Дуб Іван звалився на землю.
А з ним усунулася береза-мавка.
Дора скочила вгору на гілля і вхопила з скаженим гарчанням Пенкальського за руку, з котрої впав револьвер на долину поміж листя.
Та даремно силкувався Пенкальський вимотатися з галуззя і втікти. Дора кинулася йому на горло, з якого бухнула кров, й пронеслося по лісі харчання.
Аж ось мавка підвелася й поглянула блудними очима на Івана, що лежав без руху на землі. Його очі були сплющені, із уст дзюрів струмочок крові.
— Іване! — заридала мавка,— єдиний мій Іване! Глянь хоча востаннє на свою нещасну мавку!
Іван відчинив очі і прошепотів:
— Солодко для мрії жити і за мрію вмерти.
Замовк і знов заплющив очі.
Мавка руки заламала й заридала:
— Мій Іване! Я, твоя здійснена мрія, убила тебе.
Однак Іван уже не чув тих слів.
— Люди! Рятуйте нас! Рятуйте! Люди!..
Ліс померк, і потемнів, і глухо й мертво обізвався:
— Люди!
Мавка впала біля Йвана без життя.
XX
З лісу тихо, звільна виїжджає драбинястий віз. На пахучім сіні цього воза — хто це тихо спочиває? Лісовик і мавка.
Очі сплющені, блідий-блідий спокій лежить на їх обличчях.
А довкола воза йде народ.
За возом між людьми собака Дора виє жалібно.
Голови людей одкриті, очі сивих старців, господарів, хлопців дивляться на мавку та Івана і сльозами заливаються.
А жінки й дівчата руки ломлять, голосно ридають.
Віз їде проти сонця, що боїться позирати на примарний хоровід.
І ховається, заходить на далекому крайнебі.
І не кидає останнього свойого сяйва на лісовика і мавку, ані на людей, що плачуть біля них.
Якесь розгублене, примарне, закривавлене проміння сонця стелиться по верхівлях лісу по головах топіль, і лип, і верб.
Небо кам'яніє і мідяно та холодно дивиться на землю.
Дивовижні тіні — марева студено — синім павутинням сповивають віз і людей довкола нього.
Відкіля ці тіні? Хто це?
Може, це душі мільйонів неповинно згладжених людей, котрі від давніх сумерків віків аж досьогодні тут зібралися, щоб німо приглядатися всесвітньому безглуздю й нужді всебуття?
* * *
Скам'яніла заграва по заході сонця нараз іскри сипле, тремтить, оживає, обіймає крайнебо й вогнями захлистується!..
Що це?..
Заграва від сонця щезає.
А там на заході повінь огню вибухає з землі.
Міліонами іскор стріляє угору.
Жаркими стовпами б'є об небосклін.
Потворними язиками лиже ржаве небо.
Двір Гаєвича горить!
Огненна повінь обертається в дунай огню. Дунай стає вогненним морем, розпростертим між землею й небесами.
Втікло сонце від людей і їхнього страждання.
Тепер луна пожеж освітлює їм чорний шлях.
Луна росте, росте несамовито вгору й хоче небо запалити.
Ні, це не луна.
Це людські сльози й кров, котрі перемінилися в огонь.
Омертвілі, виблідлі обличчя мавки і лісовика і людські очі, їхні сльози, все село, ліс, ніч, земля і небо — цілий світ перемінюється в огонь і кров.
Із пожежі нагло простягається, вистрілює до неба дивна і потворна вогняна рука, котра на зоряно-блакитному престолі всемогутнього жагучим пальцем риє — виписує криваво-вогняні слова:
«Вбито любов, хай живе ненависть і помста!»
[1] Випадок породжує злодійство і любов (нім.).