(За крок до кінців)
…Ну от і все, вкладаю ключ у дірку, натискаю. Здоров, хато. О, щось просунуто попід двері. Знову ці підараси з передвиборчою аґітацією. Та-ак, щось тута вже почали віршами шарити…
Було ясно, що у центрі смерть
Ми знали те і обкладали її квітами
Квіти ставали конями
І скакали ген аж до урвиська
Щоб лиш душі їх іншим діставалися
Шуміли шуміли
Дорогою не змерзаючись
…Цікаво, хто мені підсунув таку шнягу. Шкода, що не від руки, так би я той листочок у рамку вклав, хе-хе.
* * *
Вона не змогла порахувати своїх пальців, дарма, що скляні колби для них вже були приготовані, й поблискували порохняво на скляній деці. Вона покусувала себе за пучки й сміялась. Нігті то виростали, то зникали знов кудись. Запах сірки не давав стулити очей. Запах сірки чомусь смішив. Вона напевне знала обличчя того, хто був спалений годину тому, і тепер залишав по собі цей дивовижний запах сірки. Скандинавська Квітка тихо посміювалась, і час від часу підносила собі до вуха одну зі скляних колб. Звідти чувся її власний регіт. Дивно, думала вона, я ж ніколи так не реготала. Але запах сірки ставав усе їдкішим. Скандинавська Квітка схопила дві колби нараз і попритуляла їх собі до вух. В одній, як і до того, чувся регіт, в іншій — злостивий чийсь шепіт, такий, наче сльози шурхотіли, але не показувались ворогам. Скільки ж пальців можна буде залишити собі? Ставало дуже жарко. То ж не Гельсінкі, подумав Хтось у Північній півкулі. Скандинавська Квітка любила спеку, спека їла їй волосся. Скандинавська Квітка раз-по-раз вичісувала зі своїх кіс все більше й більше зимних спогадів про далеку країну, що тепер приходила їй лиш у опівнічних снах: чітко між дванадцятою ночі і першою двадцять. Хтось її з того сну довго кликав, та вона не могла розібрати, хто. Одне було ясно: спалився не він. Той, що зі сну, десь ще провадить своє дурне полювання в Гельсінкі, виспівуючи навченою мовою you are so far from me, зрештою, яке до того їй вже діло. Однак їй все ж здавалось, що той, зі сну, забирає її волосся собі. Саме тому вона й скидала його в океан, і була певна, що волосся не приб’ється до жодного із сімнадцяти тисяч тутешніх островів. Волосся було потрібне в далекій Північній півкулі. Вона поставила колби й узяла до рух половинку кокосу. На ній час від часу проступали якісь кириличні письмена, та Скандинавська Квітка не годна була збагнути, що й до чого. Окрім кількох простих слів чи речень, вивчених колись давно у Північній півкулі, в одній великій, та маловідомій країні, вона нічого розібрати не могла. Їй від того трохи було страшно, бо ті швидкозмінні написи ніби нагадували їй про якусь древню мову й кров, до якої вона сама колись належала. Та що ж це у біса таке, злилась Скандинавська Квітка, ніяка та мова не древня, а кохання, що мала я колись у Північній півкулі, не кревне, бо не було мені ні братів, ні сестер, окрім тих, що знайшла я тепер, у цій благодатній квітучій землі. Запах сірки міцнішав, та їй було не до сміху — вона прагнула згадати. Та марно: принцеса Атех – і та, мабуть, сказала б більше єдиним своїм словом «Ку»… Скандинавська Квітка стала обережно пританцьовувати, та в якусь мить, не дивлячись на свою пильність, зачепила широким рукавом з десяток колб і змахнула їх на кам’яну підлогу. Враз стало іще спекотніше й світліше. Вона пришвидшила танок. Враз стало помітно, що друзки на долівці зібралися в коло й зачали палати. І чим швидше й безнастанніше танцювала Скандинавська Квітка, сама лякаючись того, що робить, тим яскравіше палали друзки. Полум’я вже підійнялось на висоту її зросту, вона торкала його волоссям, пальцями, босими стопами. Вона реготала так, як раніше реготало лиш відлуння з колб, вона рвала свою одіж на шматки і шпурляла їх в вогонь. І раптом все згадала. Наступної миті полум’я з клекотом поглинуло всю її постать.
На згарищі знайшли лиш непошкоджену половинку кокосу. То була його північна половинка. Їх зазвичай вважали проклятими у Південній півкулі. Голий хлопчик підійшов до шкаралупки і присів біля неї навпочіпки.
— О! — раптом крикнув він своєю мовою. — Дивіться! Тут про те, що священне полювання скінчилось! Ми вже не будемо палити людей… Ні білих, ні святих. Допоки…
— Допоки я не оголошу нового сезону полювання в Гельсінкі.
P.S. Сьогодні я зустрічаю свою дружину в аеропорту після її дворічного контракту в Азії. Ненавиджу Азію. Там забагато містики й конфліктів як на мене, пересічного східноєвропейця. Я спробував було з нею там пожити, ну його в баню. Ну от, кохана, твій літак. Я курю й нервово побрязкую ключами нового, трохи занадто пафосного авто — хотілося тебе розсмішити таким не конче потрібним придбанням. Водія не найматимемо — ти ж у мене дівчина емансипована, сама з усім впораєшся. А я собі тихенько реалізовуватиму мрію «заміжнього чоловіка», поцмулюючи рідне українське пивце на задньому сидінні. Сьогодні я, як лох останній, вбрався в величезні окуляри, остерігаючись папарацці. Щось останнім часом, синхронно з цим нашим довбаним економічним бумом, ними (папарацці) стали набиті ледь не всі можливі усюди. Чи то так мені одному щастить? Зробили, бляха, зірку із сільського парубка… Та де ж ти ходиш, курва мама? Вже, здається, всі із твого рейсу випхалися, а тебе не видно. Може, тебе десь там, хе, ритуально вбито? Пробач, кохана, я придурок. О, як це ти ззаду підкралася? Ну давай, відпускай мої очі, всі окуляри вже замацала, я й не побачу тебе.. Ну?!
— Привіт, дружину зустрічаєш? — Нахабне руде дівчисько посміхалось на всю пащеку.
— Так, Євко, не тебе ж… — Трохи роздратовано відмовив я.
— А вона не прилетить! — Задиркувато відказала вона, насмішкувато примруживши жовто-зелені очиська. — Я сама летіла цим рейсом, я її у салоні не бачила.
— А звідки ти знаєш, яким саме рейсом вона прилітає?
— Ну-у… — Протягнула Євка, — про це ж-бо гріх не знати.
— Тобто?
— Ох… — Її раптом зацікавила зв’язка моїх ключів. — Ти собі джипака придбав, чи що? Лохо-дитяча мрія вже кейм тру?
Я промовчав. Її товариство ставало бридким до нестерпу. Від її жовто-зелених очей так наче сіркою несло, чи що. Звідки ця лярвочка все знала? Вона тим часом скинула свого наплічника й заходилась в ньому порпатися.
— На от, — нарешті щось витягла звідти, — це тобі від коханої. На вічну, так би мовити, пам’ять. — І зареготала так несамовито, що всі, хто були в терміналі, зачали на нас озиратися, а відтак і зовсім виходити геть. В руках у Євки була половинка кокоса, а в ній напхане твоє, Скандинавська Квітко, біляве волосся!
— Боже! — Вихопилось у мене, – що це все за фіґня? Де моя жінка, кажи, суко! — І я схопив її за горло. Вона, тим не менш, реготатися не припиняла.
— Ой… Ха-ха! Затанцювалась твоя квіточка, аж не зчулась, як…
— Як що?!
— Як всьо… — І вона знова пирснула відьомським сміхом. Я відпустив її й стояв, як вкопаний, стискаючи твоє волосся, й уїдаючись очима в шкаралупку. Так ніби збирався розгледіти там якісь письмена…
Пе. пе. ес для вразливих і спраглих оптимізму (то таки клопи пахнуть віскі, а не навпаки!):
Ну як, невже не пам’ятаєш, кохана? Ти так і застала мене, застиглого телепня, посеред чекальноїзали, з півкокосом у руках, коли, нарешті, розібралась зі своїми незлічениими валізами.
Пепс пес для невдоволених кінцівкою й прихильних т.зв. інтерактиву:
Київ —Берлін-Векхьо-Чорнична затока-Яремча-Гельсінкі-Київ
Травень 2002-березень 2003 р.Б.