Ескорт у смерть – Ірен Роздобудько

– Мариночко! – кричала у слухавку Єлизавета Феофанівна. – Телефоную з літака – вибач, погано чути! Отже, мені, як завжди – на десяту вечора, найкращого – до «Будапешту»! За годинку надішлю Мурзика (так вона називала одного з своїх охоронців) із грошима. Замовляю поки що на п'ять годин, а там – подивимось.

Марина записала замовлення й почала видзвонювати хлопців.

Увечері вона, як завжди, мала виїхати на своє «полювання», адже бідолашний «номер 1» й насправді був одним із найкращих екземплярів. Кортіло негайно підшукати йому гідну заміну…

* * *

«Номер 7» на ймення Котик (тобто хлопця звали Костянтин, але Єлизавета любила усім давати якісь котячі прозвища), як і домовлялися, підсів у чорний лімузин на майдані Перемоги. Єлизавету Феофанівну він любив майже батьківською любов'ю, хоча був молодший за неї років на п'ятнадцять. Котик уже тричі супровождував цю пані до різноманітних злачних місць, завжди отримував щедрі чайові, з'їдав чудову вечерю та куштував екзотичні напої. А головне, терпляче вислуховував майже нереальну історію життя студенточки-чернігівчанки, яка завдяки своїй любові до молочних страв (їм були присвячена дипломна робота в інституті харчової промисловости, а також кандидатська та докторська) стала зрештою Сирною королевою.

В казино Єлизавета ніколи не знімала свого розкішного капелюха. Скидаючи на руки хостес (так називалися дівчата, що працюють у гардеробі) норкове манто, вона голосно керувала процесом своєї появи:

– Котику, ставай з правого боку, дай-но я за тебе потримаюсь! Мурзику, ти поки що можеш погрітися в машині. Геть! Сьомику (так вона називала чоловіка), потелефонуєш за три годинки, скажеш, нехай замовить сніданок додому на четверту ранку. Адью!

Котик Галантно подав їй руку й вони увійшли до зали. Він помітив, як при їхній появі заблищали очі крупьє та офіціантів. За якусь мить зі свого кабінету вискочив господар, розцілував гостю в масні щічки, запросив до найкращого, вже сервірованого столика. Але Єлизавета замовила лише чарку горілки й потягла Котика на третій поверх до зали з її улюбленою американською рулеткою. Набравши в касі жетонів на дві тисячі доларів, пара попрямувала до столу.

– Ні, це не Монте Карло! – весело сказала Єлизавета, одним порухом руки програвши перші п'ятсот доларів, і зупинила шосера, що увесь час курсував між столами, – Усім шампанського!

В казино Єлизавету обожнювали. Вона щиро обдаровувала обслугу, роздаючи жетони направо й наліво, у безмежній кількості кидала їх у проріз на столі для чайових круп'є і не переймалася своїм майже постійним програшем. Зате після гри любила смачно й дорого попоїсти, запрошуючи до трапези усіх знайомих та випадкових гостей казино.

Цього вечора ЇЇ гра затяглася за третю годину, й Єлизавета вирішила не вечеряти. Накупивши Котикові різних делікатесів й засунувши йому до кишені кілька стодоларових папірців, вона розпрощалася з ним на порозі казино й, сівши до авто, попрямувала до свого Сьомика.

Костянтин повернувся до бару, дістав мобільний телефон та, як годиться, набрав номер нічного диспетчера:

– Лано, я закінчив, – доповів він, – надсилай машину. Я поки що в «Будапешті».

– Добре, – відповіла Лана. – Викликаю машину. Чекай.

– Більше нічого? – запитав Костянтин.

– Зараз перевірю… – було чутно, як на тому кінці вона зашурхотіла паперами. – Ой, забула! Є замовлення. Слухай уважно – це щось дуже відповідальне. Під'їдеш до скверу, що навпроти університету (водій знає, куди саме) – там тебе зустрінуть в сірому «мерсі». Замовлення усього на годину. Потім перетелефонуєш мені – я запишу.

– Домовилися. Чекаю. – Костянтин заховав телефон до кишені й замовив собі першу чарку «Мартеля». Вживати забагато алкоголю під час роботи Дана В'ячеславівна забороняла.

* * *

«Раніше вона вміла все. Все світилось у її руках – брудна ганчірка, якою вона мила підлогу, шматок засохлого пластиліну, що з нього вона ліпила свої мініатюри, цибуля, яку різала на салат. І всі, до кого торкалися її тонкі (ніхто не міг підібрати обручку її розміру) пальці починали жити іншим, щасливішим життям. Серце часом розривалося від болю й жалю: світ був занадто прекрасний і занадто великий, аби вона могла осягнути його увесь. Але неосяжна ноосфера ніби сама просякала в неї й давала нові знання. Вона й не пам'ятала, з якого часу знає поезію Мандельштама, імена фламандських художників та музику Ґріґа. Часом їй здавалося, що це все народилося разом із нею. Адже темні й обідрані коридори комуналки, у якій вона прожила добрячу частину свого свідомого життя, могли привести тільки на панель або на паперть…»

Марина в'їхала до свого двору і припаркувала машину біля самого під'їзду…

«Сьогодні у неї був найсумніший день. Здавалося б – чому? Сьогодні вона нарешті побачила того, ким могла б зацікавитись у своєму іншому житті. У тому, де світ здавався їй суцільним морем любові. Бризки цього колись бурхливого моря лишилися тільки на дні її очей…»

Марина відімкнула двері, кинула на крісло білий плащ, не знімаючи черевиків пройшла на кухню й виставила на стіл велику пляшку мартіні «Б'янко». Сьогодні вона вирішила влаштувати бенкет. Чудова ідея спала їй на думку. Треба було негайно втілити її в життя! Марина дістала з шафи кілька книжок й обережно розставила їх на столі, розкривши на тій сторінці, де були портрети авторів. Книжок було чотири. Перед кожною вона поставила по чарці.

– Ну, ось, мої дорогенькі! Будьмо сьогодні разом! Марина відкоркувала пляшку й почала розливати мартіні. Першому налила Милораду Павичу. Навздогад розкривши сторінку, процитувала:

– «…дівчинка пролила за батьком струмки сліз, такі, Що мурахи, просуваючися вздовж цих струмків, могли піднятися до самого її обличчя…»

Еріх Марія Ремарк, як завжди, відгукнувся найпотрібнішою в цій ситуації тирадою:

– «…такі, як ти, романтики – усього лише патетичні стрибунці, які скачуть окрай життя. Вони завжди розуміють його як велику брехню, й усе для них є сенсацією. Що ти можеш знати про Ніщо, легковажна істото?!»

Марина засміялася й перейшла з пляшкою до третьої книжки:

– «Не муч, не торкайся долонь!

Оддай мене віщій гризоті…

Тиняється п'яний вогонь

На висохлім сірім болоті…»

[1]

попросила Ахматова.

Останнім був Варгас Льоса. Вона ще не починала читати його й вирішила, що сьогодні він лишиться таємничим некликаним гостем, що, покурюючи свою вишневу люльку, ховається десь у темному кутку й не квапиться прилучатися до спільної розмови. Вона по черзі випила з усіма. Потім – вдруге. І втретє. Аж доки перед нею не розкрилася чорна рурка алкогольної злоби. Непевним рухом вона скинула книжки на підлогу:

– Усе брехня… – та, так і не скинувши черевики, впала на диван.

Вона не чула, як задзвонив телефон. Лише на автовідповідачі закарбувалося кілька голосів. Перший належав її новому знайомцеві:

– Марино, я обдумав вашу пропозицію. Не певен, що вона мені підходить. Але я зайду до вас завтра…

Другий – Дані В’ячеславівні:

– Марино! Негайно перетелефонуй!

Але Марину не могла б підняти з ліжка навіть ієрихонська труба. Короткий сон – рівно до шостої години ранку – охопив її, наче смерть.

… Вона й справді багато чого вміла. Але їй подобалося бути «Моцартом життя» – це означало, що все давалося їй надто легко. Принаймні, так гадали усі її родичі та знайомі. І часом картали її за те, що, маючи різнобічні здібності, вона «паразитує» в якійсь незрозумілій фірмі і, можливо (!), займається незаконними та непристойними справами. Марина не переймалася цими балачками. Усе «пристойне» й «законне» давно вже набридало їй, як нудний урбаністичний пейзаж за вікном.

Сьогодні ввечері вона вполювала двох гарних «типажів». З першим розмова була короткою та діловою. Вона впіймала рудуватого молодика на виході з більярдної зали. Звичайна історія! Марина кілька хвилин спостерігала за грою. А коли розлючений хлопець поліз до кишені й віддав суперникові свої останні гроші та жбурнув на стіл порожнього гаманця, зрозуміла, що перед нею – «контингент у стані кондиції».

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: