Бля, хуйня яка. Стягує-перетягує всі м’язи, чіхається голова, листи французькою не лізуть — який із мене, в баню, поет-декадент? Піду ліпше погуляю з привидом Жовтого пса, бо самому ходити не випадає. Кров би то всьо. Злами, злами… Зла ми не хочем. Нікому-нікому, йдіть всі додому, тьху на вас. Одноногий дідо казав іти за ріку, а тоді повертатися. Ми так і зробили, тільки не всі перейшли ріку назад. Зимна вода брала теплу плоть. Вбрала теплу плоть, щоб красиві чоловіки парувалися з незугарними жінками. Перші були світлі й сильні, з променистими очима, другі — низькорослі й пересмажені на сонці, з давно запроданими вітру посмішками. Ріка вчила їх кохати, ріку сушив розпач, жінки мочили в ній свій брудний одяг, але ніколи не прали його. Чоловіки кохали вже не вперше, тому й поглядали на ріку із зухвалими посмішками. Ріка прощала і тим, і іншим. Але зареклася нікого більш не очищати. І не вчити кохатися. Мені це стало відомо ледь не на восьмий день подорожі до тої ріки, от я й стою тута писком до сонця, аж поки ріка не знайде собі входу в котромусь із отворів мого тіла, а виходу в іншому, що вже лівіший за перший.
20.07.02.
Дим боїться мене, я боюся себе, я з собою нуджуся. Густі пахощі того диму на якийсь час залізають мені в горло, але, знудившись, відразу ж вилізають крізь ніздрі й тікають у вікно. З вікна стовбичать гори. Чи, радше, їхні діти. Не можу підіймати заліза. Бо, може, то й не залізо ніяке, але мені про це собі лишень на смерть казати. Іржа і темінь, як до них говорити? Я ж із напівтіней, і мучусь тим вже від народження. Ні світло, ні темінь не хоче мене, до першого я не доскакую, рятуючись від другої. Їжа, яку думаю спожити, залягає мені в очах, і нікуди вже звідти не тікає. Так, наче пливе човнами до примарних голодних країв. А й дійсно, люди в біді, як риби. Я про воду, бо рибам в ній не те що би звично, а затишно. Білі риби. На світанку між них ніде стати, а до вечора геть чисто всі вмирають, ну що ти поробиш. Тому заспокойся, Скандинавська Квітко, тепер вже напевно твоїм летючим кореням проростати крізь мене.
ТУТ ВЕЛИКИЙ ПРОПУСК, Я ЙОГО ЗАПОВНЮ, ЯК ПЕРЕСТАНЕ БУТИ ВПАДЛО
Тисячам красенів сказано: сьогодні сонце сіло не за той будинок. Воно переплутало кириличні літери, а Христос був надто втомлений, щоб йому допомогти. Як я. Точніше, як це коло довкола мене. Пробач, Боже, я ненавмисне. Піду заварю собі кави, заговорю собі зуби. Закопаю себе в землю. Взимку в ній тепло, я все стерплю. Сплю. Сплюнь.
Ти маєш бути вдома, Скандинавська Квітко, Erich-Weinert-Strasse, 17. Tak.
03.09.02.
Я просто не можу знайти Його в людях, Скандинавська Квітко. Навіть коли думаю про тебе, це викликає лиш легку іронію.
Прийди і поглинь мене в Коло.
04.09.02
— Піди купи якогось їдла. Ось тобі 6 гривень, і ні в чім собі не відмовляй. Яйця, чорний хліб, раптом там сливи… Проб’ю гонорар, буде ліпше. А знайду роботу — так і взагалі кльово стане. Якщо таки почну її шукати.
— Гей, скоро я почну працювати, бо вже страшенно хочеться купувати моїй маленькій багато класних штук…
— Гроші — то зло. На фіґа нам зло.
(Закриваю двері, намагаюся нагнати нудний голод нудними вправами. Пробую пописати статтю про Берлін, дзвоню в спілку письменників, питаю, чи це кабінет по боротьбі з молодим автором, вони задають перехресні питання, гівно якесь, кольорову фотку на мою книжку, дзвонить Положик, вимикаю ТАРТАК, ставлю Тома Вейтса. Хух. Все, як має бути, I’m back in Japan). 2.48.
Stupid play. Трахни свою вчительку з української мови, убий свого собаку. Останнє не обов’язково, щоби вийти живим зі школи лузерів. З дипломом бакалавра.
Щось мене гроші не тримаються. Хоча… сьодні вже 5-те число. Нє, бляха, тільки четверте. Ну, пер аспера ад астра. Слово aspera як espere. Карл Ясперс. Нічого мене не бере. І бері-бері теж нє, бо я думаю, що то місто. Місто ягід, як ото Чорнична Затока, мій дім. Добре, коли маєш рідний дім, навіть якщо ти був там лише одного разу, і навряд чи колись повернешся. Зате повернувся ти:
— Що ти слухаєш?
— Том Вейтс.
Ти мене цілуєш, я надкушую сливу. Юзер інстракшн. Якого дідька вони друкують моє графоманство? Ти йдеш готувати омлет із помідорами. Готуєш ти нікудишньо, ще гірше за мене. Але тим ліпше по заповіді Божій «Не переїдай». Знаю, що нема такої заповіді, а все одно фішка вєрочна. Особливо, коли почнуться запарки із тим, де би поїсти. Все, кінець гастрономічній писанині. Mais musica menos conversa. І песики в злучці. Бути чи не бути передмові? Істина в лайні. «Як добре среться нам на Шведському кордоні…» Пам’ятаєш?
Я, Скандинавська Квітко, маю собі дивовижної вроди домогосподарку, що готує мені й прибирає, а ще часто каже «Ятебелюблю» і облизує, як велика породиста сука. З нею незручно спати — вона займає надто багато місця, але споглядання її допомагає травленню їжі. Інколи вона може сумувати і читати книжки, а ще патякати про ґрандіозні плани. Вона закохується в те, що ще вчора викликало в неї огиду, вдивляється мені в очі у пошуках свого вродливого відображення. Я люблю її так само, як ти мене. В своєму почутті та ставленні до неї я відтворюю тебе. Так само відмовчуюсь на її «Ятебелюблю», як ти на моє «Je t’aime», «Rakastan sinua», «I. Love. You» чи «Ятебелюблю». Вибач за тяжку зачовганість двох останніх.
Я забуваю французьку мову. В мене іспит до маґістратури. Хуй там складу. Принаймні, спробую, як казав мій улюблений герой. А відтак помастурбую.
Урра!!! Їм український хліб. Здрастуй, батьківщино, пробита курво.
Ого, знаходжу синтетичне біляве волосся. Вкладаю його до конверта тобі, Скандинавська Квітко. Відтак вигризаю з хліба Ейфелеву вежу і відношу її на кухню домогосподарю. Він тішиться, цілує мене, й відразу ж забуває про Вежу.
— Сідай їсти.
— Зара’ прийду.
Увечері я прошу його станцювати мені стриптиз. Радіо в кухні репетує і захлинається: новоспечена FM-станція годує старокопченим рок-н-роллом. Йому до вподоби ця музичка, він замотується моїм помаранчевим шарфом, вдягає бузкову шапку і блакитні окуляри. А ще на нім темно-синя краватка, чорна сорочка і сірі мої обтягуючі кльоші, що насилу йому защіпаються. Все це диво йому насправді личить, хоча красивим людям личить навіть смерть. Він стрибає і розмахує руками, як син перехресного запилення квіток диско і гіппі, він funky, як ти кажеш. Відтак він знімає з себе сорочку, залишаючи краватку обійматися з шарфом на його шовковистому торсі. Він танцює в коридорі, в яскравому світлі, я дивлюсь на нього з темної кімнати. Краса в яскравості прямокутника. Краса не повинна страждати, думаю я добу по тому. Ми сидимо понурі у підвалі книжкового клубу, на презентації книжкового клубу, п’ємо напівсолодке книжкове шампанське. Лайно.
— Юрій Нікітінський, дитячий письменник?
— Ага бля, он самий.
Це ти мені переказуєш той діалог. Ти ще хвилю тому називався «він». У тебе червоні очі, твоя колишня дівчина сказала, що ти в декадансі, ти допитуєшся в мене, що не так. Я тим часом втомлююся думати про кризу самоідентифікації, й починаю думати про шкоду позитивної інфляції*. Я сиджу осторонь колективу журналу, для якого пишу, я не є частиною його. Я – це я, тихий садівник. Бо як же гівняно було би мені відповісти на питання: «Іпеха Капна, письменниця?» — «Атобля», чи щось кавалок ввічливіше. Ні, я просто дівчинка Капна, яка сьогодні встала о 10.59, посрала, покачала прес, намагалася розбудити свого хлопця, намагалася стягти з нього джинси, залила вівсянку кефіром і додала перетертих із цукром чорних ягід, запарила каву, вдяглася в червоний реґлан із числом «51», витягля хлопця з душу, замкнула двері і погнала на презентацію довідника ресторанів у пошуках шарового їдла та свого чесно заробленого гонорару за переклад того довідника. З їдлом вийшло.
Так спокушає казати самій собі: «Я — письменник» чи «Я — журналіст». Скільки одразу шарового тепла біжить ногами й руками, так наче світ прийшов до ладу. Ти собі на свому місці. Яка страшна нещирість… Яка легка втеча від відповідальності за власну особистість, який жорстокий утин свого шляху. Я не буду писати того, що так кльово розписав уже Юнґ, я навіть не в стані того повторити, я не в праві лікувати кого-небудь в цій історії, я просто можу сказати, що воно Є. І якщо я спробую назвати його іменем, мене просто розірве й викине поза межі Кола. До Кола треба йти повільно й обережно. А.
Я, здається, пообіцяла собі не писати автобіографічного лайна. Прости мене, Скандинавська Квітко, таке вже в мене ненормальне полювання. Мудрі люди вирушають на полювання у п’ятницю ввечері, я ж у неділю зранку. Полювання в Гельсінкі почалось ще задовго до нашого прощання із Чорничною затокою, ти знаєш.