Мирон Данилович, глядівши, заціпенів на місці, ніби грозовицею прошитий, а вмить відвернувся, бо почув як десь поблизу загуркотіло — спроквола, з глухими перестуками коліс. Тоді відступив від хатнього кладовища. Став за причілком поруйнованого сарая; бачить: наближається віз і коло нього — два дядьки, обидва ледве сунуть, такі слабі; поволі наближається віз, запряжений ребристою конячиною. Ось пристає до хати, звідки щойно відійшов свідок.
Дядьки беруть довгі жердки з крючками, ніби гакосписи, вживані пожежниками в роботі серед огню, і входять по мертвих. Через поріг тягнуть труп чоловіка до воза; потім, перемінивши жердки на вила, простромлюють: один вганяє гостряки крізь ноги, а другий — крізь шию… З натугою піднімають труп, хоч то сам кістяк в шкірі і лахмітті, і кладуть на віз. Відпочинувши, знов зайшли в хату, виволочили відтіля, мов великий потлілий сніп, труп жіночий, з пальцями в глині, і так само на віз поклали, після чого побрели по мертвих малят.
Миронові Даниловичу видалося, що жіноча рука шарпнула повітря, — і він, ніби крижаним вихром обкинутяй, мерщій пішов геть, не оглядаючись. Думав дорогою:
«Ніж отак пропасти під бісівськими гаками, спробую на Кавказі», — що зароблю, додому вишлю: прикупити харчів; бо кінець на возії — кинуть через полудрабок, коли людина тіпається». Докладно обміркував: ноки йому доїхати до служби, в хаті вистачить маторжеників, ховрашатини, буряків і лузги. Андрійко знає, як ловити звірка і птахів. З мамою діти ходитимуть по зілля, що скоро вирветься наверх.
Віддавши жінці знахідку, пішов по ломаччя на паливо: в сусідньому дворі, порожньому і тихому, як. цвинтар, витягнув із хлівця; нотяг до свого порога — там порубав і поколов на цурки. В хаті мовчання. Діти сидять коло печі, скорчившись, як ті, що їх Мирон Данилович бачив щойно в руїні.
— Трохи продержимося, — сказала жінка, — а далі як буде?..
— Я надумав: таки поїду! Не стане гроша на квиток, один і так проскочу. Вночі багато «зайцем» тулиться між вагонами.
— І я можу так, — озвався син.
— Гаразд, але сиди дома! Ще тобі рано.
— Краще б не їхав, — відраджує дружина, — тепер же дороги небезпечні: скрізь ловлять і кидають, коли не в степ, то в глибокий яр.
— Вовків боятись…
— Від тих відчепишся, а від цих ні, вони — як чорти.
— Таки поїду, сьогодні ж поїду. Чого ждатиму? Спробувати треба, ніж отак пропадати. Тут ніякого заробітку. А чоловік листа прислав і кличе: є робота. Він має хоч хлібину чорну — і я добуду і привезу.
Сама згадка про хліб, нехай буде иайчорніший, збудила болюче бажання — хоч скориночку взяти…
Глянула жінка, як діти слухають, сидячи коло печі, аж оченята їм заіскрилися, і промовила тоді:
— Спробуй, тільки знай: як не вернешся, ми без тебе пропали!
— Не журись: харчів добуду і зразу ж додому. Як міг би жити без вас?
Він дуже стривожився серцем, коли в дорогу виходив. Родина проводжала до воріт — далі йти він заборонив. Дружина мовчки плакала, прощаючи, а доня вчепилася рученятами, тонкими, як дві гілочки, в його рукав і не відставала, тільки сумно оченята світять: ніби хоче сказати, що це понад сили її дрібної душі — розлучитися з татом. Він, жахаючись, подумав: «Уже поза світом дивляться очі моєї дитини!» . Хлопець, хоч тримався мужніше, ніж сестра, все ж не міг від тата відступити — так і поривався до нього, мов незримо прив'язаний.
Мирон Данилович сказав собі в думці, терплячи відхід від рідних: «Дуже сумне моє прощання! — чи не знак?»
Всилу розлучився з сім'єю. Від перехрестя бачив, як вони коле воріт, любим і таким беззахисним гуртком стоячи, піднімають руки і все прощають його.
А він, звернувши на другу вулицю, безлюдну, раптом відчув несвітський жаль на серці, мов напад негоди вночі — чорної, сліпої, повної дощу та блискавок: враз, без просвіту! — і його тоді ніби судома пройняла. На обличчі, вже . давно незнані, покотилися сльози і закрили зір. Отямившись, питає себе: «Що це? Скільки років не плакав, а тепер — як мала дитина». Відходив, схожий на приреченого: мимо розгороджених садиб, мимо хат обдертих, мов кістяки найдавніших тварин, хат — під хмарами, що проносилися низько, ніби торкаючи їх. Віяло вогкістю.
Часом граки промайнуть і, косо обкинувши луковину в повітрі, зникнуть за блідно-рудими горбами в степу і млистосизими перелісками.
Німо серед руїн. В одному дворі — величезне попелище, а біля нього — неглибока яма, де лежать мертві: старий чоловік і хлопчик, трішки попелом притрушені. Як глянув перехожий, на душу тінь зайшла; невловимим страхом скувала на мить: важка і холодна.
Він далі похилив пустельною вулицею, рідко, в зморі душевній поглядаючи на хати. Порівнявся з кладовищем і видно: при кутку чоловік, зовсім знесилений, копає яму — вже кінчає роботу… Вже, встромивши лопату, відходить кудись кволими кроками. А з'явилися два сусіди, однаково, як і він, знеможені: тягли мертвого просто за плечі і, побачивши свіжу яму, поклали його туди. Постояли трохи і пішли — прямцем поміж руїни.
Мирон Данилович дожидає: що далі…
Той, хто викопав яму, притягнув, на двох ломаках з перекладиною, свого покійника. Поклав його біля ями і стоїть: дивиться на підкинутий труп, розмислюючи, що робити? Здавалось, викине чужого мертвяка, а помістить свого, бо для нього яму викопав. Але все пішло інакше — чоловік зоставив чужого в спокої і зачав копати яму наново, для свого. Скоро ж зовсім приставі — не міг рити землю. Подумав з хвилину, а потім поліз в готову яму: судячи з його рухів, старався відсунути підкинутого покійника набік. Після того він поклав туди ж, поруч, і свого покійника. Виліз і був задоволений: там помиряться, свій і чужий! Взявся засипати обох.
Катранник, постоявши коло кладовища і відпочинувщи, подався на шлях, біля якого здалеку все щось темніло, ніби дрібні горбки. Коли підійшов близько, побачив, що то — люди, зовсім опухлі, лежали на висохлих бур'янах і просто на землі.
Дивившися, селянин відчув: йому тьмариться в очах і неміч хилить до трави. «Коли б і самому тут не впасти!» — замовляє себе. Зусиллям відводить очі від лежачих і простує далі: навпростець, мимо дрібного хуторця.
Здавалося, безконечно йшов і все згадував про хатки, що тут були — світлі, мов скарбнички, серед вишневого цвіту; з яскравими грядками чорнобривців і соняшниками коло вікон.
Поглянув, розбито хуторець, як старий горщик! — сіробрунатна руїна в висохлих бур'янах, на темному схилі. Покійників мало. Не видно слідів людських, крім кількох найсвіжіших, з колією разом. Селянин здогадався: «Знов, ті самі возії…»
Примітивши підводу, що від'їжджала в степ, він попростував назирці за нею, поки спинилася недалеко від дороги, біля старого колодязя. Дядьки вхопили з підводи труп — як дровиняку, вкинули в колодязь і взялись до наступних мертвяків; спорожнили віз.
Селянин обминув їх подалі, бо раптом упади, вони вкинуть на дно, а тоді — смерть болюча, в каліцтві: тут колодязь глибокий — страшно глянути!
Після цього випадку, трохи повагавшися, звернув до сусіднього села, де жив колись. Недалеко туди, і хтозна, чи не трапиться що їстівне; дітям би відніс, перед довгою розлукою. Трудно йшов. Ось і село — не впізнав його Катранник!
Колись рясні верби зеленіли на північному березі ставка, розступившись тільки там, де хлопці приганяли скот напувати: там воли, корови, телята, коні вбродили в воду, по піску. Росли верби і вподовж греблі, і на городах, що тяглись до самої води: напроти недалекого другого берега, де, також по схилу, тільки лагіднішому, шуміли лани пшениці, ніби вклонялися до відблиску сонця в ставковому дзеркалі. Сади, мов зелені хмари, облягали його вінками, все розширяючися на горбах і невисоких кручах, З-між дерев виглядали хатки, як білі горлиці, що зложили крильця, такі чисті хатки і гарні: раділи до блакиті вікнами, ніби очима.
А тепер — ні деревця ніде, ні тину! — самі бур'яни. Хати розвалені: темніють рештками коминів і стін.