* * *
Чим більш Іван дивився на зачинене віконце зелені, тим більше неправдоподібним видавалося йому, що мавка прийде.
Як могло статися те, про що уява нуждаря ніколи не була в силі мріяти й у сні недуги та гарячки?
А проте розказується у казках про горді та чудові царівни, що цікавилися долею забутих, найнещасливіших молодих людей.
Одначе це лиш туга, мрія і поезія, що вириває душу зі сніжних обіймів марної буденщини і сірої та морозної дійсності.
Та невже ж лиш дійсне те, що тільки око бачить: кущ переді мною… порохнявий пень… ложка страви, що до уст іде?..
Чи дійсне тільки те, що вухо чує: п'яний регіт алкоголю… скрегіт злоби… гук гармат… зойк… проклін?..
Невже це не вища, справжня дійсність: полум'я, чуття і туга, думка і образ мрії, для якої і якою дух живе, кривавиться, паде в знесилля, щоби знов піднятись до висот надземних?
* * *
На книжку глянув, що лежала на колінах.
«Метаморфози» Овідія.
І несподівано Іван почув, як мовчалива мудрість оцієї книжки починає нове світло сіяти в його душі.
Пригорнув книжку до грудей і думав:
«Тобі, мій друже, книжко, я завдячую, що я побачив мавку.
Завдяки тобі знайшов я мрію, що мене, нуждаря, зробила найщасливішою людиною».
Поцілував книжку і присягнув на неї: чи мавка явиться йому, чи ні, він од сьогодні продовжатиме науку, яку людська злоба йому перервала.
Тепер, коли явиться мавка, він не стане перед нею, як жебрак, непотріб і ледащо, лиш як молода людина, котра віднайшла загублений свій шлях.
Тим більшу вдяку та пошану відчуватиме до мавки, бо лише вона одна доконала чуда, що не вдалося нікому перед тим: вона несвідомо спонукає його не плисти порохнявою колодою по крутіжі життя, лиш вибрати собі мету і прямувати всіма силами до неї.
XIII
Нараз Іванові прийшло на думку, що мавка могла забути, на котрому місці він сидить.
Може, вже вона у лісі, та не в силі віднайти його?
Мерщій устав і тією самою стежкою, на якій шукав її після першої появи, вийшов крізь гущавину молодих сосон, малин, ліщини на дорогу, що здовж потока через ліс вела.
Не побачив її та чим худше вернув на своє місце, збентежений думкою, що, може, вона якраз тепер туди зайшла, та не застала там його.
Успокоївся трошки, як її не стрінув.
Щоб дати знак, де він находиться, почав проказувати напам'ять пісню про дівчину-гомін.
Кілька разів її виголосив і наново починав.
Коли проказав слова:
— Наче смерть будить зі сну, своїм словом весь ліс роздирає:
«Люба, кохана моя, доле моя і світло моє ти,
Прошу, благаю тебе, обізвися, скажи мені, де ти?..»
Нараз донеслось до нього далеко, лелійно-розвійне, примарно-чародійне:
— Де ти?..
Куценко зблід.
Гаряча струя вдарила йому на груди й піднеслась до горла.
Він зірвався зі свойого місця і сів на довгий пень сосни, котру недавно буря вирвала з корінням, і впер очі у зачинене віконце зелені.
Ось віконце відчиняється. А в нім являється вона, її надземне, чарівне обличчя листям обмережене. Сонцем опромінене…
Він дивиться на неї, оголомшений, захоплений, стривожений. Його серце стукотить, начеби хотіло розірвати груди. Боїться, що не буде в силі встати й вийти назустріч їй.
Мавка зауважила його збентеження й виходить із гущавини.
Аж тепер Іван піднявся з пня сосни й пускається напроти неї.
Стають одне проти одного.
Куценко мовчки кланяється мавці.
Боїться перший вимовити слово, бо не знає, що і як сказати.
І йому здається, що усяке, хоч би наймудріше і наймогутніше слово прожене вимріяно-чародійний сон, який у цій хвилині оснував його життя тонесеньким, розвійним і крихким серпанком понаддійсності.
Мавка подала йому свою маленьку, черешнево-цвітну ручку, мов пелюстку, яка нагло з квітки виросла.
Та ледве Йван-силач узяв цю ніжну ручку боязко в долоню, мавка крикнула легенько й зараз же по кучерявій зелені кущів розсипала перлини гомінкого сміху.
Куценко позирав на неї злякано.
— Ви мені,— сміялась мавка,— несвідомо стиснули руку так, що трошки заболіла…
Куценко затремтів:
— Вибачте, панно граф'янко… я не знав…
— Не звіть мене граф'янкою. Це дуже прозаїчно… й немодно…
Мені подобається так: я — мавка, а ви — лісовик.
Іван поволі приходив до себе й відповів:
— В такім випадку ви і я — це творива уяви…
— Це ви, лісовику, сказали добре.
По тих словах дівчина підійшла до вивернутої сосни й на неї сіла.
Куценко сів напроти неї, на пень, що рівно зрізаний, стирчав з землі, п'ять кроків од мавки.
Мавка глянула довкола себе і закликала із радістю дитини:
— Як тут гарно, як чудово! Я хотіла би бути справжньою мавкою й жити в лісі.
— Я не є справжнім лісовиком, а проте живу у лісі,— усміхнувся Куценко.
— Це мене цікавить. Ви мені це розкажіть! Я й по те прийшла сюди. Та найперше мені відповідте: — Чи в міфології де сказано, що мавка ходить у капелюсі?..
— Ні,— сказав Іван, здивований її питанням.
Дівчина засміялась:
— Отже, як із мене мавка,— капелюх набік!
І з тими словами скинула капелюх, який зісунула з сосни на землю.
Куценко скочив, і підняв його, й повісив на галузці.
Знову сів на пень і хвильку приглядався, як мавка рукою справляла зачіску та кидала на нього супокійне сяйво розцікавлених очей.
Її русяве і густе, немов повісмо, кучеряве та буйне волосся опливало золотими хвилями її ніжне, рожево-біле, чарівне обличчя і спадало на плечі довгою здоровою косою, яка, виринувши з бурунів волосся, спливала на долину золотою струєю.
Із її великих, синіх, мов блакить небес, очей дивилася на світ інтелігенція, що намагалася у пестрім перехресті найрізнородніших поглядів, звичаїв, забобонів та пересудів знайти, схопити та створити свою власну, від нікого незалежну думку.
Її малі, рожеві, гармонійно до поваги і до сміху складені уста горіли краскою вишень і пристрасним бажанням тішитися орлиним словом і гарячим, чистим почуванням.
Її маленькі руки й голі, круглі, незвичайно білі рамена, уся її подоба говорили про те, що найвищий Творець доповнив твір людської природи, щоби люди, молоді, старі, малі, великі, нуждарі й багаті, дивлячись на цю істоту, говорили з захопленням:
— Яка краса! Яка досконалість!
XIV
Коли мавка пригладила собі волосся, кликнула:
— Тепер ви розкажіть мені, як це ви стали лісовиком і який зв'язок має ваше життя з піснею про дівчину, яка перемінилася у гомін?
Ні. Знаєте, ця пісня така гарна, що я хочу її зараз мати. Чи це ви самі переклали її із Овідія?
— Це, властиво, не переклад, лиш переспів. Мотив узятий від Овідія, але форма й думка самостійні.
— Так? — дивувалася дівчина.— Значить — ви поет?
Глянула на нього оком, у якім замерехтіла доброта, любов поезії, цікавість і жіноча кокетерія.
— О, пані… мавко… — зважився Куценко так її назвати,— я не поет… Я… Але перше всього прошу… Я вам напишу на картці цю поезію.
— Ні. Ви мені диктуйте, а я сама писатиму. Знаєте, українська мова така гарна й поетична, що я її добре вивчилася.
Вийняла з торбинки нотатку й наливне перо та під диктант Куценка написала пісню.
Опісля прочитала її голосно.
Коли вона писала, опісля читала пісню, Куценко поглядав на неї з боготворною пошаною і перший раз у свойому житті відчув і зрозумів, яка до безконечності могутня, світлосяйна, життєтворна сила променіє із єства, що зветься: гарна, добра й мудра жінка.
Він аж горів бажанням це сказати їй, одначе замовчав із страху, щоби вона не зрозуміла його не так, як слід.
Мавка тричі прочитала пісню й тішилася нею, як дитина.
— На другий раз, як доживемо й зустрінемося,— казала,— я вам її задекламую.
А тепер мені подайте руку, хай я за цю пісню вам її стисну.
Взяла мозолисту Куценкову лапу у свою ніжну біленьку руку та, усміхаючись, стиснула її.
Куценко і не чув того стиску слабенької жіночої істоти.
Зате почув, як від її руки розкішна, тепла хвиля спливла в його душу й несла її настрічу чудодійним і незнаним зорям.
— Сідайте тут на сосну біля мене,— знов промовила дівчина,— й розкажіть мені, що саме думали б ви, якби під час вашого декламування пісні про дівчину-гомін — із гомону назад постала дівчина?..