Наше житло скидається на берлогу наркоманів. Чи, в ліпшому випадку, задрочених хакерів. На мирному запилюженому й засміченому тлі живописно розкинулись обгортки від презервативів, зібганий одяг, різнобарвна білизна, нашийник, припертий тобою зі Стокгольмівського паті (до речі, ми його ще на тобі не спробували вістрями досподу), твої квитки назад, шклянки й філіжанки, годинники і телефони, книжки і диски. В кухню ліпше взагалі не заходити. Там страшно. Підсвідомо сумую за домогосподаркою. Ти лінива аж до крику, інтелектуалка бісова. От зараз, наприклад, ми сидимо з тобою в різних (але однаково засраних) кімнатах, кожен за своїм ноут-буком (твій крутий, і ти на нього гониш, мій старенький, і я на нього молюся), цоркаємо клавішами. Дай Боже здоровля твоїй організації — ти вибиваєш черговий проект на Україні. Я ще хлопець-молодець (в сенсі, молодший за тебе. Скільки там, 6 років різниці?) ще собі навчаюся в універі. Я бідний, як церковний пацюк, але «красивий і гордий», як каже моя подруга Леся. Типу перспективний письменник молодий. «Да, только некоториє могут аставацца пєрспєктівнимі до канца жизні…» — каже мій не-друг Діма. Та ні, не недруг він мені, а так, колишній приятель. Навіть хлопець, можна сказати, колишній (то я колись сумнівався щодо своєї гетеросексуальної доцільності…)
Ми п’ємо каву з лімовим соком. Серед ночі. Темно-сірої. З лімами. Зеленими. Або із згущеним молоком, яке ти, Скандинавська Квітко, ненавидиш. Але тебе вже нема. З цього ранку. З шостої години. Холодно. Досипаю свої дві години у рожевих вовняних шкарпетках. Будильник поламано. Як не провтикати пари — там же дощ. Хтось скрикує в мому сні. Дзвінок у двері. Ще раз. Прийшли з військомату. Я тут не живу. Нема тут того прізвища. Тута інші люди живуть. Вибачаю. Йду досипати.
09 вже 10.02 р.Б.
Чи то всім людям в головах щось грає? Слава Богу, іноді в хаті маєш дивовижно схожу музику, розтиражовану і нагнану на компакт-диски. Так і тепер, «It’s time to decide, it’s time to go…», ставлю Бреґовіча. Дивна кіноманська (чи то пак, ксенофобська, тьху, кінофобська) круговерть. Картинки з Лінча, слова з Кустуріци. Плакати загноєними очима. Обома відразу. Чи по черзі, від відрази. Але відрази, любої спадкоємиці будь-якого блядства, її-то якраз і нема! Веселіться і радуйтесь, яйцеклітини, ви не отримали сперматозоїдів, так вам і треба! Тебе вперше не зраджено, Скандинавська Квітко, вперше не трахнуто якусь першу-ліпшу особу по твоєму від’їзді, хоч як мені того хотілося! Аж зуби зводило, як у тому анекдоті, то й артикулювалося погано. Невідтрахана особа дико висадилась:
— Ето у меня такоє пєрвий раз…
Мною їй прочесано якусь таку шизофренно-шафранову політику, що аж мій власний язик топорищився і вислизав (навіть від орального сексу вдалося утриматися!)
— Ну давай я здєлаю тєбє пріятное!
Нє, вона, ти знаєш, не така уже й погана. Особливо, як, заплющивши очі, запускати їй пальці в волосся, і забувати про його колір. Цілувати шию, вуха, очі… За статурою вона, ти знаєш, десь така, як ти. Тобто, він. Льоша його звуть. Льо-ша. Бе… Чому таке ґумове чвакаюче ім’я? Не буду його так називати, якщо іще побачимося, звісно. Привіз мене додому глупої ночі. Я вже було налаштувалась поспати в його тепленькому особнячку під самим дахом, і до універу звідти ближче, а він:
— Ну што, будєм тєбя дамой атвазіть?
— Е… — кажу протяжно.
— А какіє моґут бить варіанти, да? — Цілком неправильно трактує він моє «Е…»
Мене кавалок глюкаманить після Лінчівського драйву і недосипу попередніх ночей. Намагаюся щось проартикулювати стосовно побачених (і зниклих) постатей у нього в дворі, співаю в голові барижну пісеньку про дома ждьот халодная пастєль, кліпаю їй чітко в такт — не доходить йому. Чьось у людей, ти знаєш, так заведено: вже як не даєш їм пизди, вони не дають тобі притулку. О, дивна полісемантика виразу «дати пизди»! Мною малось на увазі стовідсоткове й безкомпромісне проникнення чоловічих зовнішніх статевих органів в аналогійні жіночі, а не нанесення тілесних пошкоджень різного ступеню важкості. І ЧОГО ВСІ ЛЮДИ ХОЧУТЬ ТРАХАТИСЯ?!! — лір. підступ. Але повернемось до виразу «дати пизди». Якщо в ході статевого акту саме чоловічий статевий орган проникає в жіночий, тобто поглинається останнім, а не навпаки, ми натикаємоось (о, іще одне жіноче слово!) на деякий нонсенс. «Поглинається» — син. «вбирається», «забирається». Отже, ніяка пизда нікуди там не дається. А дається хуй. Причім дається жваво і охоче, як товар зі стенду «Все по 50 коп». А нащо нам таке добро? Чого, питається, пхати в себе, що не впало? Але навіть не з огляду на всі перераховані філософсько-граматичні чинники я сказала «ні». І не «НІ, блядьйобтвоюмать!!!!» істеричне, а цілком виважене і, як не крути, мистецько оббріхане і майстерно розігране «ні» сексуальної, як ти мене кличеш, потвори. Бо, може, Скандинавська Квітко, я ото… люблю тебе. Хоча ступінь нетрахання з лівотою не завжди тотожний силі кохання…
(Майже за добу).
Стьоби Провидіння.
Заваривши собі велетенське горня мате, розслабляюся за чтивом виробництва Кундери. Телефонний дзвінок з іншого кінця квартири. Біжу туди, вмикаючи по дорозі всі світла. Вже десь із місяць у мене жест підіймання слухавки скеровується згасаючою надією. Марнославною і кумедною, схожою на тупорилу мрію замаскульченої американської домогосподарки. Мені мають подзвонити з телебачення. Запросити на зйомки. Ні, Скандинавська Квітко, я не зовсім шизанулась, я очікувала на запропонування роботи, тим паче, що вже пройшла всілякі там відбіркові тури. Дзвінка не було, минали тижні. Намагалася переконати себе, що мені потрібно саме бабло (десь кажуть 300 баксів), а не її Істерична Величність Слава. Що це робота, на якій не треба ніц особливо робити, а просто бути собою — гнати щось у прямому ефірі, стьобатися, висаджувати людей, і отримувати за те бабло. Просто вже на другу-третю пробу я чулася перед камерами, як перед глядацьким залом КВНу, в який сумлінно фіґачила чотири роки. Думка про роботу ведучої додавала збудження, думки ставали легкими, як порожні консерви, і кумедно брязкали, остання з нездійснених мрій дитинства здавалась вже перед носом… дзвінка не було. Я мазохістично прислухалася до пліток щодо стартування нових проетів на каналі, мене нібито кудись-там взяли, все одно я молодець, бо мене, таку ніяку простеньку дівчинку відібрали з-поміж ешелонів писаних красунь зі спеціальною кульково-поплавковою освітою…
Я вступила до маґістратури. Слабенька втіха. На початку радувала, потім перестала. Звичка. Як і те, що до слухавки тягнешся з надією, як остання істеричка. Враження, що в мене повипадало волосся й посіріла шкіра. М-да, любесенька картиночка. Корочє, збивайся, подружко, казала я собі.
І тут цей дзвінок.
— Добрий вечір, це телеканал «К-35», ми завтра знімаємо презентаційний ролик програми, якщо хочеш, приходи завтра в 12 до готелю «Либідь».
— А де це? — Туплю я.
— Універмаг «Україна».
— А… Ну добре, я буду з журналом «Огоньок» в руках… — (скільки раз я вже казала це!)
— Не треба, там тебе знають. Буде Макс та інші знайомі тобі люди.
— Ага, ну ОК тоді, завтра, либідь, дванадцять нуль нуль.
— До побачення.
— Папа!
«Треба підстрибнути з радості», – думаю я, розсерджена своїм битовушним сприйняттям такої очікуваної яви. Підстрибую. Всідаюся за свій чай, метикую, що завтра пасуватиму пару англійської. Як відмазатися? Сказати одногрупницям: «Передайте, що в мене зйомки…»?
— А!!!! — Горня гарячезного чаю, перевернуте мрійливо загарбуваною пачкою печива, виливається мені прямо на причинне місце. — А!!!!!!!!! – (Боляче, холєра) — А-а… Ха! Ха-ха-ха! Дякую тобі, Господи, що час від часу роздупляєш мене від мого марнославства! Та ще й куди воно всьо вилилось! А, ну так, я ж сьогодні почала складати «геніальну п’єсу» поглиблено еротичного змісту. Сиділа на мудрій лекції з методики викладання у вищій школі (прєпод я, блін!), і смакувала всі сороміцькі деталі свого вчорашнього майже-сексу із своїм колишнім ворогом. (Ой, який свіжий сюжет! Браво, мама, браво!) Відтак почала складати цю недолугу п’єску, з пафосним розрахунком показати її на майбутній презентації майбутньої книжки. Але пафос з’явився пізніше, коли я побачила своє ім’я серед заголовків «Четверга», і подумала, що круто, коли у тебе в імені і в прізвищі однакова кількість літер. Сашко, мій кумпель, ще якось мене простьобав, але пафос лише примножився. А до пафосу була мазохістична хтивість. Типу, кльово, що вчора не потрахалась, тепер є що поуявляти-позгадувати, а інакше пускала б лише ситі відрижки, чи, що певніше, шкодувала би за скоєним. От який ментівський кліщ виліз. Я про кліше. Так от. Чайок той мій — не випадковість, а ще одна наочність до уроку психоаналізу. Браво, мама, браво…
Дзвоню і те все виказую Артимові. Сміємося-стібемося. А все ж… Все ж мені подзвонили із «К35». Папа, до завтра, не знаю, коли буду вдома, постараюся найшвидше.
Кладу слухавку. Телефон відразу дзвонить.
— Алло, це знову з телеканалу «К35». У нас зірвалась зйомка. Ми якось ще тобі подзвонимо.