— Люта Пугачича ще немає?
Той лише покрутив головою, дрібний і зморшкуватий, як суха печериця. В наметі було душ із тридесять князів та боляр, і Боримисл востаннє перепитав:
— Знамено в усіх полках відоме?
— Відоме, жупане! — відказав горинський пан Ставко Позвіздич. — Коли на горі позаду займеться ліс!
Жупан кивнув, поправив темний кінчик чуприни, що вишилився йому з-поза вуха, й ступив на поріг, по ньому пішла й решта, намет спорожнів.
Ліс на горі зайнявся рівно опівночі, й усі полки, наперед приготувавшись, увели коней у холодну осінню воду. По той бік навіть пристойної сторожі не було, вогні ж осявали ввесь простір між Смотричем і Жванчиком. Боримисл переправився серед чільних лав древлян і був досить здивований, що перси навіть опору не чинять. Він сподівався побачити тут бритоголових єгиптян, але між вогнищами та нечастими наметиками шастали й перси, й ще якісь волохаті чорні люди в подертих шкіряних і полотняних корзнах. Древляни ганялися за кожним, і голови летіли на мокру, розкислу землю з одвалом і без одвалу, стояв неймовірний гамір, верещали люди, ревли мули та віслюки, яких тут виявилася справді неймовірна кількість, але меч мало хто підіймав супроти нестримної лавини древлян.
Боримислові не трапилося під удар жодного перса, він гнав коня в лункому вировищі, й серце його стискалось від неприємного передчуття, яке вдень було вляглося, витіснене тлумом інших турбот. Під копитами раз по раз миготіли поранені перси. Й се ще дужче дратувало жупана, бо всі були бодай абияк, але таки поперев'язувані.
Гін через сорок почали траплятися й стрічні верхівці-древляни, й жупанові здавалось, ніби він і поночі бачить у їхніх очах ту саму розгубу, що посіла допіру його. Та він гнав і гнав, аж поки вздрів попереду густе скупчення воїв. Там уже був Жванчик.
Боримисл проштовхався турмою й крикнув своєму гудцеві:
— Вперед!
Гудець приклався до турячого рога, й різкий протяглий згук ураз розколошкав з'юрмлених у березі воїв, і вони почали знову заходити в воду, не чекаючи панських знамен. Попереду було темно й чорно, смерділо мокрою сажею, й коні невдоволено відхоркувались і не хотіли бігти не так від утоми, як од страху, бо ступали, мов у прірву. Навіть коли небо вичистилось і сяйнули зорі, видніше не стало. До Жванчика дійшли тільки тоді, як прорізався тоненький, ріжками на захід, серпик місяця, що через три дні мав уже вмирати.
Від Смотрича до самого Жванчика вони не здогнали жодного справжнього перського воїна, й жупан Боримисл, остаточно впевнившись, що Дарій перехитрив його, наказав гудцеві:
— Гуди на стан!
Уперше за всі місяці древляни та вої інших земель і племен отаборилися серед степу, спаленого власними руками.
— Кепсько їм було, — сказав, подумавши те саме, тисяцький вивідників Годан, силкуючись бодай сим розважити й себе, й древлянського жупана, бо почувався найвиннішим, що перси втекли в них з-перед самого носа, покинувши для піддуру недужих, усічених та інших негодяїв.
Маленька постать воєводи дратувала жупана, та він намагався бути справедливим і винуватив насамперед себе. Було б таки зрана, сказав він подумки. Було б зрана!..
Та й се могло не врятувати — ніхто не знав, коли перси знялися й утекли.
— Сли гінців до Базара! — сказав роздратовано Боримисл, бо тільки бродницький воєвода міг бодай щось повідати про персів.
— Я вже послав, — озвався з темряви дрібненький Годан.
Гінці від бродників Базара з'явились аж уранці, коли знову почався дощ, а разом з гінцями всі несподівано побачили й самого Базара. Він нагадував побитого пса, був увесь обдертий і якийсь поколошканий. Виявилося, перси почали переправлятись через Данастр іще вчора попівночі, захопивши відразу ввесь берег між гирлами його притоків Смотрича та Збороча, Базар спробував зупинити персіян, та то було смішно з його двадесятьма тисячами. Супротивник попер на нього всією потугою й перекинув у Данастр, не стало змоги навіть попередити про се Боримисла.
Древлянський жупан одчував, що мав би коли не вбити його на місці, то бодай круто вилаяти, але не міг і лише по часі спитав:
— Твої… многі полягли?
— Многі! — аж ніби весело відповів Базар, збагнувши настрій жупана. — Але й ми їх многі поклали! У-у, три тьма! Чотири! П'ять!..
Навіть се вихваляння не обурило жупана Боримисла, й він подумав, що сам, без допомоги стотисячної раті Лютибора Пугачича та Рядивоя, може б, і не зумів остаточно розбити персів.
Базар сказав, розглянувшись довкола себе:
— Тут бродники пали…
Боримисл теж подививсь на стан, у якому досі не доводилося перебувати. Можі пов'язали коней десятками докупи, й коні так і стояли, сумно постулявшись головами під холодним обридливим дощем. Бої горнулися хто вві що, теж перемерзлі й збайдужілі до всього, а кругом, од самого Зборича до Жванчика й ще далі, аж у плавні Смотрича, чорнів страшний випалений степ. На мить подякувавши кумирам за сю думку — виморити персів голодом, убити їх чорнотою згарищ, а потім уже підіймати меча, — Боримисл наказав сотникові гінців однести його повелю всім полкам іти назад. Небавом прибіг засапаний воєвода вивідної тисячі Годан.
— Жупа!.. — він од хвилювання ковтав слова й дрібно кліпав, і Боримислові подумалося хтозна й що, та той сказав: — Не вели йти всп'ять!
— Пощо?
— Понад лівим берегом многі ріки: що десять або двадесять гін — то й рі… А перси пішли прав!..
— А там?
— Сухо.
Се була путня думка, й Боримисл удруге розіслав гінців: звертати до Данастру. Ліпше було переправитися раз через широку річку, ніж потім через безліч малих, інакше перси втечуть і візьмуть випереду не знати й скільки.
Базар сказав:
— Перси — на два дні.
Се теж могла бути правда, коли вони без зупинки йшли й пів минулої ночі, й увесь учорашній день, і цілу ніч по тому.
Три дні від рана до глибокої ночі гналися й древляни, й бродники, й кривичі зі словінами, й жиличі та чудини за персами, які теж не шкодували ні коней, хто мав під собою коня, ні власних сил. Од Люта Пугачича нарешті прийшли гінці. Сіверяни з русичами йдуть назустріч персам і постараються спинити їх десь або коло Реута, або над наступною річкою Ікель, уже в правітчині жиличів.
— До Реута, — сказав схвильований господар Мачик, — лишається днів чотири. Так речуть мої старійшини.
— А той… Ікель? — спитав Боримисл.
— Близько… Відразу за Реутом, гін сто малих.
Боримисл попросив Мачика привести до нього всіх своїх боляр і старійшин. Січа мала відбутися на землі, яка належала їм і яку вони найліпше знають, і він хотів почути їхнього слова. Та незабаром прибув дрібненький воєвода Годан і приніс несподівану звістку:
— Пішли на той бік!
За кожну хитрість персіян воєвода вивідної тисячі почував себе найдужче винним.
— Коли? — спитав уражений жупан.
— Хіба зночі… Трава вже трохи піднялася.
Зночі… Се означало, що перси вже не так далеко, на день попереду, а не на два, як було спочатку, та втішатися не мав із чого, бо не міг розгадати Дарієвого задуму, й Боримисл ізвелів негайно переправлятися на той бік Данастру.
Жупан Боримисл сподівався, що персіяни дійдуть до Богу й понад його правим берегом звернуть униз. Туди було два дні дороги, стало на годині й ішлося легше, єдине, що сковувало рух, були геть витолочені ниви й левади, й коні почали слабнути, та й харчів для ратників не вистачало. Проте, запалені вогнем помсти, вої відчували близькість ворога й мужньо зносили всі знегоди.
Та коли попереду зблимнули й широкі води священної річки Богу, Годан, жалібно зморщивши печеричку свого темного виду, повідомив, що перси пішли далі.
— Перейшли Бог і…
Се вже геть не трималося купи. Впродовж усієї сідмиці, поки й гналися за персами, вої раз у раз подибували в витолоченій траві кістки, й Годан казав про се Боримислові: то були людські кістки, отже ж, персіянин дійшов краю, й не вірилося, що він здатен на ще якісь нові хитрощі. Невже мислить лишатися тута? — подумав Боримисл, але негайно відкинув і сю думку. Дарій не зважився б із своїм розбитим і геть розколошканим полком зостатися тут на зиму. Що ж тоді?..