30.10.02. День приїзду Перкалаби.
Хочеться раптом до мами. Своєї. Дивне бажання. Не траплялося із дитсадка.
Українці!
Браття і сестри!
Далі маніфест на захист органцізації «Самостійна Україна», пропозиція дати пизди КПУ, бо вони мудаки і все таке. Маніфест надрукований на рожевім папірці, знайдено його на підлозі в туалеті. Певно, був закладкою до книжки. До Хвильового російською мовою. Іншого примірника в нашій бібліотеці Національного Лінґвістичного університету не знайшлось. Ну що ж, хоча б опалення увімкнули нам, селянам кріпосним. Бо мерзли на курчу маму, сидячи у пальтах в авдиторіях, і розмовляли про постструктуралістські підходи й ґлобальні методи навчання когось чомусь. І, звісно ж, як у соцреалістичних байках фабричного пошиву, пан ректор сиділи в своєму бюро з супермодним кондиціонером і кофєм в пастєль. Хоча, щодо останнього не впевнена. Та й узагалі, який із мене в біса, співець пригноблених народів?
В мене от хробак у голові поселився. Став собі так вертикальненько, покручується час від часу туди-сюди. Садюга-хробак. Він як цвях, забитий у мене згори. Скам порадив закривати очі, щоби не давати хробакові світла. Я заливаю хробачину кавою.
Сиджу і ходжу з голим торсом. Це зручно мені як чоловікові. Нє, сенс не в тому, що я іґнорую свою стать — де там, сьогодні мої груди з’явилися в черговому журналі, вони тепер далеко популярніші за мою музику. Ні, промоушн — справа свята (так я себе, принаймні, силкуюся переконати). Просто коли ми ходимо із хлопцями у гори, мій торс почуває себе нічим не гіршим, він так само пітніє, і так само прагне сонця. Коротше, перші п’ять-десять хвилин хлопці бентежаться, а відтак їм стає зовсім байдуже, ми всі — істоти андроґінні.
В мене бумеранг на шиї. Подарував один милий закоханий (ось уже п’ять років скоро, як, на жаль, закоханий) хлопчик. Типу, все тобі, суко, повернеться. Якась лавина кохання на мене звалилася. Жінки, чоловіки, асфальт і червоні стіни Червоного корпусу, і червона фарба, розхляпана на асфальт із тих червоних стін. Стягнуте назад обличчя і ненависть до літератури. Якого дідька то мій фах? Я ж тупа, як діравий валянок, я ж не петраю у жодній методології, і взагалі не вважаю себе гідною когось критикувати. Тут би із собою розібратися. Дограв Нік Кейв. Спливає недодане інтерв’ю журналу «Афіша». Розкрутка, мать її. Ну ЯК я маю відповідати на питання про свєцкіє раути, якщо я була і лишаюся кончєною марґіналкою? Просто те, що раніше називали яремчанським бичєством, тепер називають київською панкухою…
31.10.02. Гелловін, одним словом.
Нє-а, я не аналітик.
А мозок мій — шльондра із зашмарканим боа. Він уже навіть не здатен відповісти на питання «А що тобі самому подобається?» Шльондра, яку розшарпали на всі боки геть усі, хто йшов мимо, її жорстоко і болюче вигравали куди лиш могли, змагаючись у новизні збоченства, вона вже не здатна до жодних розрізнень. Хто їй подобається? З ким було добре? Шльондра хоче тихо здохнути, бо іншого, здається їй, немає. А у мого мозку, в принципі, надія є: Бирчик, колєґа Бирчик працює в станіславській психлікарні.
Купи гівна, а попри те
Я ВІРЮ В БОГА.
І Бог вірить в мене. Я знаю.
У ванній Сашко шкребе собі обличчя. Певно, голиться, щоб позбирати усі свої риски трагічності. Лишенько, що ж із нього тоді лишиться? Він же ввесь із тих рисок, перемальовує їх із постелі на стіну, відтак на кахлі ванної, потім відбиває їх у дзеркалі брунатного лінолеуму, ковзає розкиданими по підлозі книжками, руки губляться поміж жадних сторінок, ледь встигає донести ті риски до кухні, щоб нарешті їх втопити в чаї. Я люблю Сашкові риски трагічності, він щодня чекає, коли я їх постираю нанівець в якомусь із своїх нападів дратівливості. Самогону. Так ми назвали самокритику, чи то пак, самодіставання.
Інколи Сашко нагадує про те, що він — моя запродана душа, що, хоч і вилізла назовні, щоб податися до нового ґазди, все ніяк від мене не відчепиться, все намагається (в відомий спосіб) залізти у мене назад. Ми довго кохаємося ранками. Хоча… чи принесе він апельсинів на мою могилу?
Мабуть, вперше з прищавого тінейджерського віку мені схотілося:
Здохнути
Дати дуба
Простягнути ноги
Піти тпру-тпру на курчу ляґу
Дочекати християнської кочини життя нашого, безболісної, бездоганної, мирної… На тому танатологічні фантазії вриваються, не надихає навіть Геловінська ніч. Обурена моїми відповідями київська брошурка «Афіша» сказала, що мій гурт не вдоста знаний, і що вони почекають на всановлення статусу мене як письменника. Я сказала їм, щоб встановлювалися зручненько відлизати у мене.
До речі, про кохання. Я забуваю ім’я твоє, Скандинавська Квітко. Полювання йде поміж сосен до кінця.
01.11.02.
Книжки, плівки, нотатники розкидані по підлозі. Мені так зручно. Мені зверху легше щось шукати. А взагалі все скидається на помешкання психа.
— А епілепсією не хворієте? — спитала мене поважна пані професорка.
— Ні, тьху-тьху-тьху…
— Ну, тоді ви все-таки не дотягнули до повної геніальності.
Відтак Артим мені сказав, що епілепсія — хвороба інфекційна, й захворіти нею може будь-хто. Я чхнула. Будь здорова, правда. А потім сповістила Артимові, що, певно, не хочу і не буду викладати в цьому університеті.
— Слава Богу, вона зрозуміла це, поки небо ще не стало зовсім темним… — сказав він.
* * *
— Where is your homeland?
— Well, that’s in Sweden, near Vastervik. In English you can call it «Blueberry bay».
— Are you from Sweden?
— I’ve been there… Once.
3.11.2 День початку реабілітації.
Я лежу спиною на дуже зимному дні колодязя. Зверху залетів протяг і просто завис наді мною, заповзявшись мене повсякчас холодити. Простягаю руку до слизької стіни, забиваю під нігті якусь підступну паросль. Навряд чи допоможе звідси вилізти, та все ж хапаюся за неї, точніше, просто драпаю стіни. Скільки вже часу я тут чекаю на мотузку згори? Всіх інших вже повитягали звідси так давно, що я вже впевнений: лежав тут споконвіку сам-один. Мій голос час від часу спіраллю забігає наверх, а там одразу дубне й скапує слизом мені на голову і руки. Чекаю тута з’яви бодай якогось хробака чи мокриці. Все мене полишило, геть усе. А я навіть й не казав отому всьому «Геть!»
Можна кожну сторінку ненаписаної маґістерської змазати наркотою. Кокаїном, ліпше всього. Буде, як в «Імені Ружі» — тільки той, хто буде слинити палець при гортанні буде не вмирати від отрути, а виганятись від коксу. А якщо ще й шрифти зробити різнокольоровими… — Так казав Борейчук. Він, певно, не зовсім хтів, щоб я їбанулась. Но і так, як каже Іздрик. Dead can dance, як каже ще хтось. Не Заратустра.
Абстрагування часто виступає як багатоступінчатий процес, результатом якого є абстракція від абстракції. Це з Сашкового реферату. Сашко математик. Реферат, бля, з педагогіки.
y i?oia
aoao ieaeaoe oaaa o nia?
nea?ao y aoa ao?iee
y ia caiaaoi naiiaiaaiaiee
ia e?ae? naaa
ai aaoaai Aiaa iai? aaeaei
y iaa?ou eiai ia aa?o
a?eaea noai??iiy
i?eeeaa aine?a?aiiy oeianoaa aey ineoiaiae?co
iaaii oa aa?aiiy a?aaa?oino? o anuiio
i?i?ieoe
oa anuiai eeo nii
i?ieeaaeny
eeoa a aaanueeo niao
ao?a?aao eiio?ieu iaa nai?? ?iaea?aoaeui?no?
aey oaaa oa i?inoi
i?ieeiuny
caieoe oie nii ye niiaiaaany
iai?ee?io? ana noaia iaiei
Такий-от був Сашковий текст. В перекладі він мав би значити:
я пішов
буду плекати тебе в собі
скажеш я був дурний
я не надто самовпевнений
не люблю себе
до вашего Бога мені далеко
я навіть його не бачу
бридке створіння
приклад дослідження уйобства для психоаналізу
певно це бажання відвертості у всьому
очорнити
це всього лиш сон
прокидайся
лише в гадських снах
втрачаеш контроль над своєю індивідуальністю
для тебе це просто
прокинься
запиши той сон як сподобався
наприкінці все стане одним
Та все ж — quel deja vu — він не пішов. Нє, у мене, звісно, вже попроростало пазуряччя тупої невимовності в грудях, я безсловесною твариною заскляніло споглядала квадратики і літери на чорному джинсі моєї сукні, в закапелках мозку я вже виправдовувала його вибір «Піти», але ж.
ВІН БУВ АНГЕЛОМ.
І піти не зміг би, навіть якби захотів. Бо то не йому вибирати час прильотів і відльотів і, тим паче, не мені, хоча я й вимочила добряче йому крила рідиною для миття посуду «Ґала». Ні, не мені. Хоча я й мала чотири ока у відображенні вечірньої шиби, а він їх мав лише два. А ще ми вчора пофарбували йому бороду в червоний (рудий?) колір.
— Ну що, хтось то побачив? — питаю.
— Ні. Мене ніхто окрім тебе не бачить.
Інколи він каже, що є простою галюцінацією, що у мене простий параноїдальний синдром. Я йому кажу, щоб він просто не вийобувався. Тоді він просто розкладає по торбинках жовті яблука. На кухні. Я прищемляю йому зеленкуваті від хімікату крила кухонними дверима. Він не йде. Але не тому. А тому що.
ВІН Є АНГЕЛОМ.
А ангели танцюють навіть мертвими.
08.11.02 (За місяць моє деньнародження. Стати великим і сильним. Визначитися з житієм).
Так я думав років у 16-17-18, коли розмірковував про свої 22. Хтось колись сказав мені, що треба обов’язково визначитися до того часу, на крайняк — до тридцяти трьох або, в дуже рідкісних випадках, — до сорока чотирьох, але так довго не живуть. Такий от булшит, як сказали б американські мучачі. Я ж мучачік чистокровний український, хоча й кохаю дівчину-бусурманку, і діти мої, як вона їх вродить, таки й бусурманами породяться. Тьху на тебе, дурню, вона ж за тебе не хоче, та й кров у неї чиста, майже арійська, а ти так, другий ґатунок, зі своїми карими очима й темно-русявим волоссям. Коротше, я не той, про кого Положик співає: «В мене світле волосся, блакитні очі, і кожна зустрічна жінка мене хоче». Хоча про останнє… Твої нещасні співробітниці-німки та-ак на мене витріщалися вчора у клубі, ледь своїми колготками не подушилися. А ти, як і будь-яка стервочка на землі, від цього лише більше шаленіла й виціловувала мені вуха й шию. Одна з них ще мені сказала, прощаючись, ламаною російською:
— Натеюс, ми йішто с вамі увітімса…
Я їй голлівудсько посміхнувся. На крихітній сцені «44» догравав «Мертвий Півень».
Відтак вже на виході ми зустріли мою колишню коханку з якимось причесано вдягненим мешканцем Нашого міста. Вона радісно з тобою джерґотіла англійською, я собі байдуже йшов поряд, не сильно прагнучи познайомитись із тим мешканцем, лиш час від часу кидав тобі якісь стьобуваті маяки французькою, щоб подивитись, як від того тихо шаленіє моя колишня. Сука. Я таки постраждав через неї. Вона була звичайною кабачною співачкою, щоправда, із найліпшим на Вкраїні соуловим вокалом. Приїхала сюди з провінції, стрибала від невдачі до кидалова, зичила в мене гроші. Робив для неї все: знайомив із людьми, всім її розмальовував як щось цілком бомбове й неймовірно комерційне, готував їй фаршировані шампіньони (я (!!!) готував!!!) і мастив ступні пахучою оливою. Вона була страшенно худа й висока. Вища за мене. Здалеку була нічо так, симпатична, та шкіра обличчя була поїджена якоюсь давньою хворобою. Кохалась якось без особливих поривів — посилалася на втому, на депресію, на бознащо іще. Хотіла мене лиш тоді, як інші баби, змокрівши між ногами від вигляду мого торсу на біґ-бордах, лізли до мене зусібіч. Тоді лише тихо до мене підходила, цілувала десь згори (була ж вищою), так само згори всіх змірювала сірими очицями і трохи зарізко казала:
— Падьом.
Ми розійшлися. Мене забембали її творчі пориви неспокійної душі. Вона писала цілком гівняні вірші, а претендувала ще й на роль композитора. Вона роздавала свій номер телефону таким відстійним почварам, що я би не торкнувся більше її тіла навіть за наявності медичної довідки від венеролоґа. Вона була звичайна курва. Курва із потужним соуловим вокалом. Шкода, що не застосовувала його під час орґазму, та то вже таке. А, ще якось ми були зустрілися (де?), вона щось верзла мені з голосним придихом про те, що її почуття лише тепер прокинулись, і що вона дико мене хоче. Я взяв таксі і повіз її до себе. В таксі ми цілувалися. Вона сказала:
— Ну нарешті!
Вдома я дуже довго не виходив із душу. Потім вона зробила мені міньєт, я кінчив, а її грати не схотів. Розплакалась і заснула. Зранку тихо зникла. Добре, що не готувала сніданку, бо було б мені «Ой не ходи, Грицю…»
Вчора ми не пили разом. Ми порадили їм чергову забігайлівку на Толстого і пішли на метро. То й добре, правда ж, Скандинавська Квітко? Вдома ми довго кохалися, аж поки не поснули. А вночі сніг вмовив небо віддатися йому, і зрадив небові з землею, тихо-тихо її накривши, міцно до неї притиснувшись. Так, як ти укриваєш мене своїм тілом, благаючи щоб я ввійшов у тебе якнайглибше й найніжніше.
12.11.02
Скочив зайчик у тернину,
Та й порвав кожушину.
А лисичка регоче,
Зашивати не хоче.
Дитяча пісенька. Слова Марійки Підгірянки. Остання сторінка ґазети рекламних оголошень з приводу нових раковин і пожиттєвої депіляції під пахвами. Пісенька ззаду, з нотками. Для таких, як я, щоб витягли зі скриньки і бубніли б ту пісеньку в ліфті маршрутом на сьомий поверх. Підгірянка. Дитинство. Дитяча оперета (оперетка звучить образливо). Скільки мені було: вісім, десять? Роль Ночі для найповнішої і найпохмурішої дівчинки. Особливі вокальні дані не обов’язкові. І, тим не менш, аж дві пісні співати, а відтак ще й записувати радіоп’єсу. Видатних письменників і музикантів у Франції в цей час сексуально травмують у туалетах їхніх ліцеїв.
Митець, патолоґія… Мені хіба що не подобалось, коли мама сиділа в глядацькому залі, а відтак вдома представляла опозицію загальному глядацькому враженню. Ні, вона ніколи нічого не називала гівном. Так, проста едукативна критика.
Скоро має повернутися ангел Сашко. Ґарден-енджел, як я його деколи кличу. Садівником він бути не хоче, й тому виправляє:
Не «ґарден», а «ґардієн».
Ну то таке. В ангела-Сашка опріч мого вайлуватого спеллінґу й своїх турбот вистачає. До прикладу, його зріст чи довжина статевого органу.
— Фе, — каже він, – знаєш, як важко, коли в тебе довгий член? Ці дебіли совкові зробили унітази так, що сидячи на них, не можеш не торкнутися ним тої холодної гидкої фіґні. Бее!!! Зразу вилітаєш з туалету і летиш, як ошпарений у ванну митися. Хіба що робити все якось підвиснувши…
— Чи надбудувати додатковий поверх.
А ще ангел Сашко не зовсім любить тебе, Скандинавська Квітко. Він часто співає мені:
I met
a christian in Christiansands
and
the devil in Helsinki
Ти ж, у свою чергу, сказала, що він цілком тобі подобається, лишень що трохи різкуватий. Нє, вона сказала «forceful». Як його найліпше перекласти?
— Фе, яке негарне слово… — образився ангел Сашко.
А все-таки він із тобою кохався.
— Впишеш той епізод до свого роману? — поцікавилась ти наступного дня.
— Так, цілком можливо… Ну, може не все достеменно… — відмазувався я, розпалюючи тим часом свою чуттєву пам’ять аж до неможливого. — Так, якісь там деталі, кольори, запахи…
Я описав все достеменно й відіслав до ґазети «Спід-інфо». Жарт.
(Він у лікарні на Кульпарківській. Його мені не закличуть, сказала пані з його мистецького об’єднання, його переміщають з палати в палату. Що з ним, мені не сказано. Сказано: побутовий момент, за тиждень буде на роботі. Так що приїздити до Львова не варто, а варто зв’язуватися із нею, як мені щось горить, сказала та пані. Кульпарківська… Що вона мені нагадує?)
15.11.02.
Чи є на світі?
18.11.02.
я. Задихаюся.
Я здаюся
Роздаюся навсебіч
Роздягаюся
Розглядаюся
І
Розпорошуюся
Сухими росами
(Порошками)
що їх лиш папугам
вранці
не бридко.
Цикл підходить до завершення. Голі янголи пишуть сумні вірші до тієї днини. Тільки я не пишу нічого. Ніц-нічого, ніцнічого. Так, наче хтось почовгав уночі. В хаті виростають жовті книги. Самі лише жовті, що на повний шлунок здаються оранжевими. А може просто собі достигають. Я пишу «жіночу прозу». Можна ще її в італіки вганяти, гівняна суть від того не закосичиться. Кінець книгодрукуванню. Але то тільки мене стосується, бо ж то мої книжки подуріли: розростаються, де тільки не ліньки. Я займаюся психоаналізом, щоб не йобнутись. Стоп. Я? Займаюся? Психо… ага! Щьас. Прикриття, відмазка, останній екск’юз перед платниками податків, що, фактично, утримуватимуть мене у психдиспансері, ЯКЩО (б). Хоча які вже заяложені ці думки-самолюбування-саможаління на тему психічної нездоровості. Куди мені… В мене ж бо «дуже характерне жіноче мислення», сказала Зборовська. От, тепер доведеться собі справжню піську відрощувати. В середу піду в солярій зі знайомою гейшею. Янгол Сашко був від того не в захваті.
— А що, — образилась на його відсутність реакцій я, — невже жінка-танк не може сходити в солярій?
Відтак мене дико розсмішила картина танку в солярії. Ну десь так я, приблизно, й буду виглядати. А Сашко сказав:
— Ага, будуть всілякі мальчікі за тобою бігати… Конкуренти. Бо я тебе і таку люблю. Страшну.
Думаю, треба його розважити запевненням, що після одного-єдиного солярного сеансу в 10 хвилин за 15 гривень (на більше сеансів срана інтеліґенція не спроможна в силу об’єктивних чинників) пика кривості своєї не позбудеться. Зате ж буду лежати там, спостерігати голісіньких пещених грошовоосяйних кралечок із вигрітими ультрафіолетом порожнинками для мізків, і думати:
Я — ОСОБИСТСТЬ.
Відтак погортаю якийсь із жєнскіх журналів, якщо не виженуть одразу після того, як відмовлюсь від джакузі-сауни-тренажерів і фітнес-консалтинґу. О, жєнскіє журнали – то всьо, то фініш, то вишак! А що ж ви хтіли? Я пишу жіночу прозу…
Мені страшно. Страшно. Страшно.
Певно, в такі-от вечори і приходить
Смерть.
Починається вона десь у зеленій свічці, що горить у спальні, якраз за коридор від мене. Там на ліжку плавиться янгол. Скоро-скоро моя черга. Ангел відсипав мені трохи свого пір’я. Цікаво, що мені ще намагатися встигнути? Викурити б цигарку, ось тут пачка біля мене лежить якраз, на японський прапор схожа, та ж я не курю, холєра. Музика? Це якщо хочеться померти у власних блювотних масах, що, в принципі, і так за нєфіґ можна досягти. Дві платформи під ногами роз’їзджаються. Все на світі — даність. Світ прозорий, як бурштин. Я — ґандж у тому бурштині. Або, по-простому, лантух із лайном. Ла-ла типу.
«Я нічого не зробив у цьому житті… Я не вмію ростити свиней…» — каже Уельбеківський герой. Депресняки середини життя. Повільне повернення органічної речовини в неорганічну. Розпад. Відвислі статеві губи й слабенька ерекція. Так, добре. Все законно. Тільки якого дідька мені зараз цим паритись? Ще, принаймні, років так із вісімнадцять можна похотіти здехнути з багатьох інших приводів.
Фе, крапаю щось, як у 18 років. Де ти, о втрачена дірко? (Я про вхід для несвідомого).
З іншого боку, якщо я зараз гикнусь, в цьому буде чимало й позитивних аспектів. По-перше, обов’язково знайдеться кілька некрофілів-видавців, що зрадіють можливості «відкрити так рано згаслу зірку», й не платити їй авторських відсотків за продаж худеньких (але ж яких вагомих! — самостьоб) книжечок. По-друге, кліп наш крутитимуть з більшою охотою, аніж після перегляду моєї мармизи в ріал-таймі. По-третє, диски розійдуться мільйонними тиражами, «Я така маленька» будуть ротувати на всіх засраних ЕфЕм-станціях, а гопніки похапають гітари, й волатимуть мої пісні попід під’їздами, і вже не пиздитимуть неформалів, а обіймуться, як рідні сестри, і заплачуть на могилі надії молодої української держави… Ну що, Карпа, бач сама, який тута чьос намалювався? То всьо станеться хіба як комета в Землю вхєрячить. Все інше — юзлес. А Юзлес, як справжній єврей, завжди має рацію.
Години(а) втікла. Я заб’ю на пари. Хоч так і люблю свою викладачку української літератури. Я захворіваю. На ліки просруться останні залишки національної валюти. Хоч би цю новину нікому не розтринькати. Ну, не те, щоб мені чужа радість не на втіху, просто… Ну, то не важливо. Важливо те, що це полювання вже до біса затягнулося, вже тебе десь і кіньми, певно, затоптано, Скандинавська Квітко, а я все жену хортів своїх та й жену. І не дивлюсь на землю, а, вхопивши сурму, сурмлю в неї до верхів прадавніх сосен, що тебе колись плекали в цім краю. Коні мої бояться води пити з тих озер, де ти малою коси мила, коні вмирають від спраги. Я дожену тебе на Різдво. Ти сама мені зі сну сказала. Лиш не їсти і пити лиш трохи. Піст. Знесилення. Числа. В кого їх спитати? Ніч гортається вітром, сторінка за сторінкою, хорти виють і коні прядуть вухами тобі весільний серпанок. Коли по всьому буде, прошу, зроби мені із нього саван.
На, їж, пожирай мої листи. Віднині я не ставитиму на них чисел, тож про листову дієту й мови бути не може. Невикінченість, затягнутість і не рузшеність із місця — от хто я.
А хто такий Куілсі?
Куілсі стояв за кулісами. Чи то пак, за лаштунками, щось там собі до чогось прилаштовуючи. Може, то якраз він і прочинив те вікно в під’їзді, крізь котре втік (полетів у теплі краї? Склавши до купи крила, тупо гухнув до землі?) янгол Сашко. Хоча це взнати є практично неможливо. Таке ж саме (за функцією й прозорістю-немитістю) вікно було прочинене і з мого помешкання. Дивно: янголам також властива двоїстість. «Писати, принаймні, хоч якесь тобі заняття, це все ж-таки ліпше, аніж вени собі поврізати…» — щось десь отак у Вельбека. Цікаво, як у янгола Сашка. Бо саме відкриванням вен я його завжди і стьобала. Його, його колишню кохану. І ось тепер до мене дійшло, що писанина – це те ж розкоркування кровохідних шляхів. Ну, хай собі й так. А ти що скажеш, Скандинавська Квітко? Добре, що я тут зараз сама, і ніхто не чує смороду зіпсованого сиру, який мені стрільнуло в голову переплавити із сіллю та спеціями. Дарія Цвек, блін.
О, диви, усе ще й геть нічого: ну, гірчить чутарік, але як швидко ковтати, то можна й вижити. Зате соєві відбивні — просто королівська розкіш. Хто б іще на світі приготував таку чудову ґуму з грибово-кубічним присмаком? Ех, сумно ж-таки, що янгол Сашко того не спробує. Він іще якраз перед своїм зникненням прислав мені листа з рецептом готування янгольських крил. І, як справжній пророк, передбачив виникнення нової міжнародної валюти — консерв із янголячими крильцями. Ті крильця (конкретно — кісточки з них) містять у собі до біса речовини, схожої на фосфор. Коротше, чим більше захряцають янголів, тим світліше стане все довкола. Отака от шиза була у пророчого янгола Сашка. Щоправда, крилець я у хаті, як не намагалась, знайти не могла.
Все стає жертвою мого еґоїзму. Мого… ну, я по-різному це називаю. Певно, найчастіше все-таки власним життям. Я хочу жити. Хочу цього повсякчас, за винятком. Виняток — буття поряд із тобою, Скандинавська Квітко. Тоді я перетворююсь на тупу ніцшеанську корову (може, тобі того й не видно), і прагну все життя отак закохано на тебе витріщатися. Я тоді марно силкуюся витягти із власної дупи власноруч зібгане власне самогубство, бо я вже не власна, я вже не особистість, я — безсмертний рід людський, що прагне одного: єднатися, зливатися, відтворюватися. Ти не хочеш дітей. Я їх також не хочу. А Воно в мені хоче, аж пищить. Я нікому про це не кажу, в першу чергу не кажу тобі. Моє мовчання до тебе дуже особисте і таємне. Моє мовчання — дзеркало Елевсину. Моя реальна репродукція — «Відсутність божественного ініціювання (?)».
До кімнати ковзнув привид янгола Сашка й ліг на своє звичне місце, позаду мене. Дивиться, як я сиджу за столом. На щастя, тепер мені не треба розкривати писка й повертати голову, щоб з ним поговорити. Зараз Сашко гортає суперпостмодерну книженцію мого вельмишановного пуперпостмодерного викладача літературознавства.
— Ти почитай там-о рецензію на неї… — раджу я. Він читає:
— «Пропонована читачам книжка репрезентує необароковий києвоцентричний дискурс українського постмодернізму…
— А «постмодернізму» — одне слово?
— Так. Крапка. «…Провокативні верлібри, демонструючи владу мови над особистістю, закодовують та амбівалентно актуалізують трансперсональні архетипічні образи європейсько-християнської традиції».
— Піздєц.
Підраховую кількість українських слів в усій цій лобуді: три. «Влада», «мова», «образи». Диви, а яким-таки сенсом просякнуті всі три лексичні одиниці! І вже вони не просто одиниці, а трійця вже вони замалим не свята, ПМГ. (Абревіація простонародного українського «Прости мені, Господи». Наряду із «Хай Бог милує», «Бог його зна» і «Ой, Бо…» є найпопулярнішим порушенням Першої заповіді).
Розмовляю з Касею по телефону, після чого настає невідворотне — ТАБУЛЯЦІЯ. Табуляція, це, звісно, ліпше менструації, але ж набагато частіше. Кася дуже кльова промовтерка. Вона ось вигнала таку фішку для своєї промо-організації:
За невеличку мзду ми зробимо із вас ЗВЄЗДУ!
А я тим часом, Скандинавська Квітко, слухаю твою улюблену заплакану РАДІОГОЛОВУ. Якась тобі Медуза Ґорґона жахлива. На честь медузи-ґорґони я вигризаю з целофану виріб «крабові палички», паралельно замислюючись, якого рожна фіксувати отакі ось тельбухи словесні. А, ну так, «зміст не важливий». Ги-ги, а форма в Нас ващє відсутня:
Піст, мо’ Дерн.
Чи то пак,
Постмодєрмізм.
Проводжу щодня по дві години сорок хвилин, вглядаючись у твою знимку. Щодня між п’ятою та сім сорок вечора, відтак співаю «Сім сорок», і ховаю твою світлину. Через сорок днів (нє, тепер вже через 36) я матиму на собі твоє достеменне зображення, моя пика закалькує твій образ. А поки що мені просто неймовірно хочеться тебе скрізь малювати. Скрізь і геть усім. Мишкою на екрані, маслом на висівковому хлібі, аквареллю на паркеті, розлитою кавою на плиті, брудними голками з йодом на правому своєму передпліччі, гівном по блідо-зеленій раковині унітазу, пінопластом по шклі, кров’ю жлобських псевдо-продюсерів по барних стійЛах жлобських барів, кольоровими олівцями на чорній копірці, цвяхами по під’їздових стінах, слиною на розпеченій лампочці 100 Ват, слизом ще не вмерлої риби по целофановому пакеті, в який, окрім неї, вкинуто ще сірники і ґумову рукавичку, що в парі з іншою коштувала б 6 гривень у переході на Толстого.
Коли надто довго скопичувати в собі деструктивні емоції, страждання, внутрішні верещання та інше гівно, і нічого з того не випускати в атмосферу, в якийсь момент обов’язково розродишся в лабета СУББЛЮВАЦІЇ. (А у Фройда були класні окуляри).
— А чо’ в тебе, вуйчику, руки трусяться?
— Та бо то година пізна вже, дванайціта ади!
— Ти б, вуйчику, ліпше д’хаті йшов…
— Та вже йду собі з Богом… Та й ти, дівочко, по ночіх би-с мо’ не ходила…
— А мені, вуйчику, по ночіх, та’ як тобі з Богом…
Лупленою дорогою зацебенів дощ. Карпатський, брунатний, холодний і невидимий. Дівка щільніше насунула капюшон на лоба і пішла штрикою в бік церкви. Свічки на цвинтарі ледь мерехтіли. Вуйко Дмитро перехрестився, сплюнув і, шепочучи «Богородицю», поспішив униз до автобусної.
Ця незначна подія трапилася 22 листопада о 00.00 за Київським часом у м. Яремча Станіславської області, за 600 км від Оболоні, м. Київ. Подія відбулася чотири хвилини тому. Свідки відсутні.
П.з.д.в.ти й день.
О Брітні Спірс, прийди і порятуй мене!
Бо Сім мене стоять,
Цвяхами в голови пробиті,
Сльози лиш із правих очей біжать
Ліві ж під гілки пожадливі підставляються,
Щоби наштрикнутими стати,
Тільки,
Як Янгол Сашко прокричить:
«Все пропало!»
Де ти знайдеш такого ангела, як я?!! — співає обурено Крихітка Цахес. Та це я так, до слова і не в тєму. Скандинавська Квітка розпустила тим часом своє летюче коріння в Празі. Так зовсім вже до мене близько… Цікаво, чи скінчить вона своїм приїздом мій тупій? В мене посиніли нігті і поскрючувались пальці. Мабуть, не стачає вітамінів. Вітаміни в аптеці по 40 грн 43 коп. Всі дешевші — гівняні.
And then it’s so nice and quiet…
Вже з годину й зо чверть дідо мій в потязі їде
На захід, в Карпати, хоч і не звідти він родом
Не люблю снів, де дідо мій вмирати має,
А до нього горнуться тварини три:
Одна — то пес, що вже здох на весні;
Друга — то якийсь чи то ящур, чи птах у брунатному панцирі,
Із дзьобом і в складанку ввесь твердий, не пробити;
Третя тварина – то я, що вища тих двох попередніх,
Плачу із ними разом,
З дідом прощатися не хочу,
Дід мені ж батьком був мудрим і добрим,
Бабця була королевою,
Знайшли мене, відгодували
Й не карали ні за що.
Дай же, Боже, їм літа многії
Від днини сеї
Як у людях кажуть:
Сниться, що помер, то буде довго жити.
Принаймні там його чекає світ повніший, світ із міфічними люблячими тваринами. Не плач, я.