– Перепрошую, ви далеко? – чемно спитала старша.
–Та ні, – чомусь усміхнулась молодша. – Недалеко, лиш до Парижа.
– А я ще ближче, до Букурешта, – чомусь зітхнула старша.
– Тоді ви сіли не в той поїзд, – зауважила молодша.
– Хіба? Себто хіба з Риму не ходять потяги на Букурешт?
– Не знаю. Не цікавилась ніколи. Знаю лиш, що ходять до Парижа. І я туди їду.
– Певно, на показ мод… Ви така гарна, така вся… певно, топ-моделька?
– Дякую, пані, за комплімент. Але, на превеликий жаль, їду я до Парижа на інші заробітки… Чула, що у Франції ще мало наших, тобто заробітчан-нелегалів, то ж, кажуть, у великій ціні покоївки… Навіть в більшій, аніж в Італії. А мені так потрібні гроші…
– Певно, на посаг? – спробувала вгадати старша.
– Ні, на ліки… Дорогі, закордонні ліки. Для мами. В неї… рак.
– Боже, яке горе! – щиро поспівчувала старша.
– Горе… Але хіба мені одній зараз горе? Всім горе…
– Ваша правда… До речі, – спохопилася старша, – ви чули ту страшну новину, яку передало українське радіо?! Ні?! Та щойно ж передавали! Нібито в містечку Н. загинув в автокатастрофі один з найбагатших людей, мільйонер і депутат парламенту якийсь Тодор… е-е, на жаль, далі не розчула. Запам’ятала лиш це рідкісне в наш час ім’я. Нібито його авто зірвалося з мосту в річку. Але ще цікавіше те, що в його кабінеті знайшли цілу калюжу крові, а в ній – нібито невідому якусь отруту! А ще – на шиї відбитки пальців дружини, яка нібито була теж в машині, і нібито вони билися, чи що… Жах, яка заплутана історія!.. Але дружини ще не знайшли. Тільки знайшли шарф, прив’язаний до спинки сидіння… Отака страшна, заплутана історія… Але я ніяк не збагну, як це таке може бути, щоб отруєний та ще й задушений та в машині розбився і в річці утопився? Ніби йому, бідному, одної смерті мало було?!
– Видно, що мало… – подумала вголос молодша. – Є такі люди, що їм мало однієї жінки, однієї машини, однієї квартири, одного мільйона… Мабуть, і смерті однієї замало…
– Воно то так, але щось не віриться, щоб виною катастрофи була дружина… Вперше чую, аби на старість доходили такого краю… Але чого в житті не буває…
– Боже, як нудно… – Раптом позіхнула молодша. – Нудно і бридко… Між іншим, ваша правда, його вбила не дружина, а … дочка. Отак!
– Рідна?!
– Позашлюбна. За що? Хтозна… Може, за те, що звів її маму, котра робила в нього покоївкою і так його кохала, так вірно служила, що про нагуляну з ним дочку йому не призналась, аби… не вигнав з хати… Але, я думаю, він все добре знав… Не такий він чоловік був, щоб від нього могло щось втаїтись чи сховатись… Просто, він ту жінку мав за тварину, за чорну рабиню, зрештою, як усіх людей… А може, тій дочці гірко було, що ламаного гроша ніколи не дав, що росла, мов той лопух при дорозі, котрого лиш лінивий не топче? А може, тому, що, коли вона виросла і теж улаштувалась до нього покоївкою, він… хотів її… збезчестити, а потім побив і викинув, як погане щеня, голу на сніг-г-х? – Останнє слово прозвучало як схлип.
– Боже, яке… страховисько! – вжахнулась старша. – Невже таке буває?! Боже, невже таке буває?!
– Буває ще й не таке, – гірко всміхнувшись, молодша продовжувала. – А може, тому, що всі свої гроші і маєтки він хотів заповісти молодій коханці, подрузі тої ж таки позашлюбної дочки?.. Хтозна, що там між ними було?.. Кажуть, простити можна все, лиш не довічне приречення на злидні і упослідження сирітством… і не ким-небудь, а рідними людьми… А може, то був просто самозахист – те вбивство?.. Просто, вона захищалася… від таких батьків і всього свого життя паскудного… Та що гадати! Смерті без причини не буває. Помсти – теж. Тільки от кому від того легше?..
– Ви так говорите, ніби все те… бачили? – здивувалася старша.
– Неважко уявити… Зате важко уявити, як після того, що сталося, їй жити, тій дочці? Бо від того, що сталося, не втечеш ні за які кордони… Не хотіла б я опинитись на її місці… Ні за які гроші не хотіла б…
– То правда, – погодилася старша, – хай Бог милує від такого! Але, що поробиш, світ страшний, і на віку – як на довгій ниві… таке може приключитися, що й у страшному сні не присниться…
І, печально зітхнувши, жінки розійшлись по своїх купе: потяг наближався до кордону і треба було готуватись до перевірки паспортів.
2002 р Чернівці – Бухарест – Київ.
Словничок діалектизмів:
1.Домнул — пан, господар (рум.)
2.Домна — пані (рум.).
3.Непота — племінниця (рум.).
4.Ґата – все, досить (рум.)
5.Матуша — тітка (рум.)
6.Пурис — велике цабе (діал.).
7.шпарґат – плита (діал).
8.Пацє – порося (діал.).
9.Верета – ряднина (діал.).
10.Банувати – тужити (діал.).
11.Слатина – солоне мінеральне джерело (діал.)
12.За поману – на Боже, милостиня (діал.).
13.Фаца – обличчя (рум.).