(Ейфоричне очікування веде до Великої Сраки)
Hope dies the last. Чи то пак, HOPE IS DEAD. AT LAST. Весело. Так веселитись може, окрім мене, хіба що лиш порцеляновий слоник, подарований Іздриком.
— Це слоник одного польського злодія і алкоголіка. Така річ не може не приносити щастя, — каже Іздрик. Я вірю йому. Бачу Іздрика 20 хвилин на Львівському вокзалі, він впізнає мене за шизофренічним поєднанням кольорів на шалику і пиздоватим виразом обличчя. Я впізнаю його за піднятою в помаху долонею і крихітним порцеляновим слоником з ніжно-рожевими вушками, надітим на Іздриковий безіменний палець. Слонь порожній ізсередини. Іздрик цілує мене в щоку.
— Давай обійматися! — Кажу я. Він дає обійматися. Відтак рот мені не затуляється, очі не заплющуються, я щось швидко-швидко повідомляю і видивляюся Іздрикові і з Іздрика. Його очі й рот куди повільніші моїх, більше того, вони відвертаються кудись навіть не в інший бік, а навсібіч, вони втомлені, я їх просто дістала. Іздрик мене не любить. Зітхаю в real time. Порцеляновий слоник скаче поверхнею столу і каже «Дзень добжи!».
— Жена ушла, водка кончілась… — Іздрик каже, що навіть не знає, де завтра ночуватиме. А ще він встидається дзвонити Аліку (Моху) в Станіслав, бо доведеться йому сказати, що «Амелі» йому не сподобалась. Ні як жінка, ні як режисерська робота. Робота…
В мене знов найоби з телебаченням.
— Можеш працювати книжковим консультантом в магазині… — потім Кася довго пояснює, що вона не хотіла мене образити. Потім я ображаю Касю тим, що вона — хрестоматійний приклад із Маркузе, а вона, навіть не читавши Маркузе, каже, що він гівнюк, і що пише для таких самих гівнюків, як він сам, щоб ті повірили, що вони ЩОСЬ, а вони насправді – нічого. Для мене, коротше, пише.
— Добре, то по-твоєму (чи по-вашому?) те, що ти робиш — це добре і правильно? Ти ж засмічуєш чужий мозок своїми рекламними слоґанами, не привносячи нічого в культуру. Коли ти писала статті, то, принаймні, нав’язувала їм хоч якусь корисну інформацію, тим дітям.
— Те, що на цій роботі опинилась я, а не хтось інший, уже про щось свідчить. Може, я в рекламному бізнесі нароблю менше біди тим дітям, ніж хтось наробив би на моєму місці? Зрештою, я і ми – (то про подібних до себе) – лише інструменти в цій машині… — І, помітивши мій дурнувато-радісний вираз пики пошуковувача, що нарешті знайшов практичне підтвердження купі підручників, присоромлено й доволі злостиво питається:
— Що, важко подумати, що ти — ґвинтик, інструмент великої машини?! — ні, це Кася не про Божу машину. Хоча ні, про божу. Бог із кров’ю з кока-коли, бог як система, що загружає Касю роботою і контролює її до тих пір, поки вона не вчує себе щасливою. Речі, гроші, покора, РЕАЛЬНЕ ЖИТТЯ. Кася каже, що то — реальне життя. І що вона щаслива, бо отримує свою зарплатню, коли треба; і що вона мріє про машину, яхту, будинок, а про що мрію я, незрозуміло; і на біса Богові, щоб таке гівно, як я, до нього наближалась, і що найголовніше — це нікого не вбивати* ?, а те, що завдяки рекламному слоґану «Кока-Коли» діти вивчать ще 2 українських слова — вже важливо як засвідчення недаремності її життя.
— Ти для мене не авторитет, — і, для не-травмування-мене (бо ж не можна нікому лажу робити!), Кася додає:
— Як і я для тебе. В мене є єдиний доказ — моє власне життя. І я щаслива??? . А ти? — риторичне питання, проїжджаєм, – А от у тебе є всі передумови бути нещасною.
— Ну так, – погоджуюся я. — Я ж не зароблятиму 500 баксів на місяць.
— Навіть якщо зароблятимеш десять штук, все одно знайдеш привід, щоб (…) — мені вчувається «Щоб вбити себе».
• *«Два чоловіки зайшли до храму помолитися: один був фарисей, а другий — митар. Фарисей, ставши, молився так у собі: Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди — грабіжники, неправедні, перелюбці або, як оцей митар. Пощуся двічі на тиждень, з усіх моїх прибутків даю десятину. А митар, ставши здалека, не смів і очей звести до неба, тільки бив себе в груди, кажучи: Боже, змилуйся надо мною грішним! Кажу вам: Цей повернувся виправданий до свого дому, а не той; бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, – вивищений». (Лука 17.18)
•
— А завтра ти ще вирішеш піти на митницю, щоб відчути, що таке справжнє життя! — Якось сказала Кася.
— Щоб вбити себе?
— Хай буде так.
Ну от, якийсь мактуб виліз. Не дивно: Кася преться від Коельо. Тільки от мактуби на дорозі не валяються, вони у Бога добре пораховані, а за побажаннячка спасибі: вчора канцелярська щуряка, сьогодні самогубця. Потяг до самогубства — то, між іншим, чоловічий прикол. Місіма з мене ніякий.
— То не побажання, – відказує Кася.
— Все одно. Хай твій шлях, на противагу моєму, буде встелений білими лілеями, а звістка про мою смерть хай не долетить до твого благословенного алькова (не знаю як то українською. Сказала би «криївка», але ж Кася у криївці не житиме).
— В другій половині життя, – каже вона, – я матиму афіґєнний 20-річний досвід роботи в мас-медіа та рекламному бізнесі, бо вже у 23 роки мені довіряють вести «Кока-Колу».
Zero. Pour le moment.
Despair and deception
Are ugly little twins…
Варто було так подумати, як один despair disappeared. Можливо. Одна з трьох фішок, що так довго парила мене, обіцяє виправитись. Можливо, тепер я матиму гроші на Гельсінкі. Можливо, на те, щоб убити себе. Хоча навряд, чи на це потрібно грошей. Ясно, що не йдеться про звичайне самогубство — що це змінить окрім того, що все припиниться. Відсутність не є зміною в моєму випадку. Простіше щоразу отримувати мікросмерті, пробиваючи просвіт у своєму тілі чи, роздираючи шкіру, пускати під неї різних намальованих тварин.
Видіння змінюються, та чи варто про це писати. Певно, що так. Страшно, що в мені живе щось, що не відпускає мене надовго, примушує мене залишатися на місці і довго спати, а відтак знову сидіти на одному місці, розглядаючи свої нігті. Воно не говорить до мене і його ніби взагалі-то й нема. Його можна або остаточно народити, або кінцево вбити. Або навпаки. Я дочікуюся людей, яких мені ніби-то бракувало, а потім розумію, що не можу з ними бути довше якогось певного часу, самі слова мої западають кудись усередину і дідька лисого їх звідти витягнеш. Люди, котрих ти кохаєш, подібно тим словам, провалюються в Порожнину, ти ніби з ними, але насправді сам-на-сам із Порожниною. Вона колись і тебе затягне, якщо вчасно не схаменешся. Наближайся до неї сам, наближайся, але не давай їй себе засмоктати.
I’m back in Japan…
…хоча ніколи туди й не хотіла.
Ти тут, ти — ТУ, ти ту-ту за тиждень, і смерть заплаче від самотності.
Так видається, ніби тепер зовсім нема потреби у власних словах, – та й якими вони можуть бути власними? — вже всі, хто можна, про це казали в своїх теоріях мімезису та інтертекстуальності. Нє, чуваки, я — пас, щось у нас із вами нє сложилось. Хіба що лиш (і то щоби не):
For want of a life
A knife was lost
For want of a toy
A child was lost
Типу не розкатай губу свою поперек дороги ближнього свого. Або й просто якоїсь випадкової худоби. Маржини. КРХ одним словом. Благослови, Боже, авторів маститих і славетних, що не посилають одразу молодих ублюдів типу мене, а кажуть їм:
— Ви автор нікому невідомий, тому краще ставити ціну низьку. — (То про мою книжку, щоб хоч її собівартість добрим людям в особі Петра, що його прізвища не називаю через важливу посаду його тата, щоби тато не подумав, що його прекрасний (а таки, холєра, прекрасний!) син плутається з такою наволоччю, як я, що у неї і наволочки то власної нема, щоб голову кудись прихилити, щоб поспати і потім світити добрим людям чудовими свіжими синцями з-попід очей пулькатих, відшкодувати (слово «відшкодувати» слід ставити одразу після слова «людям», бо надлюдям шкодувати немає про що). Атож я дякую сивому дядьові за те, що бере собі в магазин мої книжки (ну хоч не в мінус виходить, слава Тобі, Господи!), і записую його телефон. А відтак цілком щиро, без усілякого підйобу питаю:
— А як вас звати?
— Хм… Яворський я, Володимир, як там ви кажете, батькович… – відповідає він здивовано-незадоволено. Ой, бляха, а я ж таки читала його типу фентезі книжечку… Мо’, сказати? Та вже… Ну таке, кльово вийшло про нікому невідомого автора. Вибачте, шановний пане, за ненавмисну непошану мою й необізнаність у галузі фізіогноміки акул пера. Бє, який штампяра затертий. А проте й акули ризикують бути стертими зі сторінок хрестоматій. Треба берегти їх (чи берегтися їх?) ОК, наступна моя книжка буде червоною… А потім я стану багатою і доброю, створю спеціальні резервації для творчої інтеліґенції (ну це ж, погодьтеся, реальніше, ніж створити ґетто для всіх гопніків, щоби площа того ґетто сягала від Сяну до Дону, відбилась за Карпати і згомоніла степами, курча ляґа), видам кожному по ноутбуку і скажу у здоровенний рупор: «Плодіться, корови, життя жбо коротке!» І вони всі заїбуться, тобто розпочнуть активно реплікуватися. Отака от витіснена мрія про електричну залізницю і німецького пупса на її колії.
— Диви-диви, який жіночий синтаксис попер! — каже Карпа.
— А бо я собі добре потрахалась… — кажу я. І що ти мені зробиш? Жіноча функція — об’єднання, мій Ерос зара крутить дулі Танатосу, в Танатоса сколіоз і йому взападляк бити пику наїдженому Еросові. Він просто каже до Скандинавської Квітки:
— And if we are to die tonight, another rose will bloom…
Бо Скандинавська Квітка нарозповідала йому страшних історій про Південний Тімор і про те, як вона там готувалася померти в оточеному повстанцями будинку, а старенька фінська жіночка стискала її руку і шепотіла: «Ми помремо разом… Сподіваюся, то буде швидко». Цікаво, чи хотілось їм цієї миті заспівати гімн Фінляндії? І чи заволала би я Щеневмерлаукраїна, щоб від подиву згинули на псячу маму всі вороженьки? Не знаю… Коли ти близько до смерті — і особливо насильницької — в мізках шоряться три думки:
— Ну все, я точно помру, тепер вже точно.
— Сподіваюся лишень, це буде швидко.
— Та нє, йоб вашу мать, тут звідси має бути вихід!
Так думала Скандинавська Квітка в 1999 році. Тоді вона вижила. Нє, без «тоді». Вона вижила. І ніяких тобі життів перед очима за одну секунду, ніяких ностальґійних думок про друзів та родину, ніяких там «просили мама й тато, і ми вас просимо», ніфіґа.