ОСТАП ВИШНЯ
МИСЛИВСЬКI УСМIШКИ
(Збірник)
ВIДКРИТТЯ ОХОТИ
Власне кажучи, щороку "Вiдкриття полювання" буває двiчi: першого серпня на птицю, а першого листопада на звiра, але якось уже – так утрадицiйнилося, що за урочисте, коли хочете, свято серед мисливцiв вважається перше вiдкриття, коли пiсля довгої перерви у вас у руках знову улюблена вами рушниця i ви знову маєте змогу не тiльки, сказать би, поповнити свої продовольчi ресурси, не тiльки допомогти державi в м'ясозаготiвлях, а й задовольнити себе як природознавця, природофiла й спортсмена.
Полювання, як бачите, не якась там легковажна дурничка, не дрiбничка, а дуже й дуже поважна справа, особливо для таких громадян, як ми з вами…
* * *
Вiдкриття…
Скiльки турбот, хвилювання, нервозностi, доки все в тебе буде в порядку: i рушниця, i набої, i одежа, i рюкзак, – одне слово, все, що потрiбно для серйозного, добутливого полювання…
А куди їхати?!
А з ким їхати?!
Куди їхати?!
Ну, як ви одразу зможете вирiшити, куди їхати, коли сьогоднi вам кажуть:
– Бiля Борисполя, на озерах, качви тiєї, ну, як хмари! Повiрите, як випливуть, ну, як тої ряски! Одне одного просто давлять. Оце вчора приїздила звiдтам молодиця, так казала, що її свекровi кум його казав, що кумова баба чула од свахи, що та сама бачила, як коноплi мочила, що нема куди через тую качву коноплини ткнути! Поїдемо, га?!
– Поїдемо! Тiльки в мене набоїв обмаль!
– А навiщо вам багато набоїв! Та там з одного набою торiк по 24 качки били. П'ять набоїв – сто двадцять штук. Самий крижень, майте на увазi. Важка птиця: бiльш як сто двадцять штук не пiднесете!
Завтра ви почуєте:
– Куди на вiдкриття?
– Думаю до Борисполя.
– До Борисполя? Чого? Хiба на сухому качки плавають?!
– Як "на сухому"?!
– Та там же озера повисихали! Та там за весну й за лiто нiхто навiть i не чув, щоб хоч одна закахкала. Ранньої весни прилетiло, було, туди чималенько табунiв, покружились трохи й усі на Носiвку! Чули про Носiвку?!
– Чув.
– Так там з усього Лiвобережжя качки ще навеснi позбирались. Стихiйне нещастя: соняшники всi потолочили. А на луках через гнiзда трава не виросла: гнiздо на гнiздi, травi нема де рости, – не знають колгоспники, чим худобу годувати. Нi, коли вже їхати, то тiльки в Носiвку!
– Ну! Поїдемо на Носiвку! Iще через день:
– Драстуйте! Готовi до вiдкриття?
– Готовий.
– На Яготин?
– Нi, на Носiвку!
– Тю! За жабами?!
– За якими жабами?
– Та в Носiвцi самi жаби! Коли вже їхати, щоб з качками бути, так тiльки на Яготин. От там качки…
I т. д. i т. п.
З ким їхати?
Ах, доле моя!
Та хiба ж єсть серед мисливцiв, серед людей, що люблять тихi вечори над озерами, що чують нiжний шелест очеретiв, що пам'ятають: "Тихше, тихше, не диши, нас почують комишi…", яким крик бугая на болотi бринить в їхнiх вухах, як козловське распроп'янiссiме ля в серцi тихомрiйної блондинки, а загадковий тихий плескiт на озерi в їхнiм серцi одгукується трепетними перебоями, i коли пiд вербою чи пiд копицею все вже розказано i настає на хвильку тиша, – обов'язково ту тишу заколише одностайне чарiвне:
Зоре моя вечiрняя,
Зiйди над водою –
хiба ж є серед них людей хоч один, з яким би не можна було поїхати на вiдкриття полювання?!
…Ну, поїдете ви з Iваном Петровичем…
На зеленому килимi, пiд задумливою вербою, точитимуться спогади про знаменитого його гордона, – таких псiв тепер не буває! – який одного разу став на стойку в густiй лiщинi на вальдшнепа, та так став, що нiякими свистками, нiякими гудками його не можна було зрушити з тої стойки, довелося його залишити в лiсi, бо настала вже нiч, а обставини змусили Iвана Петровича на другий день ранком виїхати з того мiста. Повернувся вiн аж через рiк, згадав про пса, пiшов у лiс, розшукав тi кущi:
– Дивлюсь, стоїть кiстяк мого гордона, i стоїть з пiднятою правою лапою! От був собака! Мертва стойка? Такого собаки я не бачив! Даси, бувало, в зуби йому записку й грошi: "Джек! Миттю пляшку вина!" За пiвгодини вже летить з вином. Тiльки не можна було бiльше грошей давать: решту обов'язково проп'є!
…Десь оддалiк дере деркач, б'є перепел, потiм усе затихає, сам кудись провалюєшся i бачиш, що там за столом сидить Джек i пропиває хазяїнову решту.
…А як поїдете ви з Петром Iвановичем, то вiн вам розповiсть, що вiн бiльше любить полювати звiра, а птиця це так тiльки, за традицiєю! Петро Iванович – гончатник… I яка в нього є сука Флейта, як вона ганяє! По два мiсяцi вовка ганяла. А спочатку боялась, перший раз як наткнулась на вовка, вискочила на просiку "блiда-блiда, як стiнка!" "Чотирнадцять вовкiв колись за нами з Флейтою гнались!"
– Ну, Петре Iвановичу! Невже таки чотирнадцять?!
– Факт! Спитайте Флейту! І обидва сiрi! …Пилип Федорович розповiсть вам про короткозорого старенького бухгалтера, пристрасного мисливця, жертву фантастичних вигадок усiєї компанiї, з якою вiн завжди полював. Ви дiзнаєтесь про зайця, який пiсля бухгалтерового пострiлу з страшним криком "н-н-няв!" вискочив аж на вершечок телеграфного стовпа, i як переляканий бухгалтер кинув рушницю i, приказуючи "да воскреснеть бог", бiг три кiлометри додому…
– А то, бачте, я сам натягнув на кота заячу шкуру й посадив бiля телеграфного стовпа, на дорозi, де мав iти той бiдолаха-бухгалтер…
– Та й це ще не все! – додасть Пилип Федорович. – Одного разу ми прикололи шпилькою до вбитого зайця папiрця з написом: "За що ви мене вбили?!" та того зайця й посадили пiд кущем i спрямували на нього короткозорого бухгалтера. – Вiн – бах! Заєць – беркиць! Пiдбiгає, а там такий на записцi заячий докiр! Що смiху було!
…А чи не пореготались би ви з оповiдання одного старенького дiдуся, як вiн колись, бувши молодшим, не мав рушницi, а завжди додому з качками приходив.
– Як же це так?
– А так! Отам на плесi завжди качки є! От я на острiвець перепливу та в очеретi й заховаюсь. Знаю-бо, що обов'язково хтось iз мисливцiв туди прийде сидячих бити. Коли так: бачу – пiдкрадається, пiдкрадається… Ббах! А я в очеретi як закричу "Врятуйте!" Ну, вiн зразу драпала, бо, думає, убив когось чи поранив! А я тодi роздягаюсь, качечки позбираю i додому…
…Покотилася зоря. Булькнув у воду водяний щур… Закахкало спросоння криженя… Писнула очеретянка… Десь далеко прогув паровик…
Сiрiє…
– Фiть-фiть-фiть! – прорiзало повiтря чиря…
– Ббах!
Перший пострiл! Полювання вiдкрито!
ЯК ВАРИТИ І ЇСТИ СУП З ДИКОЇ КАЧКИ
М. Т. Рильському
Був такий славнозвiсний орнiтолог Мензбiр, який на пiдставi багатолiтнiх спостережень i наукових дослiджень остаточно визначив, що дикi качки, крiм базару, водяться ще на лугових озерцях та по очеретах i тихих-тихих плесах, по рiчках-колисках смарагдової Батькiвщини нашої радянської…
…Словом, ви поїхали на луговi озера, на очерети й на тихi-тихi плеса.
Само собою розумiється, що ви берете з собою рушницю (це така штука, що стрiляє), набої i всiлякий iнший мисливський реманент, без якого не можна правильно нацiлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огiрки, помiдори, десяток укруту яєць i стопку… Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече…
Їдете ви компанiєю, тобто колективом, так – чоловiка з п'ять, бо дика качка любить iти в супову каструлю з-пiд колективної працi…
У вагонi (чи на машинi) зразу ж ви почуєте:
– Е, черт! Стопку забув! Ви взяли?
– Взяв!
– Ну, як будемо вкупi, позичите! А залишусь сам, – доведеться з "горлушка"!
"Горлушком", за мисливською термiнологiєю, зветься та частина мисливського човна, що на морських суднах має назву "право руля".
Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнуло з вечiрнього пруга, минуло криваво-багряний горизонт, послало вам останнiй золотий привiт i пiшло спать… Це ввечерi… А вранцi дика качка зривається шукати вашого пострiлу рано-рано, тiльки-но починає на свiт благословлятись.
Звуться цi часи у мисливцiв "зорьками" – вечiрньою й ранковою…
В цi часи ви чуєте i над собою, i перед собою, i за собою, i праворуч, i лiворуч шум – свист качиних крил!