Оленка вереснула й знепритомніла. На її крик вибігла жупаниця Малоуша, та годі було допитатися в невістки, що так налякало її. Жупаничку віднесли й поклали на ложе, й стара Малоуша сиділа біля неї, аж поки вона впокорилася й заснула. Та серед ночі хором знову розітнуло несамовитим вереском. Сього разу нествір схилився до Оленки над саме ложе, нічого не казав, тільки жахкав полум'ям. Ні Малоуша, ні розбуджені нею челядниці нікого в хоромі не знайшли, й слідів теж не було, хоч надворі ляпав дощ, і жупапиця не знала, що й казати, й просиділа біля нестямної невістки до сходу сонця. Коли б вірила всьому, про що лепече синова жона, виходило б, ніби Оленку не сприйняли теплі духи домашнього вогнища. Та вірити в се не хотілося, її стара жупаниця, грішачи на того й на сього, почала з нетерпінням чекати сина.
Голова аж розвалювалась од безсонної скаженої ночі, в очах мигтіли червоні й жовті кола, й Малоуша ледве припленталася до свого покою й не виходила звідти півдня. Та в обід у хоромі знову завереміїлось, і незабаром убігла Оленчина роба-покоївка Соломея:
— Жупанице!.. Жупанички не є!..
— Як «не є»?
— Не є… І жупанича не є!..
— Де ж вони?
Малоуша, підтримуючи руками довгий поділ, подріботіла в дальній кінець сіней до синової опочивальні. Світлиця була порожня, колиска на сволоку теж, і в Малоуші похололо серце. З дня на день мав повернутися Боримисл, і вона не могла сказати йому нічого… Малоуша сіла на лаву під вікном і заклякла, прочунялася ж од голосу молодої роби:
— А се що є?..
В руці в Шоломеї була чорна й геть обсмалена півняча голова. Ото й усе, що лишилося по Оленці. Її не знайшли ніде, хоч шукали й у лісі, й у лузі, й за горбами могил, тільки під кущем над Ужем вівчарські собаки винюшили жупанича Велеслава. Знесилене від голоду й крику дитя вже й не плакало, тільки жалібно стогнало…
Відтоді вся любов Боримислова перекинулася на сина, й він тремтів над ним і за себе, й за Оленку. Й те, й ціле наступне літо молодий жупан і на день не покидав городу, стольного й увесь свій час оддавав маляті, й годував, і купав його сам, сам навчав і говорити. Жупанич ріс гарним хлоп'ям, був схожий на свою матір і навіть усміхався так, як Оленка: самим тільки правим кутиком губів, і се найдужче розчулювало Боримисла.
Велко чужався всіх у дворі, навіть рідної баби, й стара Малоуша дорікала синові, а нишком, у покої, плакала, самотня й нікому не потрібна в цілому хоромі, та Боримисл не зважав на її сльози й ревно стеріг Велка від усього світу. Його навіть утішала дичкуватість малого, бо тільки з ним він знову й знову переживав кожну хвилину й кожен день свого короткого й бентежного щастя, й жодної жони не підпускав ні до сина, ні до себе.
Та в першу середу після Коляди сталося несподіване. Боримисл за палісадом об'їздив молодого воронця, жеребчик був гарячий і норовистий і піддавсь аж пообідах. Жупан уїхав через Кам'яні ворота верхи й не повірив своїм очам. У двірці біля самого хорому стояв Велко, а поряд чипіла жона, яку жупан не відразу й упізнав, а впізнавши, ще дужче подивувався. На очах у малого тремтіли сльози, а жона відігрівала йому перемерзлі пальчата, взявши в рот. Велко вже не плакав, а лиш усміхався на один бік, жона почула рипіння копит і ніяково підвелась.
То була донька велійого пана Батури, Боримисл почервонів од люті, зіскочив і підійшов до неї, не певен, що зробить сій дівці й що по тому буде. Та в очах у неї теж стояли сльози, й йому забракло сил одтрутити її, лише взяв малого й по шию загорнув у свою розстебнуту гуню.
— Звели, жупане, пошити йому рукавички, — тихо сказала Десанка, й се нарешті повернуло Боримислові тяму, він смикнув жеребчика за повід і пішов до малих стаєнь, не глянувши на панну.
Відтоді більше не бачив її та й думав про неї, як і про жодну іншу жону. Вздрів аж на Житнє свято за Довгою нивою, де зібрався для треби Велесові ввесь стольний город. Боримисл зарізав жертовне біле ягня, зцідив кров у вогкий виямок, і коли вона втала, віддав теплу тушку старійшому волохові, засіяв уже розпалене вогнище житом, просом, вівсом, пшеницею та всякою пашницею, й доки віщий євнух-волох білував ягничку, сам подався шукати Велеслава, бо вже з півгодини не бачив його.
Та сина ніде не було; Боримисл перешукав його серед усіх дітей, нарешті якась немолода вже жона вказала жупанові:
— Тамечки-го він, у березі!
Й загадково посміхнулась, а жупан чимдуж майнув до Ужу. При самій воді за кручею стояла навколішки Десанка й старанно вмивала Веласлава, й жупан аж тепер згадав, що забувся вмити хлоп'яка. Він хотів знову, як і взимку по Коляді, вихопити сина й однести кудись, не знати й куди, та син не бачив його, й Десанка теж не бачила й сподом білого подолу втирала малому замурзаний і щойно відмитий писочок. Тоді, так само спиною до берега й до Боримисла, взяла Велка на руки, ніжно поцілувала, й малий жупанич довірливо пригорнув її за шию.
Щось перехопило Боримислові подих, і він швидко, мов заскочений на злочині, позадкував і втік у кущі й довго сидів там, жаліючи й сина, й Оленку, й трохи себе, йому здавалося, ніби те, що він допіру побачив, ображало всіх трьох.
Коли вийшов до требища, Велислав уже носився з дітлахами наввипередки, панни ж ніде не було, неначе все йому щойно привиділось.
А ввечері, коли малюк уже спав, а Боримисл, тримаючи в руці свічку, стояв над ним і дивився, ввійшла Десанка. Світло не сягало аж до порога, та жупан упізнав панну по довгій білій сорочці, оперезаній золототканим опоясом, що єдиний блищав у пітьмі.
— Жупане, — сказала Десанка, певно, наперед обдумані, зважені й переважені слова, — не гоже малому отрокові без мамки… — Тоді затнулася, перелякана й мороком, і своєю відвагою, й тим, що він міг сказати, й голос їй зірвався й увірвався, й вона мовила, ковтаючи сльози: — Я люблю вас обох… І тебе, й його… Тебе, як ти повернув… із того Єюпту… І його люблю, як мама… Візьми мене хоч мамкою йому!..
Боримисл тримав свічку, й рука його поволі опускалася й опускалась, і вогник почав тріщати, осяваючи обличчя жупана знизу. В такому світлі він був несхожий на себе, й се ще дужче збентежило Десанку, й вона крикнула:
— Хоч у наліжниці візьми, але не муч! Я не побоюся!..
Від її голосу малюк прокинувсь, виглянув з-поза вітцевої спини, впізнав Десанку, підбіг до неї, пролопотівши босими ноженятами по дошках підлоги, Десанка зі стогоном розпачу взяла його, пригорнула до себе, а малюк оповив їй шию й застиг.
І се переважило, бо своєму синові жупан нічого не зміг би відмовити. Перед Русаліями він заслав до Батури сватів, а потім сам дивувався, що інша, чужа, по суті, людина може так ніжно й щиро любити його сирітку…
Розділ 17
Перше, що майнуло Тимні Вовкогубові, було: «Водяники!..» Він щосили й щодуху потяг жупанина назад у глибоку воду, й коли ті двоє, в березі, кинулися мовчки за ним, сіпаючи довгими, від плеча до коліна щитами, він пересвідчився, що то не водяні й не берегові духи, лиш люди, але й не зовсім люди, а таки перси, бо й щити мали перські, й коні були зазброєні по-перському. Один з них, високий і гладкий, почав мовчки махати до отроків, закликаючи вилазити на берег. Тимна тільки лайнувся й увійшов по шию, тримаючи Велеслава здоровою рукою. Тоді гладкий вихопив меч і заходився погрожувати, щоб виходили на берег. Другий же дістав з-поза спини стрілу, наклав, приціливсь і вдруге влучив Тимну в уже поранену руку, але стріла дістала його під водою й лише вколола.
Тимна переможно засміявся й звихорив воду позад себе ногами, течія підхопила їх і понесла. Другий нападник, малий і кощавенький, намірився знову стріляти, та гладкий сердито вирвав у нього лук і кинув геть, тоді вони побрали коней за вуздечки й пішли понад берегом услід утікачам, так само німотно вимахуючи руками.
Валеслав, якому ляк уже пересівся, шепнув до Тимни:
— Чого ради не горлають?
— Німота, німці! Мало не плачуть, аби ми вилізли на берег. — Пек їм на черево!
Він гріб ногами щораз далі й далі від берега, ті ж двоє вели своїх коней понад водою.