— Думала, що тебе нема…
Він одвернув погляд, і запала мовчанка, й Боримисл поклав собі озватися лише тоді, коли над яром або Дібровою протуркоче горлиця. Якщо ж ні, то скаже взавтра.
Горлиця протуркотіла, й їй одразу відповіла інша. Боримисл аж сіпнувся з несподіванки й задер голову. На сухій гілці старого береста сидів горлич і, надимаючи зоб, кликав подругу. Оленка теж глянула вгору, тоді на Боримисла, й хлопак видихнув:
— Ось вже піду…
Вона зів'яла, похилилася головою на коліна. Тепер горлич кликав горлицю а її туркіт відкочувався й глухнув далі й далі в Діброві за Хрещатим Яром.
— Я впіймала сього дні аж двох клевенів, — сказала Оленка, не підводячи голови. — Я знала, що ти сьогодні йтимеш.
Боримисл устав і заходився шукати в барлозі нишком змайстрованого ціпка. Оленка побачила й знову всміхнулась одним кутиком вуст.
— Між — як горлич. Його до гілки не припнеш…
Хлопак обернувся до неї. Оленка мовчки загортала рибу в загодя припасені лопухи. Він пошкандибав у яр, і дівка мовчки пішла за ним, і так вони й ішли, не криючись од сонця й од людей, уперше за всі дні. По той бік Хрещатика здіймалася гора, висока й кругла, мов зелена паляниця, й Боримисл пристояв, задивившись на високий гострозубий палісад. Звідси видно було тільки одну стріху, гребінчасту околотяну стріху, решта ховалася за палісадом.
— Хором Добрія-князя, — сам собі мовив Боримисл; Оленка не відповіла, бо такі буденні й чужі слова викликали тільки щем у повіках.
Річку Хрещатик вони переступили майже біля самого витоку, зійшли вниз і понад берегом Почайни взялися далі. В березі вештались кийляни та рибалки, вони підводились і довго проводжали поглядом незнайомого хлопака, що йшов мокрою смужкою береговини й підпирався на ваговитий ціпок. Дівку знали всі, й Оленка ступала, ні на кого не дивлячись, мов через пустку. Те, що мало статися, станеться ввечері, ба навіть завтра чи й позавтра, й вона давно привчила себе до сієї думки. А зараз бодай до Висьгородця, що виднівся на кручі гін за сто, Боримисл буде з нею, й вона благала всіх відомих їй кумирів, добрих і злих, щоб ті гони якнайдовше не кінчались.
Та зрештою й оболонь лишилася позаду, й кручена стежка між озер та болітець привела їх під кручі Висьгородця. Поміст у березі аж кишів людом. Городецькі жінки та жони міняли на гривні й сікунці заморські товари руського гостя Сновиди Янича, який щойно повернувся з Керкенітіди в Турицькій землі та з Істрії в гирлі Дунаю.
Боримислові пощастило. Сновида Янич уже лаштувався далі, його челядники в'язали клунки до насадів, і коли хлопак розпитав, куди гості пливуть, одразу став проситися на ладдю. Гість виважив його досвідченим оком і сказав:
— Сідай у третє весло. Ногу маєш хору, зате руки добрі. — Боримисл намірився лізти, та той застеріг його: — Не в човен, у другу ладдю сідай!
Оленка трималася йому рукава, й Боримисл сказав:
— Приїду по тя. Яко жупан і між приїду. Жди.
Й сів за весло чорного просмоленого насаду. На носі в ладді здіймалась дерев'яна голова пащекуватого нествора, й Оленка дивилася в ту пащеку. Дівка була бліда й ледь помітно всміхалась одним кутиком губів, і Боримисл відав, що вона не вірить ні в його жупанство, ні в повернення. Він боявсь, аби Оленка не заплакала, бо не знайшовся б на силі встояти її сльозам, але ж і їхати мусив, і тепер сторожко пильнував кожного поруху її рук, очей і губів. А вона дивилась і дивилась у пащу зубатій потворі з дерев'яними крильми, мовби не набачилася подібних ладь і човнів і біля Славутича-города, й під кручами Берестового. Й лише коли Сновида Янич одіпхнув судно й ускочив за насад, а течія понесла ладдю вниз, Оленка ніби прокинулася. Вона бігла берегом услід купецькій валці доти, поки човни та ладді зникли за островом.
І хлопак теж дивився на неї, руки в нього тряслись, і весло не трапляло розмір, то стукаючись об сусідні весла, то здіймаючи вгору віяло бризок. Сновида Янич лукаво посміхався, та до часу мовчав. Сей одрок припав йому, й весло лягатиме в міру з іншими веслами, щойно випливуть на стрижень.
Решту дня й увесь наступний пливли до жовтоводого Ірпеня, в якому, казали, нереститься той-таки остер, і клевень, і стерлядь, по тому ще три дні греблися до Прип'яті та Ужу, який навіть гирло своє в очеретах ісховав, ще два дні, напнувши в спромогу вітрила, прямували до того місця, де в Уж упадав Норин. Далі пливти довелося супроти вітрові, на самих веслах, і городу Іскорості дістались лише в обіди восьмого дні.
Та з'ява Боримисла викликала в жупанському хоромі більше ляку, ніж радощів. Древлянський правитель Ратислав тому дев'ять день поховав середульшого сина Брячеслава. То було на роду в жупана: спочатку, перед п'ятьма літами, загинув на тур'ячому розі старший син, Могут, якому належало зайняти вітчий стіл у землі Древлянській, а тепер і середульший, і теж від ріг розлютованого тура: додому привезли саме м'ясо в кривавій попоні.
Мати, жупаниця Малоуша, єдина з жін Ратислава, що привела йому трьох можеських чад, виплакавши всі сльози по старших синах, лише перелякано дивилася на молодшого, який хтозна-звідки й узявся. Боримисла-бо в хоромі вже давно й оплакали, й поховали перший дитячий чубець його в домовині середульшого Брячеслава. Тепер найменший син стояв у світлиці, обдертий і незнайомий, і його мали прислати кумири — вернув додому з крайсвітніх мандрів у дев'ятини по середульшому.
Жупаниця Малоуша шептала:
— Ой Леле, мати божа! На добро чи на зло привела мого сина домів?..
Старий жупан мовчки дивився на Боримисла з-за покуття довгого поминального столу й признавав у ньому риску за рискою свого забутого сина, якого віддав талем єгипетському цареві тому одиннадесять літ. Тоді хлоп'якові було вісім чи дев'ять, тепер супротиву за столом сидів кремезний між, у якого вже й вуса висіялись. А гості, старі й поважні пани та воєводи, які прийшли вшанувати небіжчика, лише мовчки перезиралися. На руках Ратислава була братня кров, хоч і неправедна, та таки ж братня, бо він власним мечем потяв колись Вишату, Вишеслава, якого греки мали в себе за найбільшого мудреця. Все те було давно, лише пам'ять найстаріших із-поміж гостей, панів темних Позвізда й Дорогомира, заховувала той спекотний день, коли Ратиславові привели Вишату й він підняв меч: «Зрадив єси дідніх кумирів, молишся грецьким, і се тільки твоя кров може змити. До сього присудили тебе волохи, до сього суджу й я, твій кревний брат!»
… Боримисл так і зостався вдома чужим, хоч усе своє життя лише й марив і сим хоромом, який ледь пам'ятав, і вітчою стольницею Іскоростю над Ужем. Тільки по двох сідмицях він одважився сказати перше слово вітцеві, й сказав те, про що думав увесь час:
— Поведу собі жінку.
Старий жупан учудовано подивився на сина. Той уже не кульгав і, хоч мало чим нагадував того задрипанця, що з'явився в хоромі на дев'ятизни по Брячеславові, та був так само впертий і відчужений. Ратислав довго блимав на сина, на його зведені брови й вусенята, лопатисті руки й клуб'я м'язистих ніг і плечей, аж поки той зашарівся. Отець прискалив око, звеселений покорою сина:
— Ходи в челядний терем. Озьмеш собі робу в наліжниці, котру захчеш!
— Озьму собі жінку, — став на своєму Боримисл, і се ще дужче вразило старого древлянського жупана.
Гримнувши на юнака, він одійшов од дружинницького дому, бо стояли-таки під вікнами, звідки чулося перешіптування дружинників. А під хоромом спинився й махнув рукою:
— Хай уже буде по-твоєму. Взавтра заслемо сватів!
Але мовив сердито, наче не Боримисл, а він того бажав, а син одмагався. Юнак здивовано блимнув услід вітцеві, й перед очима йому постали високі гори над Хрещатим Яром і сумна Оленчина усмішка правим кутиком губів. Там, у Берестовому, з дівкою могли вчинити що завгодно, й він пішов до стаєнь лаштувати свого коня, якого подарував йому отець перед десятьма днями.
Кінь був геть білий, але не руський, а якоїсь іншої породи, з білим хвостом, білою гривою й червоними, мов жарини, очима. За сі дні скакун уже звик до нового господаря, їв з руки хліб із дрібкою соли й давався чистити шкребницею. Боримисл так старанно порав жеребця, доки роздер йому шкіру на клубі, й раптом схаменувся й сів край ясел. А до кого ж засле жупан-отець? Він цілими днями тільки й думав про дівку з Берестового, навіть уві сні бачив, але жодного разу не сказав і слова про неї ні вітцеві, ні матері, ні будь-кому з жупанського двору чи городу стольного Іскорості!