– Цить! Цить! Здох би ти йому!
В цей час ви кашляєте i кидаєте:
– Джеконько! Спи, голубчику!
I чуєге тещине:
– Спи, песику. Спи, любенький. Навiки засни, собаченько наш хороший.
Заснув Джек, заснула теща, заснула дружина, засипаєте ви…
А засинаючи, чуєте, як дружина увi снi кличе благально:
– Чумко! Чумко! Чумочко! Швидше, швидше, швидше!
Так росте у вас ваш улюблений i чистопорiдний Джек.
Вiн росте, а ви витираєте.
Витираєте й водите Джека гуляти.
Щоб не часто витирати, частiше треба водити гуляти, а як не часто водити гуляти, тодi часто треба витирати.
Водити гуляти малесенького чистопорiдного песика з п'ятого-шостого поверху разiв по п'ять-шiсть на день – дуже приємне спортивно-гiмнастичне заняття.
Зразу так-таки ви беретеся i вчити Джека рiзних потрiбних мисливських штук: iти за ногою, приносити поноску, шукати заховану якусь таку рiч i т. iн.
Особливо приємно вивчати собачку знаходити вашi нiчнi пантофлi.
Чистої породи песик за 2-3 днi збагне цю науку, а вже за 2-3 тижнi бiля вашого лiжка лежатимуть усi пантофлi вашої родини й усiх сусiдiв, що живуть у спiльнiй з вами квартирi.
Веселi часи настають, коли в песика зубки починають прорiзатися.
Тодi одного чудового ранку ви прокидаєтесь, бо сильно скавучить собачка i сильно кричить дружина Люда:
– Модельнi! Боже мiй! Єдинi модельнi черевики!
– В чiм рiч? – запитуєте ви.
– Поїв модельнi черевики!
– Хто поїв модельнi черевики?
– Ваш Джек поїв модельнi черевики!
Тижнiв на два ви переходите з дружиною на "ви"…
А ще за кiлька часу з поважною вашою тещею припиняються всякi зносини i на "ти", i на "ви", бо од її улюблених нiчних шльопанцiв залишилися двi недогризенi стельки.
Але то нiчого, – ви все рiвно Джека любите, вiн уже носить поноску, вiн шукає речi, i ви самi бачили його першу стойку у дворi на сусiдчину рябеньку курку.
Ви ще й "пiль" йому не сказали, а вже в ротi в нього весь курчин хвiст, а курка сидить зверху на хлiвi й одчайдушно всiх запитує:
– Куда-куда-куда?! Куда-куда-куда?!
Траплятимуться i такi випадки: ви прийдете додому, а з вами не балакає навiть Юрко, ваш коханий синочок.
– Що таке? – запитуєте ви.
Мовчання. Напружена тиша. Тiльки все посемейство суворо якось дихає.
– Юрасику, що трапилось?
– Джек вiсiм котлет iз'їв.
А як перед рiздвом така в родинi буде ситуацiя, то почуєте:
– От iндика тiльки архирейський носик залишився!
– З шийки, значить, почав? – проказуєте ви. А що ви бiльше скажете?
I так до перших роковин з дня уродин вашого хорошого песика.
Потiм непогано вiддати песика для науки досвiдченому єгеревi.
Єгер – це людина, що вчить чистопорiдних мисливських собак. I зробить iз вашого Джекя одного в свiтi.
Але з єгерем ви вже самі майте справу.
Одно скажу: доки ваша собачка в єгеря, ви ходите в старому костюмi i в старих черевиках, а ваша дружина нiколи не придбає собi модельних черевикiв.
I ви прекрасно знатимете, почiм тепер вiвсяна крупа i пшоно, i що ваш Джек за один мiсяць з'їдає мiнiмум четверик коней.
I от, нарештi, Джек готовий.
Перше з ним самостiйне ваше полювання на бекасiв.
– Стойка!
– Пiль!
Джек кидається, i з-пiд нього вискакує… здоровенна жаба.
А повернувшись колись iз полювання, ви розповiдаєте своїм приятелям:
– Посилаю Джека: "Побiжи, пошукай, чи нема на тiм болотi бекасiв". Джек побiг, метнувся сюди-туди по болоту, бiгав, нюхав, прибiгає, висолопивши язика.
– Що, – питаю, – нема?
– Нема! – каже.
А бекасiв, товаришi, треба смажити, не розчиняючи їх, з потрухами, з уздром.
Ах, яка це смачна, благородна, нiжна дичина!
1945
ВОВК
І
Мисливцевi, що йому вперше в життi доводиться їхати чи йти полювати вовка, раз i назавжди слiд обов'язково запам'ятати стару нашу народну приповiдку:
"Не бiйсь вовка, – сiдай у хатi".
Вовк-хижак i хижак лютий, кровожадливий, – проте боятися його нема чого.
Кiндрат Калистратович Моргниоко давнiй і досвiдчений убийвовк, – так вiн усiм розповiдав i всiх учив, що вовк – звiр надто полохливий i боязкий.
– Ось послухайте, – казав усiм Кiндрат Калистратович. – Живу, як знаєте, я на хуторi i якраз на узлiссi. Кошара моя стрiхою аж на лiщину нiби налягає. От вовк i нанюхав моїх овечок. Продер глупої ночi пiд стрiхою в кошару дiрку та й уплигнув серед овечки. Ну, в кошарi, звiсно, гвалт, – вiвцi: "ме-е-е!" та й у хлiвi, – а хлiв поруч, – корова в рев! Я почув, вискочив з хати та прожогом у кошару. А воно щось сiре повз мене пiд стрiху-шелесть! Крiзь дiрку проскочити не встигло, як я його за хвiст, а воно, видите, вовк. Ну, лякливий же, я вам скажу, звiр! Така вже, звинiть, неприятнiсть! Хоч що ви менi тут кажiть, а вовк-звiр крiпко полохливий!
А на нашу думку, це ще не такий сильний аргумент за вовчу полохливiсть, бо хто знає, яка б "неприятнiсть" вийшла, коли б вовк зненацька вхопив Кiндрата Калистратовича, ну, не за хвiст, а взагалi ззаду… А Кiндрата Калистратовича ми всi знали за хоробру i сильну духом людину.
Та хоч вовк, може, й не такий уже сильно полохливий, проте ще раз кажемо:
"Не бiйсь вовка!"
Полювати вовка – це для мисливця i честь, i обов'язок, бо хто ж таки не почервонiє й очей долу не спустить, коли йому скажуть:
– Сидите ви тут, сидите, охотниками прозиваєтесь, а у Вербовому хуторi вчора вовки трьох овець зарiзали та телицi лiвий задок од'їли.
– А де це Вербовий хутiр?
– Од Зачепилiвки кiлометрiв не бiльш як п'ять буде. Як доїдете до могили, так дорога влiво пiде, тiєю дорогою й їдьте. Ярок переїдете, берiть праворуч, та понад ярком, понад ярком, нiкуди не звертаючи, якраз у Вербовий хутiр i в'їдете…
– А вовки хiба в самому хуторi?
– Ну, на хуторi спитаєте кривого Степана, – вiн знає, де вовки. Той усе на свiтi знає. Давнiй охотник, тiльки правов не вибрав.
– Чи не в Перещепиному це лiсi? – кидає Кiндрат Калистратович.
– Та, мабуть, що в Перещепиному. Де ж їм бiльше бути, як не в Перещепиному… I лiсу чимало, i самi ж вам ярки та балки. Тiльки в Перещепиному. Вовка там, як хмари! Закурить нема?
– Закурюйте?
– Так почекайте, – устряв знову Кiндрат Калистратович. – Як у Перещепиному, так чого ж нам тодi до Вербового хутора їхати? Перещепине – воно ж бiля Розлогого хутора, а Вербовий – так вiн же бiля Кучерявої балки… То, може ж, то вовки з Кучерявої балки?
– Мо'й так! Воно, конешно, вовк, конешно, звiр! Правильно! Тiльки в Кучерявiй! Густа балка i чималенька балка. Ох, i вовка там! Як завиють, – волосся дротом!
– Так тодi давайте до Вербового вдаримося! Це – в Кучерявiй!
– Так-таки до Вербового й прямуйте. То там спитаєте кривого Степана, – його всi там знають. Той вам i розкаже, й покаже. Вiн усе знає, бо охотник давнiй, от тiльки що оце тепер правов не вибрав.
– Ну, поїхали! Прощавайте! Спасибi, що сказали!
– Щасливої! Пiдсипте ще махорочки! Запашна махорка!
– Закурюйте!
– Спасибi. Так, як ярок переїдете, берiть зразу понад ярком, i аж до самого Вербового. Три ж овечки й телиця, – государству ж збитки якi. Нiззя, треба винищити. Бувайте здоровi!
II
Ну, значить, переїхали ярок, взяли праворуч, та понад ярком, понад ярком, нiкуди не звертаючи, прямiсiнько у Вербовий хутiр.
– Тррр! Драстуйте, бабусю!
– Драстуйте!
– Де тут, скажiть будь ласка, кривий Степан живе?
– Кривий Степан?
– Еге! Охотник!
– Так вiн же тепер не охотник: вiн без правов! А живе вiн… Одна… Друга… Третя… Четверта… П'ята… Шоста… Сьома… за четвертою хатою повернете в уличку. Тiєю вуличкою у самiсiнький двiр так i в'їдете.
– Спасибi, бабусю!
– Тiльки сьогоднi недiля, мабуть, його вдома нема, на охоту пiшов.
– Та то вже як там буде!
За четвертою хатою вулички нема. Стали.
Бабуся кричить:
– Та куди ж ви? Вже проїхали!
– Та то ж, бабусю, третя хата, а не четверта!
– Дивись, а я думала – четверта. Недобачаю вже я. Не тiльки вулицi, а вже й нитки в голку не вштрикну. Завернули у вуличку і прямiсiнько в двiр.
– Драстуйте, Степане! як вас?..
– Iванович…
– Степане Iвановичу! Це ви охотник?
– Охотник то я, конешно, охотник, так тiльки не встиг правов виправить. Без правов. Не охочусь тепер…
– Вовки, кажуть, одолiвають тут вас?
– Ні, такого щось не чувать! Тихо з вовками, хвалити бога, тихо поки що… Зайчики, тi, конешно, попадаються. I густенько… Лисичку iнодi торохнеш… Буває…