— Мазов.
Д я д ь к о Т а р а с
— Ну й прізвище — Мазов-Лазов-Лоза-Залоза… А по-моєму, кращого не буде, як Зайломаз. Зайломаз!
Р и н а
— Зайломаз? Ха-ха-ха… Та що різнить Зайломаза з Мазайлом? Що? Однаково! Краще Мазеленський.
Д я д ь к о Т а р а с
— Де ж там однаково: то ж Мазайло, а то — Зайломаз.
М а з а й л и х а
— Де Мазе.
Т ь о т я Мотя
— Де Мазе — це на французький штиб, а ми люди, слава Богу, руські.
Б а р о н о в а – К о з и н о
— Рамзес! Класичне прізвище!
Т ь о т я
— Рамзес? Може, Рамзесов?.. Давайте краще Рам-зєсові Милі мої люди! Рамзєсов, га?
Д я д ь к о Т а р а с
— А де корінь "маз" ? Геть Рамзесова! Кореня нема!
М а з а й л и х а і Б а р о н о в а – К о з и н о
— Фон Мазел! Рамазай-Арзамасов!
Д я д ь к о Т а р а с
— Краще Мазайловський! (Нишком: "Нахоже на гетьман Виговський").
Т ь о т я на Т а р а са:
— Польське прізвище, і хто ж пропонує?
Д я д ь к о Т а р а с
— Ну, тоді Мазайлович. (Нишком: "Гетьман Самойлович").
Т ь о т я Мотя
—Щоб було похоже на "Мойсей Мазайлович", що вже торгує у нас в Курську й нашу московську вимову псує, — нізащо!
Д я д ь к о Т а р а с
— Мазайленко! Мазайленко. (Нишком: "Гетьман Дорошенко").
Т ь о т я Мотя
— Годі вже! Годі!.. Дайте другим сказати.
Р и н а
— Мазанський… Боже мій! Мазєнін! Похоже на Єсєнін. Мазенін! Мазєнін!..
Т ь о т я
— Прекрасно! Геніально! Мазєнін… Вам до вподоби, Мино, Мазєнін?
М а з а й л о зворушено, аж задихнувся:
— Дєті мої!
Баронова поправила:
— Деці мої…
М а з а й л о
— Деці мої! Я б ваші прізвища всі забрав би на себе і носив. Проте можна тільки одне носити, і мені здається — Мазєнін найкраще.
Т ь о т я і вся Ті партія крикнули — ура!
Завіса
ЧЕТВЕРТА ДІЯ
Четвертого дня прибігла У л я. Зворушена. Весела:
— Я його прикохала, і знаєш чим, Рино? Знаєш?
Р и н а
— Ну, Улюню, золотко? Ну?
У л я
— Учора ввечері пішли ми в сквер… Ні, постривай, не так… Пам'ятаєш, я тобі розповіла… (Спинилась). Мока вдома?
Р и н а кивнула головою:
— До бібліотеки збирався йти,..
У л я радісно:
— Невже! (Пальчиком). От!.. (Хвилюючись, але тихше). Пам'ятаєш? Я тобі розповіла… як я вперше вела його через сквер і він сказав уривок із вірша. Я покрию свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв…
Р и н а
— Пам'ятаю! Ну?
У л я
— Ото і запали мені в душу ті слова. Ото і спитала якось, чи не зна він усього вірша. Ні, каже, Улю, ці слова у Грінченка, а де цілий вірш, то вже місяць шукаю і ніяк не можу знайти. Я й подумала: а що, як я знайду? І от уяви собі. Купила Грінченкового словника, одшукала слова аж у другому томі, Рино, аж на сторінці 647-й. Дивлюсь, під ними примітка; Чуб., римське п'ять, 46. Кого тільки не питала, де тільки не була, не знають, що воно таке. Нарешті в одного іновця — квартири нема, так він по бібліотеках гріється, — дізналася, Чубинського, том п'ятий, сторінка сорок шоста. У публічній насилу знайшли. Додому не дають, дак я в бібліотеці вичитала, Рино… і от учора ввечері у сквері я стала перед Мокою та:
Чогось мені чудно,
чогось мені дивно,
десь мого милого
третій день не видно.
— Ти розумієш?
Не видно, не видно
та й не видати, —
тільки зосталися
на жовтім пісочку
два слідочки знати.
Що один слідочок
коня вороного,
а другий слідочок
миленького мого.
— Розумієш?
Піду я в лісочок,
вирву я листочок,
я покрию свого милого слідочок,
щоб вітер не звіяв,
пташки не склювали,
щоб мого милого
інші не сприяли.
Публічна бібліотека, кажу, Моко, номер книжки 18749, том п'ятий. Боже, Рино, якби ти побачила… Затремтів увесь, запалав…
Р и н а радісно: "Затремтів!".
Стиснув мені руки, в очі дивився: "Улю, — каже, — Улю…"
Р и н а : "Улю, — каже, — Улю"
Давайте разом…
Р и н а аж пригорнула Улю: "Давайте разом!"
читати.
Р и н а одскочила злісно:
— Ха-ха-ха.
У л я
— Давайте разом жити…
Р и н а перестала:
— Ну?..
У л я
— Бо мені, каже, без вас, Улю, одному трудно… Не можна… Не проживу…
Р и н а
— Так і сказав?
У л я
— Точнісінько так, а в самого аж сльози забриніли!
У Рини виблиснув новий план.
— Так! Прекрасно… (До Улі). Сьогодні, Улько, ти ідеш до своєї тітки… Розумієш?
У л я здивовано:
— До якої тітки? Чого?.. У мене жодної тітки нема.
Р и н а
— Сьогодні, зараз ти кажеш Мокієві, що їдеш жити до тітки в Одесу, розумієш? І тільки тоді, коли він погодиться змінити своє прізвище на Мазєніна, ти не їдеш, зостаєшся і ходиш до нас, розумієш тепер?
У л я
— Рино!
Р и н а
— Не сьогодні, то завтра буде опубліковано в газеті наше нове прізвище, але Мокій подав заяву, щоб йому залишили старе… Ти розумієш — Мокій випаде з нашої родини. Ти мусиш його привернути до нас, інакше, Улько, ти більш не побачиш ні Мокія, ні нашої кватирі!
У л я
— Я не зможу, Ринусю! Він же українець…
Р и н а
— Улько! Ти мусиші..
У л я
— Не можу! Я… я сама вже українка…
У Р и н и трохи не вискочили очі.
2
Як не вскочать Т ь о т я М о т я й М а з а й л и х а. Очі рогом:
— Що? Що-о? Милая моя! Господь з вами!.. Що ви! Що ви!
Р и н а
— Яка ти українка, Улько! Ти вже й мови не знаєш. Сама ж казала, що тільки покійна твоя баба по-малоросійському говорила.
У л я
— Мама ще й тепер по-українському як коли закидають. Крім того, у мене очі українські, ноги українські, все, все.
Т ь о т я Мотя й М а з а й л и х а
— Ноги?
— Но-ги?
Р и н а
— До чого ж тут ноги, ідійотко?
У л я
— А до того, що в антропології про це пишеться, що українці здебільшого довгоногі, і що нема гірш, як коротконогі жінки, — в антропології сказано, от…
(Взявшись рукою за талію, гордо витягла ногу. Р и н а і Т ь о т я бликнули на свої).
Р и н а
— Це він тобі памороки ногами та антропологіями забив… Та він же божевільний, ти розумієш!.. Він просто захворів на всякі оці українські фантазії, а ти й вуха розвісила, ідійотко!
Т ь о т я
— Бачите, бачите, він не покохав вас, Улю, як женщину, ну, як людину, нарешті. Він у вас шукає тільки щось українське, він тільки українського хоче…
М а з а й л и х а
— Ви йому потрібна не на коханнячко, не на милуваннячко, а тільки на те, щоб робити на вас україні-за-а-цію…
Т ь о т я Мотя
— Боже!.. По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной. (Одійшла).
Р и н а
— Улько! Зараз ти викликаєш Мокія і кажеш йому отут: або ти Мазєнін, або я у тітки в Одесі… Отут казатимеш, в оцій кімнаті, чуєш? Я стоятиму за дверима! Тільки так! Або — або… Все!
Т ь о т я
— Або — або!
М а з а й л и х а
— Або — або!
Пішли. Т ь о т я, побачивши, що У л я увійшла до Мокія в кімнату, вернулась. Підбігла до люстра, виглянулася, тоді піднялася і почала крадькома вимірювати свої ноги (чверткою на пальцях).
Р и н а вигулькнула з дверей:
— Тьотю!
Т ь о т я зашарілася:
— Я зараз. Це у мене підв'язка спала… Пішла до Рини. Причинила двері.
З
Увійшли М о к і й і У л я. Мокій узяв Улю за руку:
— Дуже радий, Улю, що навідали мене у моїй Холодногорській пущі. От! Дуже! А я, знаєте, вчора, з нашого побачення прийшовши, довго ще не спав… І знаєте… Якось попалась під руку збірка поезій. Набрів, між іншим, на прекрасний примітив. Ось:
Ти, місяцю, який же ти ясний,
як засвітиш — на весь світ прекрасний.
Ой, спусти вниз роги,
засвіти по діброві, —
покажи всі в степу до милої дороги.
Правда, чудесно звучить, Улю?
У л я