Гаубарува пильно глянув на дивні дарунки й вийшов з полотки шахиншаха. Близькою долиною зі сходу на захід сунула витяга, піша й комонна впереміш. Се були задні тисячі полку безсмертних, яким не вистачало вже навіть рябих коней, а Багабухша не дозволяв одбирати в інших комонних ратників, бо се могло призвести до яких завгодно вибухів і которань. Гаубарува стояв і сумно дивився на сю неоковирну лаву, яка ще два місяці тому могла б затьмарити блиском кожного смертного, й стояв доти, поки проминула й остання тисяча безсмертної тьми й посунула невірогідно строката, різнобарвна пообдирана лава, в якій годі було впізнати не те що рід оріжжя, а й племінну приналежність. Вої тяглись нога за ногою, чорні й вимучені, дехто навіть не мав при боці щита. Зрідка траплялися вершники, й тільки з сього Гаубарува робив висновок, що то Багабухшині полки колишніх комонців, які давно поїли коней і мулів і ще на тій сідмиці заходились кидати жереб один на одного.
Старий вельміж гидливо плюнув і повернувся йти до полотки, де лишив самотнього й нещасного царя царів. Але перед очима в нього виросла згорблена постать у брудному грецькому хітоні й із довгою гачкуватою палицею.
— Се ти царю? — несподівано весело вигукнув Гаубарува.
Той, кого він назвав царем, став і повис на ґерлизі обома руками.
— Ми з тобою вже тіні, — сказав він. — По той бік мосту Цінвад кожен перс роздягається голим, а тіла в усіх людей однакові: що в царя, що в роба.
— Ти ж не нашої віри! — здивований і вражений такими словами людянина, мовив Гаубарува, але в голосі його вже не було ні ворожості, ні допірішнього посміху.
— Ваш Заратуштра, пророк, казав моєму вітцеві, що кумири на небі одні, лише різні язики їх по-різному взивають. — Він поволі з'їхав ціпком униз і сів, і Гаубарува теж опустився поряд на чорну спопелену траву, яка тхнула сажею, й вони просиділи ще добру годину, розводячись про життя та смерть, бо вона була для них ближча й гуртувала вельможа й роба.
Й коли разом увійшли до царевого намету, Дар'явауш і досі ходив навколо скіфських гостинців, роздивляючись їх зусібіч.
— Скажи, мудрий, — звернувся він до Креса. — Поглянь і скажи, що се означає.
Крес обійшов клітки раз і вдруге й засміявся хрипким сміхом, який перейшов у старечий кашель.
— Скіфи прислали в дарунок тобі свою землю, й воду, й небо над ними, й силу ратну поклали тобі до ніг.
Дар'явауш недовірливо посміхнувся, та враз нахмаривсь і вийшов аж у двері. Й, стоячи в дверях, узявшись обома руками за новий одвірок, сказав:
— Чи не пора тобі, Кресе, до предків? Скільки маєш літ за плечима? Й скільки таких порад давав ти перським царям?
— Досі я радив те, що веліли мені кумири, — відповів Крес. — Тепер же порадив так, як тобі хочеться, бо ти вже давно мариш землею й водою з руки скіфського царя. Сей світ неправдивий, Дар'явауше, бо кожен мовить не те, що видить, а те, що хоче видіти. Й тебе я вже знаю не одне літо, й Камбіса знав од уродження, й Куруша знав, і всі вимагали казати їм не право, а криво. Всім царям се до смаку, й царям, і царевичам, і всім…
— Вельми красно речеш, — посміхнувся цар Персії, й досі не обертаючись.
— Речу, бо я теж був царем. Та коли вже тобі забаглося правди… — Крес поволі сповзав і сповзав руками з довгої ґерлиґи й, зігнувшись удвічі, мовив: — Хай тобі її рече хтось інший.
Він подибуляв до дверей, і Дар'явауш одійшов убік з дороги, щоб не торкнутися брудного роба, тоді звелів Гаубаруві:
— Тлумач ти!
Гаубарува, давно обдумавши свої слова, мовив урочистим голосом, наче маг перед священним вогнем:
— «Коли не пурхнеш із землі моєї птахом, коли сам не потонеш у водах наших, то лежатимеш у чорній землі».
— Се ти так розтлумачуєш дарунки скіфського царя? — глузливо перепитав Дар'явауш, нахилившись до Гаубаруви, який також, мов допіру колишній цар Людії, перегнувся й змалів. — А стріли?
Гаубарува з болем одповів, бо й сам ледве тепер до кінця збагнув той четвертий дарунок:
— Стріли в сніпку різні, Дар'явауше. Половина скіфських, половина ж наших. Нахилися. Наші прості, а їхні — з гарпунчиками.
Дар'явауш як стояв, так і впав коло пір'ястого сніпка стріл навколішки, й холод пробіг йому по схиленій спині, забравсь у душу й огорнув усе його єство. Навіть Гаубарува не міг знести такого видовища. Діставши бороду з пазухи, він випростався й неквапом подріботів із полотки, кинувши царя в ще холодніший страх. Дар'явауш лякливо озирнувся на Гаубаруву з-під руки й несподівано тонким голосом гукнув у глибінь намету:
— Парміс!.. Парміс!..
Але замість неї до полотки ввійшов Багабухша, й цар з несподіванки аж сахнувся.
— Скіфи далі не втікають.
Почувши се, Дар'явауш поволі відступив од Багабухші. Сталося нарешті те, чого він увесь час прагнув, усі місяці, а тепер украй розгубився.
Розділ 19
Уранці Боримисл проминув Зборочу-ріку, в обід пристояв над Жванчиком, давши раті перепочинок, і се переконало воїв, що день судний наближається. Древлянський жупан об'їздив увесь берег і відлеглі горби, супроводжуваний великою учтою, й коли всі вже вирішили, що січ відбудеться тут, він звелів рушати далі. Голова походу не спинилась ні в лісах, що тяглися вздовж похилого берега Жванчика, ні навіть на березі іншої, вже третьої за сей день річки Смотрича. Й тільки коли, не роззброюючи коней, переправилися на лівий берег, Боримисл одразу сказав до Базара та Калева, які їхали поряд із ним:
— Отут.
Лівий берег Смотрича був похилий і рівний, тільки гін за п'ятнадцять або двадцять од нього йшла низка вкритих лісом пагорбів, що поступово переходили в добрі горби.
— Отут-таки, над Смотричем? — здивувався Калев. — А як же…
Він не доказав, і жупан мовчки махнув рукою на всхід, до пагорбів. За ними, казали вивідці, біжить ще одна з численних приток Данастра — Мукша, й се було добре.
На всяк випадок, подумав Боримисл. Мав би зібрати зараз князів та боляр і викласти їм свій надум, але впродовж останніх тижнів геть розівчився, відвик говорити з людьми. Він обернув коня головою до пагорбів, і ті двоє теж поїхали вслід йому, мокрі до пояса, як і сам Боримисл. Незабаром їх наздогнав і Базар. Сей, певно, перевдягся, бо навіть чоботи в нього були сухі. Жупан Боримисл подумав, що лише з сим степовиком міг би розмовляти, та навряд чи й се щось дало б — однаково, що з самим собою.
Я став дуже злий, майнуло Боримислові. Злий і не до всіх справедливий. Бродник першим одгукнувся на його поклик, він і Лют Пугачич, і се щось та мало важити. Все через Велеслава, знову сказав собі Боримисл, відчувши, що ніколи не зможе навіть усміхнутися до жодного, хто з добрих чи злих міркувань підняв був руку на його сина.
— До гори? — спитав Базар, вгадуючи задум Боримисла, й древлянин, не дивлячись, кивнув.
Коли вони нарешті зійшли на пагорб, молодий біловусий жупан став і довго дивився назад, у бік Смотрича, де на всім обширі й досі переправлялися полки. Праворуч горби вигинались підковою, звертаючи назад до річки, й Боримисл подумав, що з того боку треба викопати глибокий рів.
— Умістимось? — нарешті спитав він своїх супутників.
— Ми чи…
Вячка й досі не був певен у Боримисловому задумі й не спромігся відповісти.
— Ми на сих пагорах, а перси, коли мають хотіння, — внизу. — Сієї миті він пошкодував, що поряд немає ні Люта Пугачича, ні Рядивоя, й не тому, ніби зігрівся до них серцем, а через те, що кожна тьма й навіть кожна тисяча могла виявитися в узавтрашній раті вирішальною. Та Лют Пугачич прислав гінця й повинен підійти в кінці бою, щоб новими силами вдарити персів у спину.
— Послав у стріч Лютові гінця? — спитав він Базара.
Той закивав:
— Трьох раз і трьох два! Трьох берегом Порати й трьох берегом Данастра. Гінці — у-у, добра! Знаходь Люта Пугачича!
Перси тепер ішли не на день, а на півдня позаду, й жупан Боримисл сподівався їх в обіди наступного дня. Вивідці донесли, що сотня тисяч усякої перської раті вже відділилась од основного походу й суне без ладу та ряду на всхід, і Боримисл подумав, що довгосподіваний день урешті настав.