Покоївка – Галина Тарасюк

Жоржетта замовкла, бо якраз на цих словах Тодор Йонович ще раз сіпнувся, витягнувся на весь зріст і завмер. На скроні його проступила густа яскраво-червона пляма. Віорелія здавлено зойкнула, відчуваючи, як земля тікає з-під неї, як всмоктує її в себе чорна, задушлива лійка смерчу і несе-несе за обрій…

Очумалась в Тодоровій постелі, просячи в Бога, щоб це був тільки сон, страшний, та минущий кошмар. Однак це був не сон. На зеленій підлозі лежав бездиханний, залитий кров’ю її чоловік, її Тодоріка, а навпроти у кріслі сиділа Жоржетта, виграючи білою ключкою та патякаючи, як божевільна маніячка:

– Він весь посинів, ніби його отруїли трутою для пацюків. Але чого голова пробита і… кров? Тепер вам, пані, ніхто не повірить, що він вмер від інфаркту чи інсульту. Я знаю цю судову медекспертизу. Я там місяців три санітаркою працювала. Ледь не зваріювала серед тих жмуриків. Ви не уявляєте, як мруть люди! Як мухи. Коли спека – одні жертви автокатастроф. Відкриття купального сезону – потопельники. Починаються осінні дощі – самогубці, переважно вішальники… Всі як один – депресивні інтелігенти. Крутих бачила лиш прострелених… А щоб задушених целофановим мішком чи вбитих власною дружиною – таке бачу вперше!

– Замовкни, замовкни! – забилась в істериці Віорелія Віорелівна. – Як ти можеш – він же… мертвий! Боже, він мертвий! Що буде? Що мені діти скажуть? Що? Що мені робити? Боже, що мені робити?! Що дітям казати?!

– Кажу вам, не валуйте! І запам’ятайте: всім – і дітям, і сусідам, і на суді, якщо, звичайно, до цього дійде, кажіть, що ви – оборонялись. Він на вас напав, хотів убити, а ви захищались, ось цією палкою. Зветься – бита. І тоді – вам нічого не буде. Анічогісінько. Бо ви – жертва… Вас виправдають. Бо ви, захищаючись, покарали зло – от і все.

– Що ти верзеш?! Який суд?! Ти його вбила, а я маю… а мене мають… Ти… Ти… катюго! – нарешті до Віорелії дійшов зміст Жоржеттиних слів.

– Не кричіть на мене! – Зло зблиснула очима покоївка. – Мене тут не було і нема. І ніхто мене тут ніколи не бачив. Чуєте? Так що мовчіть і слухайте. Викликати “швидку” не раджу. Вас запідозрять і зразу ж посадять. А вам того треба? Думаю, що ні. Отож хай пропадає безвісти.

– Але ж… Стефа… люди… Боже, помилуй! Спаси! – несамовитіла Віорелія.

– Стара вусата Стефа? Та вона не пам’ятає, що з нею хвилину тому було. Тим більше коли це таке бувало, щоб він, оцей, що розвалився тут, – знущалася Жоржетта, – до вас з першого поклику їхав?! Може, до когось іншого і біг, лиш не до вас. І Стефа це теж знає. І взагалі, пішла вона до біса, стара шмата, як вона мені обридла! А ви, пані, давайте вставайте та ходімте чоловічка вашого запорпаємо, доки я ще тут. Бо піду! От чесне слово, що піду. І залишу вас наодинці з дорогим трупом. Ще й міліцію викличу, щоб в тюрягу вас запроторила. То як, встаєте? Прекрасно. Тоді ходімо.

– Куди? Куди мені йти? – хлипала Віорелія, блудячи по кімнаті божевільним поглядом.

– Ого, так у вас, пані, схоже, дах їде з переляку? Це мені не подобається… Чуєте? Перестаньте ревіти! Він вартий того, що сталося! Байдуже, вбили його ви, чи сам умер.

– Я… вбила?! Я – вбила?! Боже! Я?!– знову впала в транс Віорелія, до якої нарешті дійшов весь жах сподіяного.

– А хто? Хто підсипав йому снодійного в печеню, бо вже не годен був терпіти знущання? Хто підкупив покоївку, дурну, наївну дівку, щоб та помагала душити? А коли придушити не вийшло, спокійнісінько бебехнув по голові чоловіковій битою для гольфа, яку він щойно із самої Франції привіз для своєї полюбовниці і ще навіть не встиг з машини вийняти?.. Хто? Чи не розлючена стара дружина, яку він збирався залишити голою-босою? Бо, на жаль, прибрати її тихо з дороги або просто зарізати не пощастило… Га? Хто? Але, пані, з мене доста! Бо я тепер теж пані. Тепер я теж – багата. А чого це ви так дивитесь на мене? Ви ж зараз самі, дорога моя вчителько, заплатите мені за мовчання як свідкові вашого злочину. Це – по-перше. А по-друге, відстібнете кругленьку суму за те, що зробила ваших дітей багатими спадкоємцями… Авжеж! І добре заплатите. Отими доларами, що у вас у сейфі, в тому самому, що в спальні, у стіні за картиною захований. Я, звісно, і без вас їх вигребла б, та ключика не маю… І не робіть таких здивованих очей. І не брешіть, бо мені нема що втрачати… давно нема що втрачати. З колиски. Отож, люба пані, діставайте ключик… А я за це допоможу ще й вам виплутатись із прикрої історії…

– Та я…Та ти що, клята дівко? Суко дика! Убивце!

– Ще одна образа – і я йду, – попередила холодно Жоржетта, – тож вставайте, діставайте гроші, та й запорпаємо притьмом вашого чоловіка, доки темно, десь на городі, під калиною, або ще ліпше… втопимо! Точно! Ми його втопимо! – І покоївка радісно заплескала в долоні, наводячи на Віорелію своїм сатанизмом тваринний жах. – Отож беріть за ноги, а я – за руки та й поїхали… А то скоро розвиднятися почне…

– Ні, я не можу… – жалібно заскиглила Віорелія Віорелівна, все ще сидячи в порозі: – Не мо-о-ожу…

– Уб’ю! – спокійно, але переконливо попередила покоївка, замахнувшись закривавленою битою: – Мені свідки непотрібні. Тим більше невдячні суки, яких я врятувала від смерті і злиднів, а вони мене за це збираються під трибунал підвести… Але, матушо, не вийде! Не на ту напоролись. Тож або вставайте, або… відлетить ваша душечка, Рито-Дрито, вслід за Тодоріковою…

Те, що було далі, залишилось в пам’яті Віорелії Віорелівни мішаниною з уривків страшних кошмарів. Мов з потойбіччя. І вона серед тих кошмарів, у тому пеклі пекельному щось робила, щось несла важке, страшну якусь ношу, кудись ішла, шпортаючись та падаючи під тягарем, а потім… потім – ніби поїхала…

***

Опівночі з воріт садиби Тодора Йоновича Чепраги виїхав його джип і помчав у напрямку річки, що огинала районне містечко з південного боку. За годину слідом за джипом, по-старечому чахкаючи, виповзла на вулицю ледь освітлена “дачія” і почухикала в протилежний бік, на далекі вогні обласного центру…

11.

Позаяк вільний бізнесмен і недоторканний нардеп Тодор Йонович Чепрага не мав поганої звички посвячувати співробітників, колег і близьких у свої справи і плани на майбутнє, то спохопилися за ним нескоро. Як згодом виявилось, навіть найближча до покійного людина – його секретарка Стефа думала, що він десь є: або у Верховній Раді, або за кордоном. Підозру в міліції викликала конфіскована в ужгородських циган темно-синя “дачія”, яку їм нібито, клялись цигани, віддала без документів, а тому за безцінь дружина буковинського циганського барона Марія, що навідувалась в Ужгород до своєї тітки по чоловікові. На цьому б розслідування, певно, і завершилося б, оскільки баронесу Марію тиждень тому з великим понтом поховали в розкішному саркофазі на новому цвинтарі в Чернівцях, якби темно-синю “дачію” не впізнав кум Тодора Йоновича – начальник районного відділу міліції Ілля Олар. Прояснити ситуацію з подарованою циганам машиною дружина Тодора Йоновича Віорелія Віорелівна не могла, оскільки, на думку сусідів, перебувала в даний час у дітей у Букурешті.

Інформація про те, що хазяйки давно немає вдома, змусила правоохоронні органи почати розслідування по факту пограбування будинку народного депутата України Тодора Чепраги. Коли після довгих вагань і пошуків самого Тодора Йоновича в присутності понятих міліція оглянула садибу і дім, “дачії” не знайшли, зате знайшли сліди крові на підлозі у кабінеті Тодора Йоновича. З огляду на свідчення Стефи і Сніжани, які згадали про телефонні дзвінки якоїсь божевільної, в пошуках пана Чепраги спочатку перекопали весь його сад і город, а далі почали скородити й річку. Через три дні джип з Тодором Йоновичем знайшли, але за добрих двадцять кілометрів від мосту, що викликало немале здивування, як така важка машина могла так далеко заплисти. Оскільки пані Чепрагової в тій “амфібії” не було, а були тільки сліди від її пальців на шиї чоловіка, то про її зникнення місцева міліція збиралась повідомити в Інтерпол. Але не повідомила, бо в області в цей час об’явився серійний вбивця-збоченець, який полював тільки на старих дружин бізнесменів, якщо зважити на те, що за останній тиждень щезли невідомо куди аж три найбагатші жони краю. Отож охоронці порядку всі сили кинули на пошуки озвірілого маніяка, першою жертвою якого, вірогідно, і стала тиха, безневинна Віорелія Віорелівна.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: