— Питаю, — ухильно відповів Тимна, не спроможний постуляти кінці. Волох у городі один, а голосів було два, се він добре запам'ятав. До того ж, другий жоночий. На думку спало геть дурне: може, древляни мають і жін-волошок? Але щоб між вивчився волошити чи, як кажуть русини, ворошити, йому треба дещо вирізати, аби не росла борода й не ходив до жін. А що виріжеш у жони? Отже, то були не волошбити, а звичайні люди, й Тимна зовсім упевнено сказав жупаничеві:
— Тобі начаровано!
— Як це — не зрозумів того слова хлоп'як.
Але Тимна тільки палець до вуст приклав і потяг його назад, на старе місце посеред плоту. Малий швидко забув про сю подію й липнув і далі з безкінечними розпитами, та юний дружинник тепер ледве відповідав йому, заклопотаний думками. Жупаничеві, до якого він прихилився, ще й не бачивши його, було кимось начакловано, й Тимна б чимало дав, аби дізнатись правду.
Ввечорі, коли під Народичами висіли ночувати, дружинник спитав малого:
— Ворогів маєш?
— Нє, — здивовано відповів жупанич, згадавши сьогоднішню розмову.
— Як то «нє»? А братів маєш?
— Маю два.
— А сестер?
— Нє.
— А вони тебе люблять?
— Угу. Тільки Божко горіхів не дає, бо ще малий, а Гостомислові мама звеліли дати лучок, так теж не дає. Але дитинський! — похопився Велеслав. — А зате в мене меч!
— А мама тебе любить?
— Угу.
— А… б'є?
— Нє… тільки скубає.
— Як се «скубає»?
— Отак: м-м-м! — скривився жупанич, сіпаючи себе за скроню.
Та се теж не в'язалось у вузлик, і Тимна заснув, але вранці чисто випадково підслухав балачку двох старих дружинників. Се були люди з сьомої чи восьмої десятки й завжди їхали в хвості, Тимна вже встиг поснідати, м'ясо з'їв сам, а хліб одніс коневі й тепер вертався до свого міха. Слова були вривчасті, й іншим разом хлопак би не звернув на них уваги, та сі два дні думав лише про одне й мимоволі приспинився. Сивий сказав, колупаючись травинкою в зубах:.
— Княгиня ладна б його зо світу, так…
— Боїться, — погодився другий, рудовусий. — Кожне зразу на мачуху киватиме… Й волохи, коли що…
Вже на плоті Тимна спитав Велеслава:
— Мама в тебе… мачуха?
— Нє…
— А хто?
— Жупаниця Десанка.
Тимна махнув рукою й більше не розпитував, а над вечір, коли дружина, покидавши плоти, посідала верхи й пішла шукати річку Тетерів, що теж упадала в Славуту, Тимна відбився й почав просити в коня ногу й роздивлятись копито, аж доки промайнула вся сотня, тоді знову сів і прилучився до рудовусого дружинника з сьомої десятки.
— Що, хляпає? — спитав рудовусий.
— Та… вчулося! — Тимна їхав і не поспішав уперед, схопившись обіруч за те байдуже слово старого дружинника. Проте хоч як повертав розмову на жупанича та жупанський хором, нічого путнього не зміг довідатись.
А сонце котилося й котилось на смужку лісів, і вже перед самим зупином хлопак запитав упрост:
— А жупаниця Десанка хіба не мама Велеславові?
Рудовусий, якого й звали Руданом, хоча Тимна й не знав, чи то ймено, чи призвисько, відповів:
— Мачуха.
— А вона його любе? — спитав знову молодий дружинник, і мурашки побігли йому по спині.
— «Любе, любе»! — передражнив русича старий, якому здалося смішним се недревлянське слово. — Як вовк кобилу! А пощо допитуєш?
— Та питаю… — зашарівся Тимна й зострожив, бо в передній лаві вже роздивлялися до ночівлі.
Повечерявши, Тимна став міркувати, де знайти потрібного зілля. Він був уже цілком певний, що жупаничеві начаровано, й тільки вагався, яке саме треба в подібних випадках. Одворот? Мабуть, ні, приворот-зілля й поготів. Се коли хтось когось не любе й треба привернути. Ще знав од виразки, й од живота, й од голови, й од важкого сну, та жодне з них не пасувало, й він тоскне поглянув на жупанича, який уже спав, підклавши в голови сідло, мов справжній між. Спав на лівому боці, й утнутого пасма волосся не було видно, однак Тимна подався до шелюгів, де мусила бути сьома десятка.
Рудовусий ще не спав — облатувався до блимливого вогнища, й Тимна заходивсь розпитувати, яке зілля треба, коли людині начаровано.
— А що? — скинув бровою Рудан.
Сього й Тимна не відав, однак пояснював і пояснював, аж доки дружинник плюнув:
— Так, може, від пристріту або перестріту? Се на дорогу таке ворогам начаровують. — І протяг: — Е, братку, чи синку, тут, братку, зіллям не той… Треба мокви з-під жони, що в берем'ї.
— В якому берем'ї? — не дотямив хлопак.
Рудан засміявся:
— То кат вас відає, полян, як се по-вашому! — Й звернувся до сивого товариша: — Як ото по-їхньому, коли жона в берем'ї? — Й пояснив молодому: — Він з Данапру, вміє по-вашому гуторити.
— Тільна… нє, непорожня! — згадав сивий, і Тимна більше не розпитував. — Почувався, мов ловець, якого старий досвідчений вовчисько завів у нетрі й щез. Огиду й сором він би якось переморгав, але де знайдеш отут непорожню жону?
Й тільки в обіди наступного дня він раптом ожвавився: кониці ж так само ніби жони? Й лошат приводять, і все. То вже було значно легше, й пізньої ночі Тимна покропив Велеслава сечею жеребної кобили, мовивши:
— Цур мені, Цур тобі, а перестрітові Пек, Пек, Пек!
Се закляття він вигадав сам собі, та то не важило, бо головне тут полягало в мокві, а від чого призначалася, було ясно й так.
Тепер Тимна вже вміліше розпитував жупанича, й кожне слово ставало новим потвердженням його правоти. Хлопак остаточно переконався, що малому начаклувала жупаниця Десанка, а тим другим, який допомагав їй, міг бути тільки жупанів тесть Батура.
Розділ 16
За наказом Боримисла Лютибор Пугачич та баш бродників Базар повели Дарія на схід, у бік Ітилю, якого греки звали Оаром, перси по них — теж, а племена, що сиділи в верхів'ях сієї великої річки, жовтолиці й косоокі, — Волга.
Дар'явауш заліз до полотки й навіть не хотів дивитися на річку, хоча перське військо зрештою могло бодай води напитися досхочу, не лякаючись пошестей, що підстерігали рать край кожного скаламученого й, певно, начаклованого водоймища.
Паші, як і дотепер, не було, харчів для народу — ще менше, й кожна сотня раті чергувалася: доки половина рушала в ліс рубати листя для коней, друга тинялась нескінченним степом у пошуках їжі, аби нагодувати й себе, й того товариша, що пішов у геть обшмуляний та до товстого гілля обчухраний ліс.
Серед незліченної раті почалися крадіжки й навіть убивства. Гаубарува оповідав, ніби п'ятеро щитоносців-мідян спробували опівночі вкрасти худезне, як мирша, теля в обозику третьої тисячі полку безсмертних. Піднявся ґвалт, мідяни дістали акинаки, перерізали двадесятьох і втекли з телям, але безсмертні подалися слідом, наздогнали злодіїв аж коло їхніх багать і порубали доброї півсотні мідійських можів.
Таке повторювалося щоночі, й Дар'яваушеві од холодних острахів млоїлося серце, та він не міг отак, з доброго дива, повернути рать назад, навіть не здогнавши ворога. Вертання б означало поразку й ганьбу. Якщо досі й траплялося, що перси зазнавали невдачі, то се були витяги окремих сатрапів чи воєвод. У Скіфії ж опинилася вся перська рать, та й не тільки власне перська, а й раті всіх підкорених земель і племен, а вів їх не сатрап і не воєвода, а шахиншах, обранець Ахурамазди та його сонцеокого сина Мітри.
Та не лише від вивідок Гаубаруви хололо міжнє серце Дар'явауша. Потаємне «око цареве», євнух над євнухами Мітробатеш кожного вечора ставав навколішки в головах царевого ложа й довго, часом годинами вишіптував Дар'яваушеві те, що доносили всевидющі та всечуючі женоподібні можі. Й коли вранці приходив Гаубарува, Дар'явауша аж тіпало ляснути в долоні, гукнути євнуха й гаркнути:
— А скажи-но, Око цареве, про що се вчора гомонів із тобою Багабухша?
Але Дар'явауш удавав, ніби уважно слухає сивобородого старця, який, по суті, не відав і сотої частки того, що знав його таємний суперник.