син його теж… А що буде далі? Закоториться розпрями вся земля, й не відомо, хто куди руку потягне, чи за ним, чи супротиву йому, й стане держава схожа на займище диких коней, у якому з'явилося два ведуни. Й тепер се, а не смертельний гріх чужої, ба й не чужої, а таки родацької крові, бентежило Боримисла. Поділиться земля, й один скаже одне, а другий інше, — й чи не радітиме з того третій, персіянин Дарій, як радіє зараз, коли всі поховалися в кущі, мов олені перед зграєю вовків?
Думати було про що, й Боримисл уперше згадав слова Великого князя, мовлені тоді на з'їзді: «Одрок ще єси…» А що ж діяти, коли старі обважені тілом і духом?
— Право речеш, — сказав він Лютові Пугачичу; той злякано подивився на нього, й Боримисл аж тепер збагнув, що всі ті його речі були й для власного заспокоєння, й що сіверський князь так само з жахом думає про завтрашнє безневинне кроволиття. — Так і вчинимо! — майже крикнув жупан, щоб додати зваги й йому, й собі з ним разом.
Сліди були чіткі й ще навіть вогкі. Поряд із гуртовою витолоченою стежкою тяглась окрема вервечка — котрийсь руський дружинник увесь час ішов трохи збоку від решти, й заднє праве копито його коня було розковане. Та хоч як удивлялися переслідувачі, попереду один за одним тяглись голі горби та жовтоглинні яруги.
Й щойно Боримисл зібрався гукати до ночівлі, як стрімкозорий Базар простяг руку вперед:
— Дивися, жупан! Там білий комоні!
Боримисл придивився й справді побачив трьох білих коней у видолинку. Можна було б подумати, що се дикі коні, яких у верхів'ях Богу пасеться тисячі й тисячі, та на сих трьох були сідла, й Боримисл здивувався.
— Поганяй, Базар, навперейми, — вихопився бродник, та древлянський вождь нетерпляче крутнув головою.
Коли вони під'їхали, коней виявилося четверо, але поряд, на самім березі сиділо троє можів. Двоє були незнайомі й, певно, якісь чужинці, а третій — син Великого князя Рядивой.
Боримисл, Лютибор Пугачич, Вячка, Базар та Калев підійшли; він устав і благально подивився на вождя Древлянщини:
— Я відаю, куди ти йдеш, брате.
Боримисла вкололо те його звертання, й він глухо спитав:
— Куди?
В Рядивоєвих очах була мольба, й жупан намагався дивитись не йому в вічі, а на синю з золотом свитку.
— Не зводь вітця мого.
— Зодкуду ти… — Боримисл аж мову втратив. Хтось мусив би їх виказати, але ж се було майже неможливе.
— Я відаю.
— Зодкуду?!
— Ще тоді, на з'їзді вбачив. По твоїх очах убачив.
Сидячи верхи, Боримисл дивився своєму пішому родакові понад голову. Сього княжича самі кумири посилали йому, й він аж розгубивсь. Лют Пугачич тримав в одній руці лук, а другою мацав пір'їну стріли в тулі, й Боримислові той його порух здавався виявом найбільшої дружби й любові. Пугачич був ладен узяти частку гріха й на свою душу, й Боримисл остережно підняв долоню.
— Візьми мене талем, і тоді мій отець учинить так, як велітимеш йому ти, — сказав Рядивой, певно, давно зважені й переважені слова, й древлянин відчув, як кров поволі відходить йому з голови й перед очима тьмяніє.
Зусиллям волі та моці він примусив кров побігти взворот, і коли в скронях знову забило й червоні пруги зникли з-перед очей, він полегшено зітхнув. Так учив його робити колись один єгиптянин, старий жрець Сета, й Боримисл аж подивувався, чому раптом згадав і того діда, й ті давні літа. Він ізсів додолу й одчув приємну млість у затерплих ногах. Тоді зняв сивий смушевий клобук, витер спітнілий од хвилювання вид, і в'юнкий карий оселедець коси йому заплутався на кілька днів неголеному тім'ї. Він пригладив його, всукав поза вухо, тоді тернув жменею щетину підборіддя — аж затріщало, й стисненим горлом проказав:
— Так і вчинимо. — Й уперше глянув на супутників Рядивоя: — А се хто?.. Чужинці?
— Ускоки! — засяяв княжич. — Наріклися до тебе.
— Хто ти? — спитав Боримисл безвусого й безбородого чоловіка літ на сорок п'ять.
— Єгиптянин.
— Хто?! — Молодий жупан глянув на княжича руського, тоді знову на безвусого й тільки тепер зрозумів, чому се йому щойно раптом пригадався старий жрець єгипетського кумира Сета. Чоловік був викапаний єгиптянин, але ж Боримисл поспитав його по-своєму, й той не тільки второпав, а й відповів. — А зодкуду речей наших знаєш?
— Був талем при князі Ярополкові…
— То ти Нехота?
Єгиптянин кивнув:
— По-нашому просто Нехо, а тут рікли на мене так, як осе ти.
— А я був талем у Мемфісі, — сказав Боримисл, раптом уполонений спогадами.