— Над річкою… — вперше подав голос молодий чільник із спотвореним обличчям.
— Над річкою? Пощо саме там?
— За нами безпечно. Коли фракіяни й спробують піти на нас, то тільки з-за річки.
Дар'явауш із повагою глянув на сатрапа, та безвухе й безносе обличчя викликало в ньому нову хвилю відрази, й він у думці поклявся зробити все, щоб його донька Парміс ніколи не пішла за сього нествора жоною. Погано було одне: що й Гаубарува перейнявся бажанням породичати царя з Багабухшею. Й коли вони схилять до сього й Аспатіна та Відарну, надто ж Утану, подумав Дар'явауш, то вихитрятися стане й геть неможливо. Наказати ж усім п'ятьом найвищим вельможам держави, які поставили його тому вісім літ царем, він би тепер не зважився.
Розділ 3
Увечері, коли над не видимим звідси морем зійшов уповні місяць, Дар'явауш перебрався в одяг простого воя й пішов блукати табором. Се він чинив і раніше, та тільки одна людина в усій раті знала про такі прогулянки царя: Мітробатеш, головний євнух. Обминаючи вогниська, навколо яких юрмились лучники, щитоносці та погоничі, цар приспинявся й слухав їхні балачки. Коли людина варить собі вечерю, вона менше за все думає, що її слова чути далеко й що когось можуть цікавити речіння простого воя. Цареві ж вони були найпотрібніші від усього: ними він вивіряв донесення Ока царевого — Гаубаруви.
Тим більш останнім часом, коли перестав йому довіряти.
Таку вечірню прогулянку в Європі Дар'явауш робив уперше, й чи то вухо його відвикло слухати поночі й вирізняти серед десятків голосів якийсь один, чи заважав нахмурений місяць, осуджуючи безневинну цареву лжу, та по двох із гаком годинах Дар'явауш стомився й побрав стежку назад, петляючи між великими й малими наметами, буйними й пригаслими вогнищами.
Й десь поблизу свого намету, якого під скісним промінням місяця ще не було видно, цар став. М'які кроки євнуха теж завмерли, й він почув незрозумілі слова. В тому не було б нічого дивного, бо військо царя царів гомоніло стома мовами, та чужинець вимовляв слова якось і протягло, й водночас рубано. Дар'явауш здогадався, що гуторить заїка, й коли тому відповів благий старечий голосець, він рушив іти й незабаром по тридесяти чи сорока кроках, уздрів громаддя свого намету.
Сторожа б так не впустила його до царської оселі, тож попереду тепер пішов Мітробатеш, аби не розкривати царської хитрини. Цар знову перебрався в своє, й коли повечеряв і зібрався йти в спочивальню наліжниць, щоб обрати собі подругу ночі, з кутка зашелестів солодкий голос євнуха:
— Коли б цареві царів спало на думку довідатися, хто той заїка… царевий слуга найнижчий одповів би…
Дар'явауш спинився, впіймавши себе на тому, що й досі думає про випадком почуту розмову.
— А ти як знаєш?
— Та так… — скромно схилився євнух. — Подумав, що, може, цареві царів знадобиться.
— То хто ж то є?
— Кресів однородець. Людянин.
— Кресів… — уголос подумав Дар'явауш, аж тепер пригадавши, де чув той старечий голос. Коли хтось розмовляє по-чужинському, то не сплоха й упізнаєш.
— І що він там чинить?
Мітробатеш не зразу відповів:
— Не вмію мови людійської…
— А міг би довідатися?
— Міг би! — охоче ствердив євнух.
— Як?
— А як усе відає Око цареве? — запитанням на запитання проспівав солодкоголосий Мітробатеш.
— Око цареве стало сліпе.
— Зате око євнуха все бачить, і найкраще вночі, як кішка, — сором'язливо всміхнувся слуга.
Про се варто було подумати, й Дар'явауш знову сів на золочений стілець. І коли за дверима тихо брязкнуло в щит і прийшла друга варта, він сказав:
— Придивися до Ока царевого.
Мітробатеш, повагавшись, відповів:
— А я вже давно придивляюся…
— Й що?
— 3 Багабухшею… часто…
— Про що?
Євнух зітхнув. Якби-то він міг почути, про що так часто шепочуться Око цареве та чільник воїв комонних! Але вони завжди говорять без послухів.
— Я звелю довідатися.
— Кому звелиш?
— Євнухам…
Цар поклав собі якнайпильніше обдумати сю розмову, та Сара, рудокоса ізраїльтянка, яку привів йому на ніч євнух, була така палка й ненаситна, що Дар'явауш проспав решту ночі як убитий.
Однак уранці, ще й не снідавши, він звелів Мітробатешеві:
— Креса!
Старого привели не відразу — він ніколи не квапився, та й сам уже ходив поволі, спираючись на довгий вівчарський ціпок. Крекчучи, колишній цар Людії опустився додолу й поцілував Дар'яваушеві хатні капці. Дар'явауш носаком підняв його з долу й поспитав упрост:
— Кого мав зночі гостем?
Старий пильно придивився до царя сльозавими очима й відповів:
— Діерарха мілетського Гістіеєвого.
Гістіей був друнгарієм усіх грецьких кораблів, і Дар'явауш його добре знав.
— А чому се він прийшов до тебе?
— Він прийшов до тебе, царю царів. Прийшов повідати, що всі тріери й діери вже давно на Істрі й греки почали зводити міст.
— Пощо ж я про се не відаю?
— Той діерарх усе повідав Окові царевому.
Дар'явауш підійшов до Креса, нахилився, щоб заглянути в очі, й з посміхом спитав:
— А чи відаєш, Кресе, що персіяни найлютіше карають за лжу?
Крес пожував губами й витримав царевий погляд.
— Я не персіянин, але теж часом речу правду.
Дар'явауш зверхньо прищулився:
— Ти зараз не речеш правди. Ти перемовлявся зночі з тим греком по-людійському!
— А він і є людянин. Служить грекові Гістіеєві Мілетському.
— Твій краянин?
— Родак.
Се вже було щось інше, й цар недобре подумав про свого євнуха.
— Й давно ти його знаєш?
— Давно… Ще як я був царем.
Дар'яваушеві молодий роб уніс на золотій дарниці сніданок і швидко вибіг, а в похідному царському покої потягло гострим духом смажених бичачих ядер — єдине, до чого за тридцять два роки неволі так і не звик старий роб Крес.
Увійшло дві молоді роби, певно, наліжниці, й заходилися частувати царя. Одна, рудава й схожа на ізраїльтянку, підносила йому золочений тур'ячий ріг із вином, інша різала смажені ядра ножем, наколювала й давала йому в рот. Цар їв і запивав, схрестивши руки, й коли наївся й роби винесли дарницю, почав уже сам брати в'ялені фініки з чорнолакової крітської фіали, що стояла в нього під ногами. Виплювавши довгасту кісточку собі в пелену, він сказав:
— А я чув, Кресе, ніби колотиш змову.
Недбалий і майже дружній голос міг свідчити про те, що цар жартує, та за вісім літ старий роб уже вивчив свого третього володаря.
— Пощо б то? — якомога байдужіше відповів Крес.
— Аби повернути собі царство.
Крес усміхнувся:
— В мої літа волость уже не вабить людину, царю царів.
— То для дітей тоді.
— Мій син загинув ще молодим.
— Але ж мав ти й другого?
— Другий мій син був німий. І німого теж немає.
— Де ж він?
Крес придивився до царя й по складах мовив:
— Не стало. Коли Куруш узяв мій стольний город Сарди. Того-таки дня.
Дар'явауш обійшов старця, тоді виглянув надвір, одхиливши завісу, подивився на молодого бородатого перса з полку безсмертних, що стояв на чатах, і знову сів на стільчик.
— І ти досі не покривив душею?
— Все те правда, — відповів Крес. — І я молю кумирів моїх, щоб дарували тобі побілу й над скіфами.
Дар'явауш вільно й весело засміявся:
— Й не молиш на мою голову мсти? Коли ти досі мовив усе правдиво, то в осе вже тобі я не повірю. Й ніхто не пойме віри, Кресе!
Колишній цар Людії взявся за ціпок обома руками, й спина його, придавлена вісімдесятьма й двома літами, випросталась, він став вищим й аж з виду мовби змінився.
— Моєму лихові, царю царів, не зарадить ніхто, — сказав він твердим голосом, і було видно, що сі слова давно визріли в його сивій голові. — Ніхто: ні люди, ні царі, ні кумири. Се так покарало мене небо за гріх мого далекого пращура Гігеса, який убив свого царя й посів його стіл. Ніяка сила не владна зінакшити волю кумирів.
— І ти поклав собі стати бодай вірним робом? — домислив за нього цар.