05.06.02.
Раптом помічаю, що місяць вже зовсім не п’ятий, виправляю цю лажу, де лиш можна. Інколи не можна, хтось вже народився по два рази. Хтось перегинає ґуму. Наче є в тому якесь диво. Диво. Диви — двадцять два дні зосталось, Скандинавська Квітко. Ти сама це написала, зрахувавши ще й хвилини. Одне певно — 27 число настане. З нами чи без нас, не для мене, то для іншого. От побачиш. Я просто вже не знаю, що писати тобі ці три тижні з гаком. Виходить щодня однаковісінько, я не знаю твоєї мови, ти не знаєш моєї, ми пишемо спільною — виходять фразки американського сценарного сурроґату, що ж поробиш. Конрад тут не зараджує — мої думки надто пласкі, вони радо хапаються за ту англійську вбогість, яку ти щодня читаєш. Хочу не нав’язувати своїх думок героєві, нічорта не виходить, він кохає тебе ж, париться тією ж хандрою, блює від того ж дешевого коньяку, ховає в синій коробочці той самий гашиш, що й я — сама недбала досконалість, Скандинавська Квітко. Тобто, дбайлива недосконалість.
7.06.02.
Слова в молитвах — то цифри номерів Богових мобільних. Вони не змінюються роками, але є багато провайдерів — тому й молитви бувають різними. Залежно від того, де перебуває Бог, і який в нього настрій. А коли моляться багато людей водночас по тому ж номеру, тобто, тією ж молитвою, вмикається гучномовець, і Богові не доводиться брати слухавку. А для декого з нас у Нього просто бувають заблоковані вхідні дзвінки.
Мені перед очима якісь помпезні довжелезні вірші про Дамаск. І філістерів. А ще — царицю Савську. А потім дуже чітко Beasty Boys у вухах. Не спати — це наркотик. Гребе не по-дитячому.
(Яке сьодні число?! Певно, десь так 15те… червень 02.)
Провтик. Чи то пак, проекція, проекція, проекція.
Не дозволяй сторонньому впливати на твої думки.
Що ти робитимеш 27-го числа?
Станеться попадалово
Або
Прийде рятунок. Дуже красивий.
Хай здійсниться воля Твоя.
Синусоїда. Си-ну-сда. Чи Сидтхартха? Хто зна. Він любить Гессе, Скандинавська Квітко. А я боюся любити його. Що полюблю його, що… Я просто боюся. Він ламає мою волю, і я прошу його не робити цього. Я всіх забуваю, це якийсь острів забуття, це попадалово, це типу рай. Це те, чого мені завжди хотілося. І я не вірю цьому. Нічому з того, що він каже. Навіть тоді, коли плаче. Коли його демонічно прекрасним обличчям котяться сльози. Коли він спить, і на ньому світиться печать Благословення. Він так змінюється, Скандинавська Квітко. Він — то моя душа, і я просто боюсь, що він не встиг одного разу застрибнути назад у мій морок. А вві сні він кохався з якоюсь у воді, власне я його до неї намовляла, а потім не було сили відвести очей від видовиська їхнього злягання. Бо ти не знаєш його краси, Скандинавська Квітко. Праворуч мене стояв чоловік, що сказав: не дивись на нього, бо буде, як з усіма іншими. Тобто, як тільки я збагну його людську природу, цікавість пропаде. Але то навпаки, ти знаєш. Мені дуже страшно з того, що він не людина, я боюся, що спущуся до його житла і не знайду шляху назад, у розум. Але ж він з плоті й крові. Мною то перевірено, мною наслано на нього біль, і від болю залягли людські тіні на його прекрасному обличчі. Він каже, що кохає мене. Мені й слово це писати важко. Дивлюсь на нього й насолоджуюсь, пливу і божеволію.
Що мені робити?…
19.06.02.
Ніколи не перечитуйте попереднього, все минає надто швидко. Я не можу мати статі, і тому тексти, що відрізняються визначеною статевістю, викликають сором.
24.06.02
Як я снюся твоїй матері, бо я плутаю букви її імені, щоразу, як знайомлюся з нею? Чи відчуває вона те, чим я є, а чи їй було завжди байдуже до того, хто (що) з тобою?
03.07.02.
Відсутність сексу — це також секс. Із власними мізками.
Я бездумно покусую твоє вухо. Досконале тіло твоє більш не збуджується від мого, не менш досконалого. Ти тихо гладиш мене по спині. Незнайомий джаз протискається крізь щілину під дверима, щоб учепитись за нас маленькими волосяними петельками.
Ти більше не хочеш мене, і я думаю про це спокійно, з дещо розплавленою посмішкою. Сублімація — це просто коли тебе не хочуть. Якщо ти не спатимеш зі мною, в мене є всі шанси стати великим письменником.
Я сідаю на ліжку обличчям до вікна. Можеш роздивлятися татуювання на моїй спині. Зовсім не потрібно обіймати мене і вкладати поруч, я хочу піти. Ти кажеш до мене чужою мовою «Не уходи», я ще на мить залишаюся, але то тільки так… Думки пливуть спокійно й виважено. Як у старості.
06.07.02.
Drinking a strong coffee at last. Mountains, huge green mountains just outside of my window. Biting coffee beans. Jaaazzz. Recently I was crying in this perfect fucking jazz. My oldest friend, my big Red Dog escaped and was killed. I don’t even know how. It happened in the Spring. Now I know what death is. I can’t understand how people can accept it and I know how they can outlive it. OUTput. The full meaning goes on… Everything goes on, but the sheep-skin where he used to sleep is empty. It lies on the balcony and this is the most convincing sign of devastation. Too much green sun as for the desert, you know. Just after the shutting down of my life, I have one more demand to God – to put my arms round my dog’s huge shaggy neck. His red frizzy neck. Then the Lord promised to turn me into a big bird and to provide me a 2-hours flight over the Carpathians. Peaches don’t grow in these mountains.
I don’t care about anything in this place, ca m’est egale complaitement, you can hardly feel the least movement. Apart from somebody’s marriage and somebody’s death nothing happens here, as actually all around the world.
You get tired very soon, you’re always waiting for the archetypical dreams and after all you receive’em in snatches. Or, probably, in batches. Old yellow tickets for the ancient cult movie…
Tom Waits doesn’t think so. Have you ever asked Iggy Pop?
Nothing except for this diary, nothing at all. You know, Scandinavian Flower, I’m afraid of not writing any more, pas une page. Old green-brown-yellow huts, hurts, hurry — no hurry. Red dry wine, taste of wood, would you be my wife? I have this construction inside my nose, you know, since my youth. Early boring time, lack of harmony, frigid feeling of life, hopeless petting. Bitter rigoristic obligation for the womb. I don’t mean uterus, you know. The uterus is quite the opposite. Miller did the same thing, I’ve just stolen it. Or, maybe, I missunderstood. That’s OK with me, it’s just a DIARY. But this time I decided to send you a small part of it.
Tell me, Rakkaani, what kind of going to the mountains would you prefer? Stupid question. It’s for me to decide, comme toujours. The birds living in my head wave hello to you. Their wings are tangling my hair, the color of their feathers doesn’t suit me at all, I hate blue-haired people. They look like slow sugar pop music, you know.
Green tea-harvest time- what the fuck am I writing — this year’s yield hasn’t become Demetra yet, lack of correspondence.
What the hell am I writing all this shit for, don’t you know? Well, Scandy, probably the reason is to give you the feeling of simultaneity, who knows… People always had passion for illusions.
Everyone has his private tragedy. It’s in the blood now — misfortune, ennui, grief, suicide.
Henry Miller
Everything’s clear, heih? Everything had been felt before, we’re even afraid of new names. For what fucking reason should we introduce them? The faces stay the same. No matter what language you use and what language uses your fat fingers and your vain convolutions under your dirty hair. Love you, Henry. You’re exactly the same kind of a mongrel as I am. I love lesbians as well.
I’ve almost broken my leg sitting on the chair. Miracles here and there, coffee too green and the mountains trop noirs. Amen?
14.07.02
La presence
Dans
Ma propre peau
Est
In-
Sup-
Por-
Table
Inutile
L’harmonie
Bat
La porte
Du
Diable
Au diable
L’harmonie
Car
C’est
Que
Sur
Les couches casses
Les bouches brisees
Les mouches trompees
Ou
Se nait
L’art
De
Mon «i»
Qui sait
Que c’est
La caresse
Mourante
S’efasse
Aveuglante