– Сказати щиру правду, і я ніколи не любила товаришити та приятелювати з такими паннами,- обізвалась Маруся,- моя товариська компанія зовсім не таківська.
– Знаєте, коли ви подобаєтесь мені, Маріє Павлівно? Тоді, як ви сидите в своїй маленькій гостинній і шиєте. Пам'ятаєте, як я перший раз прийшов до вас? Ви сиділи на канапці і шили; кругом вас біліли жмути тонкого полотна; на столі лежали білі нитки, шматочки та клаптики порізаного полотна, ножниці, голки. Я вгадав, що ви любите господарство, любите домашність; од вас тоді подихувало таким спокоєм, таким миром…- сказав Ломицький.- Як я люблю ту хатню тишу, той спокій хатній!
– Пам'ятаю,- сказала Маруся.- Я сама більше од усього люблю сімейне тихе, домашнє життя, люблю мир та спокій та хатнє господарство.
– А пам'ятаєте, як я два тижні перед цим надвечір застав вас от тут в садку?- сказав Ломицький.- Ви сиділи під цими волоськими горіхами на лавці і читали книжку. Я дуже люблю дивитись на вас, як ви сидите в такій позі, з книжкою в руках, з задумою на чолі, з думами на лиці. Такий був мій зразець панни давно-давно… ще як я кінчав курс в університеті. І ваша мама, здається, любить книжки, любить читати. Правда? Вона все зачіпає високі питання та говорить за їх.
– Любить… але більше любить слухати, як я читаю, ніж читати,- сказала Маруся і осміхнулась.
– А ваша мама чомусь до мене не виходить…-обізвався Ломицький і осміхнувся.- Я часто чув, як вона ходила тихою ходою за дверима в кімнаті, неначе крадькома; чув, як вона ходила навшпиньки, човгала, чимсь шелестіла, а до мене все-таки не виходила.
– Моя мама не любить мужчин взагалі… має їх за якихсь ворогів, вже не знаю, чи тільки для себе, чи для нашого пола,- якось знехотя прохопилась Маруся та й замовкла.
– І тепер ваша мама неначе зумисне тікає, коли приходю до вас; мабуть, вона мене не любить,-несміливо обізвався Ломицький.
– Не то що вона вас не любить…- сказала Маруся.- Мама часто каже, що не любить взагалі вашого пола. Ви їй вибачте за це: це в неї така вже хиба, чи сказати б, ганжа, чи що… Було, як прийде до мене мій вчитель, ще як я готувалась в гімназію, то вона все було втікає од його в свою кімнату або в садок.
Трохи чудно… Чи не було якої лихої пригоди в житті вашої мами? – спитав Ломицький.
– Не знаю,- обізвалась Маруся і похилила голову.- Може, й було, але матері не годиться казати про це своїй дочці.
– Може, я не підходжу під вподобу вашої матері, під її погляд? Вона, здається, дуже ліберальна людина, а може, й радикальна,- сказав Ломицький.
– А хіба ви не ліберальний чоловік? Може, ви консерватор? – спитала Маруся й осміхнулась.
Ломицький якось заметушивсь: Маруся спитала його таким тоном, неначе докоряла йому за що або дивувалась.
«Як скажу, що я ліберальний чоловік, то, може, Маруся часом десь прохопиться в розмові, скаже товаришкам, а товаришки рознесуть по місті. Борони боже, така поголоска піде про мене і дійде до тих, котрим не треба б про це знати… Як скажу, що я консерватор, то, може, вона спротивиться, одкинеться од мене… Вона все-таки людина сьогочасна, розумна, любить читати,- і це, сказати по щирій правді, мені подобається. Та й мати її вже геть-то ліберальна: ладна кричати про свій лібералізм на все місто, хоч це все, може, в неї нещире».
Ломицький почав запикуватись.
– Ні, бачите… воно не те, щоб я… але… але… я людина передніше за все обережна й обачна. Тепер, знаєте, такий чудний час… Я поважаю прогресивні ідеї, але… бачите… так тільки для себе… щоб про їх не говорити, не гукати та не верещати скрізь, де треба, де й не треба…
– Та й я не кричу про їх на вулиці, але між своїми щирими людьми чом би й не побалакати щиро й одкрито? – сказала Маруся.
– А ваша мама хіба таки кричить?..- вирвалось якось в Ломицького.
– Ет! – сказала Маруся і тільки рукою махнула та й замовкла.
– Чи згодиться ваша мати?..- тихо-тихо спитав він у Марусі.
Маруся підняла рожеві віка і липнула на його великими блискучими очима.
– Що згодиться? На що? – спитала Маруся, заметушившись.
– Видати вас за мене за… між.
– Хіба ви мене любите? – спитала Маруся.
– Люблю,- сказав тихо, неначе пошептом Ломицький.
– Мені здається, що поперед нас стане на перешкоді… велика притичина: я вам сказала, що моя мати не любить мужчин,- сказала Маруся.
– Та нехай собі не любить, коли того хоче,- сказав Ломицький.- То мати, а то ви; в матері своя вдача, своя вподоба, свої норови, а в вас – свої. Сама ваша мати сказала мені, що вважає на вас як на рівню для неї.
Маруся замовкла і задумалась: їй не хотілось всього розказувати про свою матір, не бажалось зачіпати в своїй душі смутну нотку в такий веселий, приємний час, поруч з милим.
Марта Кирилівна вже давненько вернулась додому і з вікна назирала та кмітила за дочкою та Ломицьким. При ясному світі вечірнього сонця вона вгляділа незвичайні рум'янці на їх щоках і прикмітила, що в їх мова мовиться не якась звичайна, щоденна, а ходиться їм про щось інше.
Маруся й Ломицький увійшли в столову. Стара глянула на їх і про все догадалась… Вона догадалась, що велике слово про любов вже було промовлено між ними; в їх обох очі блискали, щоки палали; в очах світилась така радість, таке щастя, неначе вони були недавнечко десь в раю, слухали неземну музику, чули дивні мотиви, і ті мотиви ще й досі лунають в їх душах, ще виявляють свій одгомін в очах,- здавалось, ніби однакова думка, однакове почування, однакова воля була в їх душах і одбивалась в їх очах.
«Обоє вони були стривожені. В очах їх горить гарячий одлиск; в обох блищать очі, палахкотять щоки. Ох, зазнала і я цього! Знаю той світ в очах, той жар в щоках! Та для мене з того нічого не вийшло. Може, і цей хлопчисько дурить мою дитину – знає, що в мене є гроші, дім, садок… Треба їх розлучити… Він піддурить її, зведе з ума, дочка втьопається в його, та ще й заміж схоче,- тоді я зостанусь сама. А мій роман тільки, тільки що почав поновлятись. Добре б було самій передніше вийти заміж, а потім вже видати дочку. Не прийшов же отой одоробало… отой м'яло, вайло! А як дочка вийде, зостанусь отут в хаті одним одна… Ні, треба їх розлучити… Треба кудись виїхати і дочку вивезти. Може, вона побачить когось кращого, а цього забуде… Справа загаїться, а я тим часом заходжусь коло Бичковського… Але куди б виїхати? Чи на води, чи на морське купання до Одеси, чи на Лиман? На води їхати,- коштуватиме дорого. Поїду до Одеси на морське купання. Може, од морської води в Марусі простигне той дурний дівочий пал, бо море втомлює нерви… якось послабшує, знесилює людину… Та вона й таки добре споганіє од морського купання… Тоді, може, він і сам од неї одчепиться, як вглядить таку шерепу…
Та треба залізти десь в глухий закуток, далеченько од Одеси, на Великий Фонтан, щоб і Ломицький нас не знайшов».
VI
Другого дня ще зранку Марта Кирилівна все чогось кривилась і навіть трохи стогнала. Сидячи за чаєм, вона все хапалась за тім'я і хапала долонями виски, буцімто кородилась на голову, чи що.
– Що це з вами, мамо? Ви слабі, чи що? – спитала в неї Маруся.
– Чогось неначе нездужаю; так мені погано: і голова болить, і чогось невесело, і неначе судомить мені коліна та гомілки. Вночі я погано спала, тричі прокидалась; і все мені снились такі чудні та страшні сни,- все снилось мені щось кудлате та пелехате, ніби ведмідь вплигнув в нашу гостинну через вікно, кинувся до мене та й почав душити. Мабуть, я оце слаба. Треба побігти до доктора,- говорила Марта Кирилівна.
– Чи не застудились ви вчора перед вечором, як ходили в гості? – спитала в неї Маруся.
– Не знаю, може, й застудилась. Щось мені дуже погано, коли б і справді не заслабнути,- сказала Марта Кирилівна.
– А може, це з вами був кошмар: ви вчора за вечерею таки чимало поросятини з'їли,- сказала Маруся,- може, шлунок не перетравив гаразд страви.
– От і вигадала! Чи то раз я вечеряла й поросятину їла, та, хвалить бога, ніколи мені ведмеді не снились,- вже сердито говорила мати.