— Дар'явауше, — сказав Багабухша так, як завжди без сторонніх. — Скіфів уже там нема. Наших вивідців досі дурили їхні роз'їзди, а вся рать давно знялася, ще днів зо три тому.
Цар царів раптом одчув, як він виморився тим дурним і тепер геть не потрібним гасанням, і сів просто на втоптану глину валу. Й стрімкий скат, і глибокий рів під валом тягли його вниз, і він з огидою відвернувся на протилежний бік, бо думки теж напливали в голову, сумні й невеселі, мовби то був не земляний вал і рів, а сама Скіфія, яка тягла й засмоктувала його в свої незбагненні глибини…
Здавалося, все навіки заклякло в житті Боримисла. Відколи й пам'ятав себе, завжди був чужим і небажаним для людей. Малим хлоп'яком його віддано в добровільний полон єгипетському фараонові Аб-мосе, й на малого таля в Мемфісі дивились, мов на роба, тільки й того, що не змушували тягати воду з каналу, віддавши в опіку зморшкуватому зизоокому жерцеві з хорому Сета. Жрець був людиною незлою, але хоромівський лад із безкінечними відправами лякав і гнітив древлянського жупанича, який і не розумів, і душею не горнувся до чужих звичаїв і чужих кумирів. Щоденні процесії навколо вівтаря, тупе визубрювання знаків священного письма та сотня котів білих, чорних, рудих, сірих і смугастих озлобляли Боримисла, й тільки нечасте полювання в пісках за Мемфісом приносили йому втіху. Та се траплялося так рідко, що Боримисл міг би на пальцях перелічити, скільки разів протягом десяти літ полону він виходив із хоромними робами та списоносцями на влови. Єдино з жерцем Джаваджухуненом він почувався вільніш, бо той любив його, але в жерця день був розписаний по годинах, і розмови з ним бували так само короткі й уривчасті.
Тоді настав несподіваний злам. Зі сходу посунули перси, й, готуючись до війни з Камбісом, перестарілий фараон умер, п'ятдесятирічний же нащадок Аб-мосе, Псамтік, який умів добре вести службу в хоромі Амона, зате не любив і не вмів ратитися, програв Єгипет у першому ж бою. Все пішло прахом, ворота всіх міст і хоромів були навстіж одчинені персам, і в вогняній веремії грабунків та пожеж древлянський жупанич Боримисл, якому минав дев'ятнадесятий, вирішив утікати.
Шість місяців блукань були справжнім пеклом, за сей час він умирав і від ран, і з голоду, й од спраги та хвороб, та коли врешті прибився додому, відчув себе так само чужим, як і в єгипетському полоні. За десять літ із гаком одвик від рідних, і рідні теж устигли забути його й оплакати, мов небіжчика, й хоч тепер намагалися подолати в собі й у ньому те відчуження, але літа лишалися літами, й тільки час міг зруйнувати насип холоду й палісад остороги, які вивищувалися між ним і рідним домом.
Зате в Оленки життя змінилося враз і назавжди, й вона точно знала, коли се відбулось. І перед очима в неї поставав холодний, майже осінній досвіток у березі Славути, й кілька впійманих острів, і зацькований погляд людини в ямі під кручею.
Доти все йшло мирно й звично. На горі стояло Берестове, в річці була смачна риба, на поронах працював її тато, а до щему веселі вечорниці повнилися знайомих ігор і знаних пісень. І хоч сюди впліталась постать свавільного Видоти, та й се, зрештою не псувало ні щоденних радощів, ні молодих дівочих сподівань.
Тепер усе пішло по-новому, й Оленка з жахом думала, що принесе їй кожен наступний ранок і кого слід остерігатися сьогодні. Перше, що вона бачила, прокинувшись, був важкий дубовий сволок, вона втуплювалась у нього вічми, й що довше дивилася, то чорна закіптюжена колода опускалася нижче й нижче, й було таке враження, ніби ось-ось упаде й розчавить і її, й Боримисла поряд, і їхнього маленького синочка в колисці, що висіла на тому-таки сволоці. Оленка хапливо бралася до колиски й гойдала її поти, поки дитина зачинала кректати й пхикати. Тоді прокидався й Боримисл, і темна світлиця мов оживала, й кудлаті духи ночі ховалися в комин, а звідти на горище.
Була середа сідмиці, йшов осьмий день її сидіння в сьому хоромі и осьмий день невтихних страхів. Оленка думала, що найважче для неї буде проминути високу браму жупанського двірця, там же якось утрясеться й уляжеться, вийшло ж навпаки. Дворець був повен усякого люду, вищого й підлішого, попереду стояли тивуни й пахолки, за ними в дверях і порогах стаєнь, клітей і підклітей вистромлялися челядники, а роби, яких усе те найменш обходило, незалежно тинялися білим утоптаним снігом, ніким не тюкані й не підганяні. Паничі та інша хлопота, що супроводжувала похід, не знати де й розвіялась, і жупанич з Оленкою їхали двірцем тільки вдвох. Люди поволі розступалися перед їхніми кіньми, позираючи то на них, то на вікна чорного хорому, й Оленка зрозуміла, що головної негоди слід чекати звідтіля.
Пригорнувши маля до грудей, вона зіщулилася, й на порозі в сю мить став кремезний і ще досить молодий між в ошатному вбранні. Оленці спало на гадку, що се й є древлянський жупан Ратислав, і в грудях їй закалатало. Та се був велій пан Батура. Проскавулівши поробошнями до них, Батура сказав, дивлячись на Боримисла:
— Втішницю привів собі?
Й аж тепер масно поглянув на Оленку, й від того погляду їй стало й млосно, й холодно. Тоді віча його кознули по маляті, й Оленка жахнулася, та той захихикав:
— Утішайся, жупаничу, доки вітця немає!
Боримисл смикнув повід, і кінь ударився грудьми в тивунів та челядників, прокладаючи жупаничу путь до хорому, й Оленчина коняка теж пішла слідом. Біля високих порогів жупанич ізсів, споміг ізсісти й Оленці, взявши маля, яке почало плакати, й закляк, обплутаний десятками пар очей. Так вони стояли довго, не відчуваючи морозу, та з оселі ніхто не виходив, і хором чорнів старими сосновими колодами, наче мертвий. Нарешті рипнуло, й у дверях з'явилася жупаниця, вся, від очей до ніг, у чорному. Боримисл стяг із голови клобук і низько вклонився матері, та вона, раптом тоненько заголосивши, сахнулася й зникла в хоромі.
Жупанич помулявсь і пішов до хати сам, тоді, вже з порога, вернувся й ухопив Оленку за плече.
Завівши її в похмуру світлицю о трьох вікнах, Боримисл подався сходами нагору й довго не вертавсь, а коли Оленка, перемолившись усім відомим їй кумирам і земним та хатнім духам, утратила терпець і заплакала, він прийшов і мовчки сів осторонь на лаві. Очі в нього були каламутні й невидющі, й вона зрозуміла, що нічого доброго їй не слід сподіватися ні для себе, ні для малого синка. То був важкий день, і єдине, чим ще намагалась Оленка втішитися, се зіпхнути всю ту вагу й страхи на понеділок.
Але понеділок минув, і вівторок теж, і вся сідмиця сплинула, поступившись новій, а змін на краще не було й не передбачалося. Жупаниця жодного разу ще не прийшла подивитись на онука, й Оленка теж боялася втрапити їй на очі, а найбільшим жахом для неї було виходити з сії похмурої світлиці, з-під сього чорного, закіптюженого сволока, хоч людина жива мусить бодай раз або двічі денно вибігти на двір.
Навіть пелюшок Оленка не могла випрати сама, їх, згорнувши купою, Боримисл носив не знати куди, й не знати котра роба чи й челядниця десь там прала їх, Боримисл одягся й глянув на сина, якому Оленка дала ссати, торкнув його пальцем за носеня, що кумедно ворушилось, провів по синюватій жилиці груді й узяв клуночок із пелюшками. Й щойно втихли його кроки в сінях, як увійшов пан Батура. Не привітавшись, він оглянув світлицю, тоді матір із дитиною коло пазухи, приступив ближче й постояв, широко розчепіривши ноги в дігтярних чоботях. Оленка заворожено дивилася на ті чоботи, не підводячи погляду, тоді пан ступив ще кілька кроків, знову пристояв, тоді наблизився впритул, узяв її за підборіддя й підважив угору:
— Ліпше тобі буде, як ти зодсюду втічеш, молодичко.
Оленка дивилася на нього, не блимаючи, він пустив її й неквапом вийшов, без гуркоту причинивши по собі двері, й коли вернувся Боримисл, вона ще довго глипала в бік сіней і наслухала.
— Пощо зориш туди? — спитав жупанич. — Хтось приходив? — Рипнувши за поріг, він довго дививсь у сутінки, та сіни між клітями були глухі й порожні. — Щось привиділось?
Оленка потупилася, й на ручку малому скрапнула сльоза. Тепер уже Боримисл був певний, що хтось приходив до сієї світлиці, поки його не було. Пильно глянувши на стругані дошки підлоги, він аж зблід од гніву й розгуби. Мокрі сліди грубих чобіт вели від порога до ложа, на якому сиділа Оленка з малям у пелені. Він рішуче насунув ковпак над самі брови й вискочив. Оленка гукнула вслід кволим, переляканим голосом: