— Чудове прізвище!
Б а р о н о в а – К о з й н о
— Ідеальне!
Мазайло побожна зітхнув, тоді тихо до Рини, до жінки:
— Чула? (Побожно). А р е н с ь к и й!
Той, що з м'ячем, і куценький, зачувши це. порекомендувались, вмисне акцентуючи свої прізвища:
— Тертика.
Б а р о н о в а – К о з и н о здригнулась, мов од електричного струму.
Т ь о т я
—Як?
Тертика, вдаривши м'ячем об підлогу, і куценький виразно:
— Іван Тертика.
Б а р о н о в а – К о з и н о здригнулась.
— Микита Губа.
Б а р о н о в а – К о з и н о зблідла.
Д я д ь к о Т а р а с до Тертики:
— Вибачте! Ви часом не з тих Тертик, що Максим Тертика…
Т е р т и к а
— Батько мій Максим…
— Був на Запорожжі курінним отаманом…
— І тепер на Запоріжжі, та тільки він робітник-металіст і отаманом не був…
— Та ні… Курінним отаманом Переяславського куреня славного Війська Запорозького низового на початку XVII століття.
— Не знаю.
Д я д ь к о Т а р а с
— Дуже жалко.
Т ь о т я зацокотіла каблучкою об графин:
— Не так давно я прочитала, щоб ви знали, товариші, одну дуже цікаву книжку. Я прочитала всю книжку, і в тій книжці прочитала буквально все, що було написане і надруковане в тій книжці. Буквально все. А найбільш я прочитала, щоб ви знали, таке глибокодумне місце: життя — то є все… І оце воно мені зараз чомусь згадалося: життя — то є все… Так!
(Трошки задумалась, покивала головою, зітхнула). Життя — то є все… Пропоную, товариші, обрати президію. (Поспішаючись). Гадаю, годі буде одного пред-сідателя? Заперечень нема? Нема!.. Кого?
Р и н а, поспішаючись:
— Тьотю Мотю! Тьотю Мотюі
М а з а й л о, поспішаючись:
— Просимо!
Б а р о н о в а – К о з и н о до тьоті, поспішаючись:
— Вас просимо!
Т ь о т я
— І просила ж я, ще вчора просила, щоб мене не вибирали. (Поспішаючись). Життя — то є все. Заперечень нема? — Нема!.. Прошу до порядку! (Зацокотіла каблучкою). Ну, громадяни, товариші, а краще й простіше — мої ви милії люди, руськії люди, їй-богу! Бо всі ми перш за все руськії люди… Давайте всі гуртом помиримо рідного сина з рідним батьком. По-милому, по-хорошому, їй-богу!..
Зачувши такі слова, Тертика і Губа скинулись очима, лукаво перемигнулись.
Губа раптом запропонував:
— Тертику!
Б а р о н о в а – К о з и н о здригнулась.
Т ь о т я
—Що?
Г у б а
— Тертику на голову пропонуємо ми.
Б а р о н о в а – К о з и н о здригнулась.
Т ь о т я
— Дозвольте. Як це так… Адже ж на голову мене вже обрано… ПР и н а ймні заперечень не було. Ну, милії ви мої люди, невже ви не довіряєте, і кому?.. Мені, Мотроні Розторгуєвій, з Курська?..
Г у б а
— Просимо проголосувати!
Т ь о т я
— У вас-то, мої милі, пошана до руської людини, нарешті, до Курська єсть?
Г у б а
— Єсть! Та не всякому, хто з Курська, і честь!
Тертика прибив м'ячем.
Не всякій тьоті Моті…
Т ь о т я
— Будь ласка! Я зголосую… Хто за Тертику на голову, будь ласка… Один, два, три, чотири… (Встромила гострі свої очиці в дядька Т а р а са). Ну?
Д я д ь к о Т а р а с
— Не з тих Тертик… Утримуюсь.
У л я, що весь час дивилась на Мокія, піднесла й собі за ним руку.
Р и н а до неї:
— Улько! Ти що?
У л я
— Ой… (тихо). Помилилась.
Т ь о т я
— Чотири! Хто за тьотю Мотю на голову? Один, два, три, чотири…
Д я д ь к о Т а р а с
— Хоч і е така приповідка: "Як єсть, то й пані старій честь", — проте утримуюсь.
Р и н а до Улі:
— Улько! Та ти що?
У л я піднесла руку.
Т ь о т я
— П'ять! Більшість!.. Будь ласка… Хотіла по-милому, по-хорошому, а тепер… (Грізно зацокотіла каблучкою). Будь ласка, дискусія починаетьсяі.. Дискусія починається, і слово маєш ти, Моко!
М о к і й
—Я?
— Ти. Будь ласка!..
— Чому я перший, а не ви або папа?.. Не я ж вас викликав на дискусію, а ви мене.
— Слово маєш ти!
— Та чому я?
Т ь о т я
— А тому, милий, що, коли твій рідний папа заснував у власній квартирі своїм коштом, можна сказати і до газети написати, соцілістичеського лікнепа правильних проізношеній, ще й до того вигадав електричну мухобійку, то за таку прекрасну ініціативу, за такий масштаб, за те, що він прагне стати ну просто порядочним человєком, ти хотів його…
М а з а й л о не витримав:
— Утопити в криниці.
Т ь о т я
— У сепаратній криниці.
М а з а й л о
— З новим прізвищем.
Т ь о т я
— Із загсівським прізвищем.
Дядько про себе: "Попавсь у матню!"
Б а р о н о в а – К о з и н о
— Із руською хрестоматією Овчинникова.
М о к і й спалахнув:
— Ага, так ви он щоі Так ви он як! Гаразд!.. Забираю слово!
М а з а й л о
— Я забираю слово!
Обидва разом, немов шаблями:
—Я!
—Я!
—Ти?
—Ти?
Т ь о т я поцокотіла каблучкою.'
— Я сказала — будь ласка, слово має Мокій.
М о к і й
— Саме тепер, коли нам до живого треба, заснувавши в нас український лікнеп, перевести скоріш загальмовану, запізнену Холодну Гору на перший ступінь української грамотності, тоді на другий ступінь грамотності, потому негайно до інституту культури, щоб ми наздогнали, щоб ми перегнали стару європейську…
Губа підказав:
— Буржуазну…
М о к і й
— Буржуазну культуру, щоб ми вийшли скоріш на високості… Щоб ми вийшли на високості.,. На високості…
Дядько Т а р а с підказав:
— Національна…
Губа поправив:
— Інтернаціональ…
Т ь о т я додала:
— …но-руської.
Т е р т и к а міцно м'ячем, аж
Б а р о н о в а – К о з и н оойкнула:
— Інтернаціональної!
М о к і й
— На високості інтернаціональної культури — перший повстаєш проти цього ти, папо, засновуючи у нас на Холодній Горі замість українського лікнепу якогось інститутика старих класних дам, за програмою; на гаре гусі ґеґочуть, пад ґарой сабакі ґафкають, та вигадуючи електричну мухобійку, од якої не меншає у нас мух навіть і зимою…
М а з а й л о
— Дайте мені слова!.. Слова! Води!.. Води!..
М а з а й л и х а налила і дала йому води.
Поки він пив, Т ь о т я увірвала Мокієву промову. Задихана:
— Годі!.. Годі!.. І скажи нарешті, Моко, Моко, Мо-ко, невже ти не руська людина?
М о к і й
— Я — українець!
Т ь о т я
— Та українці — то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як усі росіяни?
М о к і й
— Вони такі росіяни, як росіяни — українці…
Т ь о т я
— Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони такі: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями? Будь ласка…
М а з а й л о, випивши води:
— Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не Тарасошевченківської, а української — і це наша малоросійська трагедія.
Т ь о т я
— Хто вони такі? Якої нації люди, питаю?
М а з а й л о
— Частина — наші малороси, себто руські…
Т ь о т я
— Ну?
М а з а й л о
— А частина, з'явіть собі, галичани, себто австрія-ки, що з ними ми воювалися 1914 року, подумайте тільки!
Т ь о т я
— Я так і знала, я так і знала, що тут діло нечисте… Так он вони хто, ваші українці! Тепера я розумію, що таке українська мова. Розумію! Австріяцька видумка, так?
Д я д ь к о Т а р а с
— Зрозуміла, слава тобі Господи, та, жаль тільки, задом… Та тому вже триста тридцять два роки, як написано першого слов'яно-руського словника… (Розгорнув свою записну книжку). Ось я нарочито записав собі, бо я все таке собі записую… (Надів окУ л яри). Ось… Поросята на базарі по руб. тридцять, а чоботи в церобкоопі — двадцять сім карб… Ні, ось воно: найперший слов'яно-український словник 1596 року Лаврентія Зизанія-Тустановського: глаголю — мовлю, житница — клуня, заутренник — снідання, зижду — будую, злак — паша, месть — помста… А у вас тоді писаний словник був?.. Був — питаюсь?.. Дайте мені слова!
М а з а й л о