Гомін за наметом дужчав і дужчав, хоч сотні недобитого полку безсмертних, як завше, розташувалися віддалік широким колом, і Дар'явауш знав, що там діється. Новина вже досі облетіла півстану, й рать хвилювалася наступною подією. Й ніхто палець об палець, із гіркотою, але дуже спокійно подумав Дар'янауш, слухаючи ніжне й шелеске жебоніння старійшого євнуха. Коли б зараз цареві сказали, — й оті двоє з безсмертного полку, що стоять на чатах коло царського входу, й ті, що коло дверей тильних, рабських, уже знялися й повіялись, — його б се теж не дуже здивувало. Перед очима постала картина восьмирічної давнини; тоді вся варта перейшла на бік змовників, як і належить, бо вартові завжди зраджують першими, інакше б у світі ніколи не було ні заколотів, ні которань.
Єдине, чого не сподівався цар царів і всього живого й мертвого на землі від сходу до заходу сонця, се, що вони прийдуть так швидко, майже водночас із хвилею гомону в стані. В передпокої зачулися збуджені голоси й тупий брязкіт піхов та острогів. Дар'явауш спробував угадати, скільки їх прийшло, та крізь натоптані верблюдячою вовною стіни намету голоси втрачали правдивість і ясноту.
Мітробатеш, задерши догори товстий круп, уперся головою й ліктями в килим і пошепки благав Усеблагого змилостивитися, бо другий замах меча в таких випадках завжди призначається тому, хто найдовше зберігав вірність цареві.
— Дар'явауше! — почулося з передпокою, — Де ти ховаєшся?
Цар упізнав сей голос, хоча він був хрипкий і рипучий. Десь глибоко під черепом заворушилася думка, що сю образу можна змити лише кров'ю, та він сказав євнухові:
— Піди спитай, чого прийшов і яку має потребу.
Мітробатеша мов пружиною звело, й він почав заламувати тремтячі руки, та цар стомлено кивнув йому на двері. Євнух зіщулився й вийшов боком, а цар, певно, теж роздумавши, й собі пішов услід йому.
— Яку потребу маєш до мене, сатрапе? — глухим зривистим голосом спитав він і подивився на Зопіра. Перед ним, опустивши руки, стояв справжній нествір. Увесь вид Зопірів являв собою суцільну чорно-зелену рану, права щока була розчавлена чи роздерта до самих вуст, високе чоло теж пооране від лівої скроні до правої брови, око під сією бровою запалося й з нього по щоці бігла водяниста кривавиця, стікаючи поза вусом на бороду. А в тому оці, що лишилося, було стільки холодної люті й зневаги, що їх вистачило б на цілий полк ворогів.
— Що повідаєш мені, Зопіре? — майже нечутним голосом проказав Дар'явауш, уражений страшним видовищем, бо одне діло бачити вбитих, понівечених і покалічених, порубаних на шмаття людей, що вже перестали й чути, й відчувати, й зватися людьми, й зовсім інше — дивитись на людину без носа, й без вух, і без ока, живий, розтоптаний труп, ходячу смерть. А поряд із Зопіром, трохи віддалік, стояв сам Багабухша, хижо втупившись у царя, й Гаубарува з висолопленою з-за пазухи бородою та роззявленим беззубим ротом, і чільник царського обвозу Аспатін, і ще двоє в хвостатих мідійських плащах через одне плече.
— Повідаю тобі, царю царів і володарю всього живого й мертвого, — сказав напруженим, тріснутим голосом Зопір, — про диких білих коней!
Дар'явауш сіпнувся й мов аж опритомнів, бо сподівавсь усього, тільки не притч та байок. Він зробив порух чи спинити Зопіра, чи гукати о поміч, але молодий сатрап із спотвореним обличчям спитав:
— Тебе ще ніколи не топтали копитами дикі білі коні, найвеличніший?
— Ніколи, — знову помертвівши, відповів Дар'явауш.
— То вони тебе потопчуть! А в них тверді й гострі копита. Спитай мене.
Дар'явауш раптом убачив у тих словах вавілонського сатрапа глибокий зміст, який був досі прихований од нього. Дикі Білі Коні — то скіфи, він необачно вдерся в їхні володіння й роздратував, і вчора вони пройшлися по ньому лише якимось крилом своїм, а взавтра посуне й цілий табун, і спасу від них не буде й надії на кумирів теж… Він примирливо простяг руку до вкрай понівеченого вельможа й сказав:
— Ми не дамось їм, Зопіре. Ми взавтра повертаємося додому, й усе буде…
Останні слова застигли йому на вустах, бо Зопір помацки діставав свій довгий вавілонський меч і вже йшов на нього, пропікаючи наскрізь єдиним оком, Багабухша теж ішов за сином і теж поволі здобував меч. Кричати сторожу не було смислу, се Дар'явауш збагнув, щойно ввійшовши до передпокою. Обидва ратники в мідійських плащах заходили цареві з боків, і цар мимоволі відступав і відступав, дивлячись не на Зопірів меч, а в його єдине, налляте кров'ю й холодною люттю око. Воно ще кліпало важко й утомлено, коли ж застигне й спалахне, рука підійметься вгору. Дар'явауш аж сам не повірив, що про се можна думати так спокійно, та ноги несли й несли його назад, а підошви м'яких жовтих чобіт із одчепленими на ніч острогами нечутно ковзали по пухнастому килимі. Й коли відчув за спиною важку завісу, що вела до покоїв, а Зопір перестав блимати й рука йому наллялася кров'ю й силою й почала підіймати меч, завіса раптом рознялася, й звідти, підштовхувана гладким євнухом, вийшла Парміс, царева донька.
Дар'явауш і сам закляк, не сподіваючись такої яви, хоч Мітробатеш півгодини тому й нашіптував йому про се. Цар стояв і боявся дихнути, бо зараз мало звершитись таке, чого ще ніколи не знали перські царі: ні він, ні той мідійський заколотник Гаумата, що захопив був царський стіл вісім тому літ, аби здобути волю для Мідії, ні син Куруша, ні навіть сам Куруш. Дар'явауш дивився на вузький кінець Зопірового вавілонського меча, що майже сягав склепіння намету, й меч поволі, дуже поволі опускався додолу. Коли він роздумає й знову підійме його вгору, майнуло Дар'яваушеві, я навіть не знатиму сього. Й од такого повороту думки йому раптом стало страшно шкода вмирати, й він заблагав усіх на світі кумирів, навіть Анкра-Майнью, щоб дали йому силу й волю вистояти й не впасти малодушно навколішки.
Зопір дивився на заповиту до самих очей цареву доньку, яка теж прикипіла поглядом до його меча й дрібно тремтіла, й рука його справді перестала падати, й лискуча сталева блискавка знову зайнялася проти світла чотирьох воскових смолоскипів, і той вогонь мовби переливавсь у єдине Зопірове око, й Дар'явауш заворожено стежив за кінчиком меча, а жили на в'язах йому напиналися. Він почав підсвідомо лічити: раз… два… три… Удар меча мав настати за п'ятим або шостим разом, та євнух невловним рухом несподівано розв'язав якогось очкурика на одежі Парміс, і ввесь ошатний сповиток упав, і царева донька постала перед поглядами стількох можів зовсім гола. Рука її потяглася й затулила найсвятіше, а друга ковзнула на маленькі, але вже дозрілі перса з темними зернинами. В наметі запала страшна тиша, лунали тільки збуджені голоси віддалік царського намету, певно, вірна змовникам сторожа втримувала цікавих і збуджених подією ратників, та ніхто того не слухав і не чув.
Зопір, несподівано хекнувши від натуги, махнув мечем — аж у повітрі свиснуло — й загородив його на півліктя в килим і в землю під килимом.
Грому не сталося. Та коли зблиснула блискавка, мусило й загриміти, й Дар'явауш несподівано для всіх присутніх зі скреготом вихопив свій меч, замахнувся, й безвуса голова єнуха Мітробатеша покотилася під ноги Зопірові.
— Мій дарунок до весілля! — сказав він і кинув на ще сіпливе гладке тіло майже чистий меч.
Се був той грім, що розрядив напругу, й усі полегшено ворухнулися, тільки ті двоє в мідійських плащах люто й розчаровано блискали на Дар'явауша, який і сьогодні переколошкав їхні задуми й сподівання. Зопір, не дивлячись на голу царівну, нахилився, підняв опалий одяг і якось боком простяг їй, і се означало, що він приймає цареву жертву, хоч її підніс йому й не сам цар, а його вже мертвий роб.
Дар'явауш був як викручений, і все, що відбувалося зараз кругом нього, здавалось далеким і несправжнім, мовби дивився на нього крізь густий туман. І не було ні думок, ні слів у голові, хоч знав, що мусить сказати ще бодай слово, хоча б задля того, щоб сі люди розійшлися, зникли й нарешті дали йому часину спокою.