Переддень концерту і атака грипу. Я геть безголоса.
Саме час починати кар’єру поп-співачки. Тим паче, панк-рок я вже лютезно ненавиджу.
Ні, не безпричинно я його ненавиджу. І не так сам панк-рок, як підарасів-панків. Ніґілісти грьобані. Добре, хоч тварини в мене не живуть, не було їм кого розпинати і чиїми кишками викладати слово «ХУЙ» на кухонному столі. Послухайте мене: НЕ ПУСКАЙТЕ ПАНКІВ ДО ХАТИ. Бо і самі прийдуть, і дівуль приведуть, і бухла нанесуть, і верещатимуть їх дівахи засинюшені всю ніч, і бардак вам дикий розгрібати на ранок, і постіль міняти, і в холодильнику в пошуках останньо приниченого для себе їдла даремно порпатися. Всьо. ВСЬО-о. А потім ще в метро вам аполоґетично скажуть на піввагона:
— Ну всьо, ти права, ми всє — дєрьмо.
І ти з тим мовчки погодишся, а потім із розпачу захворієш ґрипою. І найстрашніше те, що панки, через яких ти втрачаєш голос (о, і не лише голос: ґітара одного з них позавчора впала тобі на голову, спричинивши як не як, а струс мозку) теж мають виступати на тому концерті. Де ти мала Б. Отака от боротьба із конкурентами. Ніби ми збиралися панкуху на концерті валити!
Я заклялася, коротше, нікого з тих ублюдів до себе в хату не пускати. Ну хіба що лиш Славка. Той якось сильно не бушував, просто собі тихо заснув під світлом 100-ватної лампочки в обличчя. Ну і пес із ним. Пес, бо точнісінько так, як пес, Славко прочув мої легтимні стосовно нього настрої, і припхався до мене наступної ночі. З бабою, ясна річ. Правда, баба виявилась моєю подружкою, а Славко вмирав за нею вже так років, певно, зо п’ять. Ух ти, подумала я і дала їм шмату повтирати забруднену черевиками підлогу. Відтак пішла спати, наносивши їм всіляких ковдр і навіть побажавши надобраніч.
Наранок янгол Сашко сказав щось приблизно таке:
— А ще я був новорічним сюрпризом для тих чуваків. Я ж не знав, що вони були… мені потрібен був комп’ютер… Сиджу, щось друкую, а за спиною в мене брутально трахаються (кохаються).
– ОГО! — подумала я. Нарешті. Найцікавіше те, що вони, чуваки, ніякого янгола Сашка в кімнаті не бачили.
— Ну бо ж він янгол. Тобто, шизофренія лише у тебе.
— Та нє, Квітко, штука в тому, що може й він їх НЕ бачив. Гм.
Повертаючись додому, в квартиру із замкненими в ній новоспеченими коханцями, уявляю купу крові і сперми.
— І людських зародків, — додає Артим.
— Ага.
Все набагато банальніше. Вона пішла із півгодини тому, він хоче спати. Робить мені гоголь-моголь. П’ю антиґрипозні піґулки і тупішаю. Відтак слухаю свій голос у записі, щоб не забути його звучання. Дивна річ: коли говорити з тобою, голос з’являється. А потім одразу ж пропадає. Надворі якісь придурки роздирають салютами небо. Таке собі спокійне було, знаєш. Десь, як ти перед тим, як заснути. Ми з тобою цілісінький день перекидалися факсами і чотирисекундними шаровими розмовами. Хочу мати тебе, що говорить із дзеркала, хочу наробити твоїх ляльок-вуду і щодня снідати хлібом, замішаному на твоїй крові, закушувати сіллю з висушених сліз твоїх вишуканих. Кокаїном таритись із твоєї лімфи, загортатися у вологе простирадло з твого епідермісу, кохати тебе доти, доки з дірок у твоєму тілі не попроростають мовчазні гостроголові люди, що мріють вічно повертатися. Я хочу. Тебе. Хотіла тебе вже тоді, як ти був зародком в утробі жінки, що говорила нечуваною мовою. Хотіла тебе, сама ще не ставши зародком, бачила все наперед, через темряву і порожнечі, порожнини, пустки, вакууми, бо знала. Що у тих вакуумах, порожнинах, порожнечах, пустках маєш з’явитися ТИ.
Татарампампам. По Різдву. Днина шоста.
Бачу перстені із заплющеними очима. Шукала нам перстенів цілісінький день, нічого не втрапила. Усе лиш затрахало. А потім уві сні (моєму) ти здираєш перстеня зі своєї руки і кричиш:
— No! I hate this especially on this finger .
А відтак я п’ю жадібно коньяк «Hennessi» з білих пластикових стаканчиків, час від часу плутаючи «Hennessi» з чиєюсь слиною чи просто із водою. Здався мені той, бляха, перформанс. Така от собі кічувата ідейка, а спатоньки спокійно не дає. Типу, розказую всім, хочеться твою (і не лише, бо піддослідних буде кілька) реакцію прослідкувати і на відео зафіксувати. Реакція на попит. Попит на пропозицію. Шлюбну ж, звісно. І все має бути, як у кінах мериканських, сурйозно й врочисто: ресторан, оксамитове пуделечко (чорне чи червоне), обручка в ньому й інтро:
— Мені треба сказати тобі щось… дуже… важливе… (слова типу даються важко). Віл ю (або вуд ю, щоб не так жостко) меррі мі?
Ну і тоді вже, ясен пень, фіксувати інтонацію твого NO, коли ти вже його нарешті вимовиш. Думаю, інтонеми П’єра Делятра обісруться з заздрощів. Інтонаційних переливів твого NO стане явно не на одну синтаґму… Отак я собі мріяла. А потім підняти очі театрально до стелі акі до неба і прозітхати:
— You see, Got, I’ve tried .
А потім вже й тобі сказати, що то був лише перформанс. І що твою заточку перекривлену ми використаємо в кліпі, а все про все я ще й викладу у текстах, хе-хе. Головне, щоб ти відразу не погодився. Але то виключено. Complaitement. Хіба би плитою тебе по голові ударило. А я ж твоя протекшн.
А відтак, Скандинавська Квітко, кого я хочу надурити?
— І не страшно тобі почути правду? — Питає Кася. Ну я, в принципі, і так ту правду знаю. Але одне діло знати, наприклад, що голодомор 33-іх років мав місце як жахливий ґеноцид, а інше — чути про це щодня у нових подробицях і з новими світлинами. Ото таке. Отже, мій перформативний план — чистісінький тобі жіночий мазохізм. З одного боку, на нього тягне, з іншого боку здорове бабське виживання питає: ну на біса то тобі? Живеш собі, кохає він тебе, дурепо, сиди на печі і радуйся. Тідьки ж… я не баба. Я бабка. Бабка мертва голова. І я люблю гострі відчуття. Хочеться послідкувати саме за своєю реакцією на твою, Квітко, відмову. Хочеться вискочити тієї миті з тіла і спостерігати збоку, як воно скручується в жалюгідних корчах, як намагається не видати того назовні, як в голову з усіх усюд водночас пруть сто тисяч мам і скрижуть: «Я ж тобі казала…» Ой, оце вже буде інтересненько. Отож let’s go on, my Скандинавська Квітко, скажи мені, як пишеться рунами моє ім’я. Тоді я викую тобі обручку. Може, навіть, із заліза моєї крові. Бо ж «…біда з тими квітами, аби зброя не поіржавіла!»
— Tea with milk, good whisky (let it be Glenmorangie, it’s still not bad) and Finnish bread… That what I call a dream. Plus two guys working in my kitchen… — останнє додаю вже з коридору, несучи свій чай до робочої кімнати, до улюбленого напою, до загрози алкоголізму (тьху-тьху-тьху), до писання статті про секс і їдло. Отож, браза енд сістас, заковтнувши трохи віскі, рідини живильної, нестиму вам благу я вість про СЕКС І ЇДЛО. Ну так, не думали би-с, що я вам тута пропаґанду алкогольних напоїв проводитиму. Ні, і ще раз ні. Навіть ніякої ґанджі чи амфітамінів. Це все, як казали раґулі в дитинстві, понти для приїжджих. Треба вдаватися до чогось традиційного, властивого нам, браття ґей-славянє. Не зрозумійте мене хибно. Тим більше, насолода сексом є те ж саме, що і насолода їдлом. Щоправда, перше — здоровіше. Але бувають винятки. І секс, і їдло бувають здоровими й безпечними. І ясно, що це вас не цікавить. І те, й інше, буває небезпечним і захоплюючим. Це вас цікавить до пори, до часу. Отож давайте пошукаймо компромісів. І оскільки назва нашого видання доволі однозначна, мова йтиме саме про екстримальні види СЕКСУ та ЇДЛА, діар браза & cістас. Дурити вас ніхто не збирається, оповідатиму всьо з власного сивояйцевого досвіду та досвіду моїх рідно-близьких.
Інколи у просунитих гомо сапієнсів буває нехила засувка конкретно на сексі. Скажімо, ми з моїм приятелем в молодості заповзялися встановити рекорд із кількості найдебільніших місць для зайнять оральним (і не тільки) сексом. Спробую аґласіть кусок потужного списку:
На дереві. Взимку. З понтом полізли Новий рік зустрічати.
На верхньому поверсі офісної будівлі на Великій Васильківській, під кінець робочого дня, в розпал шарудіння поверхами сторожів та охоронців. (Якби застукали, ми би наркошами прикинулись).
В туалеті. На пароплаві. Щоправда, швецькому, так що туалет був чистішим за квартиру невротика.
В туалеті. Убитому. Поїздному. Українському. Ледь самі не поставали невротиками. Постійно калатає і трусить. Ломляться пасажири. І все-таки ми кінчили. Разом.
В купе пасажирського потяга, зашившись у спальник. Було тіснувато, гаряче (спальник болонієвий) і смішно. Внизу розв’язували кросворди тихі пєнсії.
(…)
Ото таке от, Скандинавська Квітко, таким писаловом і заробляю. Не можу сказати, що сильно напружуюся, так само, як і не можу сказати, що живу своєю роботою. Добре ж було про мене написано: «Типу журналістка в типу журналах».