Хлопчак журно кивнув, Тимна знав, про що він мислить, і заходивсь одвертати його думки всякими повелями й окликами. Та незабаром і пліт було витягнено на берег, і всякого бадилля для спання знесено, й вони посідали, натомлені, й малий знову тоскно глянув на Тимну. Тимна встав і, розтираючи натруджену руку, сказав:
— Ну, поседь, а я сходю…
Й зник серед кущів та самотніх верб, а коли повернувся, небесний віз уже задерсь дишлем добре вгору, й жупанич навсидячки спав. Здобути нічого не пощастило, Тимна вкрив малого бадиллячком і примостився коло нього.
Вночі було знову холодно, перемерзлу руку крутило від пальців до плеча, й Тимна спав як у нічницях. Лише над ранок біль угамувався, й він заснув. Та тепер не спалося малому, Велеслав не знаходив собі місця від голоду, й хоч і не будив старшого товариша, та товкся й голосно зітхав, аж поки Тимна й вічі розплющив.
Не дивлячись на жупанича, він заходився мовчки стягати пліт у воду. Знову повз них замелькали береги, круті й плескуваті, зелені й геть білі на косах. Десь на глибокому ходила риба, та впіймати її не було чим, а по сей і по сей бік річки за півдня не промайнуло ні села, що тулилися хто зна й де, ні бодай живої людини…
Й раптом Велко загукав, простягаючи руки:
— Он! Диви! Диви!
Тимна глянув назад і побачив двох людей, які верхи їхали кудись од берега. Він приставив руку до рота й щосили загукав:
— Егей!.. Ей-й-й!.. Гей-й-й!..
Але ті їхали, дрібно трясучись на конях, і навіть не оберталися. Тимна почав гарячково гребти жердиною, та на глибокому се вдавалося зле, він загріб ще швидше, тичка тріснула й переламалася навпіл. Можик ухопив недоламок і заходився гарячково бурунити воду, та комонники меншали й меншали в них на очах, і незабаром, ще хлопи й до мілкого не догреблися, ті зникли за недалеким краєм неба.
Тимна знесилено сів на пліт і втупивсь у воду, й вода, перекрутивши їх разів зо п'ять, знову винесла на плесо. Життя було там, де люди, й тільки вони могли їх урятувати від повільного вмирання з голоду. Та люди зникли, навіть не почувши їх, і Тимні опали руки.
Так вони й пливли, безпорадно крутячись посеред Тетерева, бо не мали навіть тички для правування, й коли вода самохіть прибила їх до крутого берега, Тимна раптом схопився й стрибнув на сухе, задерши голову вгору. Високо в небі кружляли чорні та білі лелеки. Їх було так багато, як і вчорашнього ранку, та сьогодні щось розколошкало лелек, і вони не плавали, широко випроставши крила, а в дивному збудженні шугали на всі боки. Тимна певний час дивився на них, аж поки з пташиного вировиська долинув протяжний клекіт, схожий на далеку сопіль: тюр-лю-рлю-лю-лю-у…
— Подерж плота! — крикнув він жупаничеві й майнув на високий берег. Таке вирування лелек він уже бачив на своєму віку не двічі й не тричі, й воно щоразу кінчалось одним і тим самим: у лелечий вирій здуру заплутавсь орел, а коли птахів стільки, як зараз, то не сплоха видереться з їхнього вировища. Лелеки ширяли високо й мигтіли то білими черевами, то чорними спинами, й серед них було важко вирізнити хижака. Та хижак мусив десь бути, бо розпачливе тюрлюкання лунало й досі, й Тимна зрештою таки помітив його. То виявився чималий білогривець із світлими грудьми й чорними на кінцях крилами. Він метався в самісінькій середині лелечої зграї, то каменем падаючи на котрогось птаха, то знову хапаючись угору, неспроможний вирватись із смертельної пастки, в яку доброхіть потрапив. А лелеки теж не втікали, кидаючись на білогривця списами червоних дзьобів, і кидалися швидко й мірно, й орел уже не встигав ні боронитися, ні вивертатись із-під тих дзьобів. І сили десь-то полишали його, бо він дедалі рідше нападав сам, і ввесь незчисленний крилатий вихор поволі опускавсь униз. І коли навкіл орла закрутилася справжня хурделиця, Тимна побіг уперед, не зводячи зору з неба.
Орел почав падати, коли Тимна дістався неглибокого видолка. Спершу величезний хижак полетів, безладно метляючи крильми, тоді таки вирівнявсь і ліг вітрові на груди; хлопець навіть подумав, що втече, та крила йому знову зламалися й переплутались, птах більше не мав сили випружити їх і полетів додолу темним дрантям, здалеки слідуваний білими та чорними лелеками, які хотіли пересвідчитись у власній перемозі.
Тимні здавалося, що білогривий орел упаде йому просто на голову, та коли той упав, він довго видивлявся його в траві й кущах, метаючись уздовж і впоперек плавнів, але знайти не міг не тільки хижака, а й жодної пір'їни з нього. Натомість помітив у верболозі чорно-білу пляму, й коли добіг туди, побачив мертвого лелеку.
Не шукаючи більше хижака, він схопив ще теплого птаха й подався назад у берег. Оченята в жупанича зайнялись, та за хвилю й згасли, й він острашливо сказав:
— Гріх…
— Не ми ж убили його! — заперечив Тимна. — Однаково пропав би. Нічого, відмолимо якось…
Він поклав птаха на пісок, — лелека був чорний і лискучий, тільки цибаті ноги та дзьоб горіли червецем. Та коли Велко розчепірив йому широченні крила й перекинув догори, лелека заяскрів сніговою біллю. Ліве крило було зламане, й се мало бути смертельною позначкою орла.
— Гіркувате мнясо, — сказав Тимна. — Та в орла ще гіркіше.
Їм сьогодні явно щастило. Відіпхнувшись од берега, хлопаки попливли далі, й тільки встигли обскубати чорного лелеку й випатрати, як малий хлопак знову загукав:
— Огень! Огень!
— Де?
Тимна зиркнув і побачив на низькому березі тоненьку цівочку диму, що сочилася з-поміж верболозу. Він приклав палець до губів і заквацяними в дичину руками взяв жердину, що її знайшов Велко замість переламаної. До берега підгреблися в повній тиші, проминувши димок, Тимна дістав із піхва за поясом ніж і, тримаючи зранену руку біля грудей, почав скрадатися. Він спинявсь і наслухав, тоді знову йшов, стиснувши ніж у здоровій руці, й коли, нарешті, дістався, побачив не знати ким покинуте вогнище.
На траві була маленька латочка попелу, а посередині дотлівав трухлявий пень. Тимна взяв його й поніс до плоту. Хотів був розвести вогонь тут же, та роздумав і поклав недотлілий пеньок на пліт.
— Шукай дрів!
— А плоту не спалимо? — завагався малий Велеслав.
Тимна басовито гримнув:
— Шукай!
Велеслав притяг оберемок сухого верболозу, та дружинник послав його назад:
— Іще! Ще! Ще!
Він роздмухував дорогоцінну головню, любовно обкладаючи її трісочками, доки дим почав виїдати вічі, й лише коли Велеслав приніс три пеньки й чапракувате коренище, попливли далі. Тепер на плоту горів вогонь, і, дивлячись то на його чадні й кволі язички, то на випатраного лелеку, Тимна сказав:
— І не щастить погано, й дуже щастить — погано.
Велеславові було байдуже до тих мудрувань, він аж млів од голоду, й Тимна заходився смажити кумирами послану дичину на кумирами ж дарованому вогнищі. Але вже й коли наїлися й напились води з-під плоту, та думка не полишала Тимни. Дослухаючися болю в руці, він посидів ще з годину й почав швидко правувати до берега, де, певно, починалося нове болото, бо ріс густий очерет.
Нарубавши добрезний сніп, він одіпхнувся, та згодом знову пристав і майнув до ліщинника.
— Бери жердину й пильнуй! — наказав він жупаничеві, а сам заходився сукати з ліщини мотуззя.
— Що чиниш? — знову поцікавився Велеслав. Тимна відповів тією самою приказкою:
— Гусям ярмо!
Та ярма не вийшло — виходило щось подібне до вузенької мати, й малий сушив собі голову, дивлячись, як Тимна з розмаху намагається пробити очеретяну товщу ножем, а коли по кількох ударах лезо таки вилізло по той бік мати, бере й нашиває ще один шар.
Але ні того, ні наступного, ні ще п'ять день опісля нічого виняткового з ними не сталося, пліт несло водою далі й далі, часом траплялися вже й люди, Тимна двічі ходив жебрати, тричі крав снопи з полукіпків, і тоді вони вдвох смалили над своїм вогником колосся, розминали між пальцями й з голоду хрумкали підсмажене жито. Рука в Тимни пухла й далі, та він її перев'язував, знайшовши всецілющого молочаю. Гірше здавалося те, що й у жупанича загноїлось і вухо, й за вухом, де його вдарила перська стріла. Вдень Велеслав був тихий і мовчазний, майже нічого не хотів їсти, ні про що не розпитував у старшого товариша, вночі ж метавсь і кидався, мов лихоманний, і жар йому підскакував.