— Ну, як же ти не знаєш, ой, Улю. Ти ж з ним в кіно ходила?
— Вчора і завчора.
— Зельтерську воду пила з ним, ти кажеш?
— Навіть із сиропом…
— Печення він тобі купував?
— Аж п'ять, Рино!
— До самого дому провів?
— До воріт. Ще й постояв трохи.
— І ти не знаєш, як він — закохався чи?..
В Улі аж рум'янець спахнув. Перебила Рину рухом-словом:
— Стривай, Ринко!
Р и н а вичікувальним голосом:
— Ну?
— Стривай, я скажу… Як пили ми після кіно воду, я на нього глянула, отак… Він на мене — отак. Сказав, що по-українському "зрачки" "чоловічками" звуться.
— Ну?
— Тоді, як ішли додому, я, ти знаєш, спотикнулась, а він — хоч би тобі що. Тільки спитавсь, чи не читала я думи про втечу трьох братів? Там, каже, є такі слова: "свої білі ніжки на сире коріння, на біле каміння спотикає". От, каже, де збереглася українська мова.
— Ну?
— Тоді, як повела я його через сквер (це той, де, знаєш, завжди сидять і цілуються), він сказав: як-то прекрасно оповіла українська мова кохання: я покрию, каже, свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв, пташки не склювали…
— Ну?
— А як вела його повз тих, що, знаєш, уже лежали, він сказав, як українська мова до того ще й дуже економна та стисла: одна рука в голівоньку, каже, а друга — обняти…
— Ну?
— А біля воріт, як уже розставатися, сказав він мені: ваше прізвище Розсоха — знаєте, що таке "розсоха"? Показав на небо — он Чумацький Шлях, каже, в розсохах є чотири зірки — то криниця, далі три зірки — то дівка пішла з відрами, в розсохах, каже… А тоді подивився мені в очі глибоко-глибоко…
— Ну? Ну?
У л я зітхнула:
— Попрощався і пішов… Ти не скажеш, Рино, як він — чи хоч трохи закохався, чи…
Р и н а
— Та я тебе про ще питаю, Улько, тебе… Оя, яка ж ти дурна, розумієш?
У л я
— Коли я дурна, а ти розумна, то скажи мені, що б ти сказала, коли б ти була я, а я — ти, себто, коли б вів тебе отак проводжав?
— Що б я сказала?
— Так.
— Коли б я була ти, а ти — я?
—Так.
Р и н а осіклась, поморщила лоба. А У л я як У л я — зраділа:
— Ага! Ага!.. І ти б не знала, що сказати, Рнно!
Р и н а
— Ну да ж! Бо коли б я була ти, то теж була б дурна.
У л я образилась:
— Як так, то тебе більше не питатиму, і ти меве не питан…
Р и н а
— Улюню, ти не дурна! Золотко, не сердься… Бо й я не знаю… Тільки знаєш що? Мені здається…
У л я
Ну?
Р и н а
— Він, кажеш, заглянув тобі в вічі, як пили зельтерську?
— Так.
— І біля воріт, як розставались?
— Глибоко заглянув…
— Мені здається, що він закохався.
У л я в люстро:
— Що ти кажеш, Рино?
Р и н а
— От на! Принаймні закохується. Тільки ти. Бога ради, поспіши, Улюню, прискор цей процес, розумієш? Треба, щоб він взагалі не вкраїнською мовою мріяв, а тобою, золотко, твоїми очима, губами, бюстом тощо… Ну зроби так, Улю, ну що тобі стоїть?
У л я
— І зробила б, може, та коли ж він чудний такий. Ну чим ти на нього вдієш? Коли навпаки — він на тебе словами отими тощо… аж пахне.
Р и н а
— Він на тебе словами, віршами, ідеологією, а ти на нього базою, розумієш? Базою… Тим-то і поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такі очі, губи, взагалі прекрасну базу маєш. Крім того, мене ти слухатимеш, моєї поради. Так, Улюню, так?
У л я випнулась уся. Зітхнула. Мовчки поцілувала Рину.
Р и н а
— Так!.. Добре, серце, що ти сьогодні наділа більш прозористі панчохи, розумієш? За новою модою. До того ж вони й на колір кращі — якісь манливі, теплі… Чудесно!
У л я перед люстром:
— Що ти кажеш?
Р и н а
— Чудесно, кажу, і кличу Мокія…
У л я, звичайно, за серце, до люстра:
— Рино, хвилинку!..
Та Р и н а вже без уваги на те. Пішла, покликала Мокія:
"Моко! Тебе на хвилинку просить У л я. Сама вийшла.
2
Увійшов М о к і й. Певно, читав, бо з книжкою, олівцем і сантиметр у руках:
— Гм… це ви?
У л я
— Я… по книжку… А ви думали хто?
М о к і й
— Думав, що це… ви.
В У л і забриніло в грудях:
— Серйозно?.. А я по книжку до вас.
— По яку?
У л я трошки розгубилась:
— По яку? Взагалі по українську книжку.
У Мокія забриніло в грудях:
— Серйозно? Дуже приємно. Радію вам, Улю.
— Серйозно?
— Серйозно. Якої ж вам книжки дати? З поезії? З прози? З наукових, соціально-економічних?
— Котру можна буде.
— Вибирайте.
— Ну, дайте… яку ви хочете.
М о к і й зворушено:
— Та я б хотів, щоб ви всі їх перечитали, Улю!
— А це у вас яка?
— Це?.. Це книжка з української етнографії та антропології.
У л я вже не знала, що далі казати, та:
— Серйозно?
М о к і й
— Подивіться.
У л я подивилась:
— Гарна книжка — в палітурках і, здається, з золотим обрєзом…
М о к і й
— А знаєте, як по-вкраїнському сказати: з золотим обрєзом?
— Ану, як?
М о к і й піднесено:
— Книжка з золотими берегами. Правда, прекрасно?
— Надзвичайно!
— А що іще можна сказати про матерію, що вона з берегами. Фартух дорогий — золоті береги.
У л я щиро:
— Прекрасно!
М о к і й зраділо:
— Серйозно?
У л я цілком, щиро:
— Надзвичайно! Фартух дорогий, золоті береги… А скажіть, як буде по-вкраїнському "чулки з розовой каемкой" ? Отакі, як у мене. Ось…
Хотіла показати, та засоромилась. Похилилась.
М о к і й того майже не помітив. Ще більш піднесено:
— Панчохи з рожевими бережками.
У л я
— Надзвичайно!
М о к і й ще більше запалився:
— А то ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік, по-руському — на проізвол судьби. Або, нарешті, кажуть, берега дати… Наприклад, треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаємо українську мову. Кажемо, наприклад: потяг іде третьою швидкістю, а треба — поїзд третім погоном іде. Погін, а не швидкість. А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата… Та ось вам на одне слово "говорити" аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, балакати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, ґерґотати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотіти…
Вже втретє дзвонив у сінях дзвоник, коли Мокій та У л я почули.
Пішла одчинити У л я.
З
Вернулась і з нею увійшла суха, потерта якась дама
в довоєнному вбранні.
Д а м а до Улі:
— Я Б а р о н о в а – К о з и н о. Ваш папа найняв мене показати йому кілька лекцій з правильних проізношеній.
У л я
— Мій папа? У мене нема папи: він помер.
Б а р о н о в а – К о з и н о
— Помер? Ах, Боже мій, яке нещастя! І це так несподівано, раптом… Боже мій. Ще завчора він найняв мене і дуже просив прийти на першу лекцію сьогодні.
У л я
— Мій папа вже три роки тому як помер… То, мабуть, був не мій папа.
Б а р о н о в а – К о з и н о
— Вибачте, я, певно, не туди потрапила, хоча адресу добре запам'ятала. (Забурмотіла розгублено). Холодна Гора, …ськая вулиця, № 27, на воротях напис: "У дворі злі собаки", — та собак, казав ваш папа, нема. І справді нема. Квартира Зама… Майза… Ах, Боже мій, чудне таке прізвище.
М о к і й
— Може, Мазайла?
Б а р о н о в а – К о з и н о
— Так! Мазайла! Він ще казав, що не треба запам'ятовувати прізвища, бо не сьогодні-завтра має змінити його у загсі на інше…
М о к і й аж потемнів:
— Мій папа?.. Прізвище?
Б а р о н о в а – К о з и н о
— А ви його син?.. Вибачте, не знала. (До Мокія з підлесливим просміхом). Хоч ви похожий на вашого папу. Боже, як похожий… Скажіть — змінили вам прізвище? Папа ваш так турбувався… Воно справді якесь чудне. Либонь, малоросійське?
М о к і й глухим, здушеним голосом: